“Ті, що стомилися боятися” – у лютому вийде друком книга закарпатського лікаря-хірурга, війського медика 128-ої бригади Олександра Данилюка.
У ній описані лише 9 днів перебування в Дебальцевському оточенні. 9 днів життя очевидця, який щодня рятував бійців.
95 операцій за цей час провів Народний Герой України з позивним Смайл.
До вашої уваги уривки з нової книги, де описані події 9-18 лютого 2015 року.
Дебальцевський плацдарм, розташування медроти Закарпатської 128-ї гірсько-піхотної бригади.
День перший
Приблизно між 8-ю і 9-ю годинами ранку на територію медроти влітає уазик. У ньому поранений майор. За стандартом переносимо його в реанімобільчик, надаємо першу допомогу, підключаємо протишокову й проводимо кровоспинну терапію. Далі треба виїжджати по натоптаній до Артемівська, але від нашого командира чуємо фатальну фразу:
— Ви куди? Траса перекрита, ми в оточенні: біля Логвинового прорвалися російські танки й перекрили вихід.
— ?
— Робіть усе тут, доки не прочистять трасу! — доповнює командира медичної роти начмед бригади.
У майора кульове поранення в поперековій ділянці спини, кровотеча ззовні тривала, що коїлося всередині, я гадки не мав.
— Йому потрібна екстрена операція! Що нам робити?
— Можете поїхати в залізничну лікарню й оперувати там, — відповідає начальник.
Залізнична лікарня недалеко, проте наявність операційного столу і стін не врятувала б ситуації, бо медичний заклад перебував під постійним обстрілом важкої артилерії. Причому переміщати потрібно було б від ліків і генераторів із пальним до майже всього персоналу. Тому цю ідею ми розцінили як загрозливу і для поранених, і для персоналу медроти.
Часу на роздуми не було. Я почав зупиняти кровотечу просто в реанімобілі. Мені це вдалося — стали у пригоді волонтерські сучасні кровоспинні засоби. Стан майора дещо стабілізувався. Він розповів, що був поранений на трасі біля Логвинового, куди їхав зранку на завдання.
Вони побачили танк і беху (БМП — бойова машина піхоти) на трасі, але думали, що то наша техніка, і продовжували рух. Потім наскочили на піхоту з білими пов’язками. Піхота почала розстрілювати екіпаж. Хлопці швидко розвернулися й поїхали назад, проте одна куля все ж таки, прошивши уазик наскрізь, влучила майорові в поперек.
Поки надавали допомогу пораненому, наш табір знову піддався мінометному обстрілу. Я встиг накрити майора бронежилетами, впав на підлогу реанімобіля й почав молитися.
Бог милував. Але я розумів: наступний обстріл нас уже точне не омине. Вирішив перенести пораненого в бліндаж. Швиденько з колегами перемістили його в підземелля. Поклали на спальний стелаж при вході, щоби було зручніше й менш травматично виносити, коли прочистять трасу.
Так почалася наша «окопна хірургія третього тисячоліття».
Із цього моменту операційною став бліндаж — яма, перекрита брусами дерева-кругляка, землею, бетоном, клейонкою та шинами. Операційним столом — лежаки, накриті кариматом, із якого легко витирати кров, щоб потім самому ж спати на ньому. Операційними лампами слугували світлодіодні китайські ліхтарики. А мінімальний набір інструментів із лікарської сумки довелося поповнити кліщами нашого електрика — вони перетворилися на ампутаційні кусачки. Вдавалося підтримувати відносну стерильність операційного поля і рук хірурга (ще був запас розчинів для стерилізації та рукавичок). Став у пригоді мій досвід Майдану: методи емпіричної польової холодної стерилізації були застосовані тут.