Надзвичайні події в часи СРСР виносити на обговорення широкого загалу не любили.
Тому майже всі аварії, авіакатастрофи, природні катастрофи, які траплялися на Закарпатті в ті часи, замовчували, й люди про них знали лише з чуток. Цим матеріалом “Про Захід” починає нову рубрику “Закарпатські НП”, в якій ми спробуємо знайти очевидців надзвичайних подій, що траплялися у нас в різні роки. А починаємо з історії про зсуви ґрунту, які двічі накривали відрізок шляху між Ужгородом і Перечином в районі Кам'яниці.
Першого разу зсув знищив автодорогу, а другого – і її, і залізничну колію. Серед закарпатців стосовно цих подій ходить чимало легенд, мовляв, тоді засипало поїзд, але від людей страшну смерть пасажирів приховали. Як же все відбувалося насправді, нам розповів учасник відновлювальних робіт, багаторічний працівник Кам'яницького щебзаводу 77-річний Вільям Попович.
Точної дати першого зсуву Вільям Дмитрович не пам'ятає – надто багато часу минуло з тих пір. Сталося це посеред ночі в середині лютого 1974 року. Машиніст поїзду, який проїздив повз Кам'яницю, помітив завал на автотрасі й одразу повідомив диспетчера. А вранці працівники щебзааводу дізналися, що на дорогу зійшло близько півмільйона тон землі й каміння. Все це лежало 3-метровим шаром приблизно на 100 метрах шляху. Коли працівники щебзаводу примчали на місце події, то з жахом помітили на свіжому сніжку сліди автомобіля, що вів просто до завалів. З іншого боку сліди “не виходили”, тож чоловіки припустили, що під завалами може бути машина з людьми. На щастя, згодом виявилося, що це вночі до місця події приїздили працівники прокуратури, котрі там все оглядали, тож всі заспокоїлися: минулося без жертв.
Чому ж гора раптом зійшла на дорогу? Вільям Дмитрович показує фотографію, на якій разом з колегами будує нову автотрасу в об'їзд завалу.
.jpg)
На цій фотографії добре видно гору, з якої і зсунувся ґрунт. Виявилося, що ця гора була фактично штучною. Її схили служили для щебзаводу місцем складування так званих “пустих” порід – верхнього шару покладів андезиту. “Був розрахований певний об'єм, який міг вмістити цей “склад”, однак його почали перенавантажувати. Тодішня місцева влада, вважаючи, що Кам'яниця має бути зоною відпочинку для ужгородців, не виділяла нам додаткових площ для створення нового місця складування порід. Директор заводу постійно писав у Москву (тоді щебзавод підпорядковувався Міністерству шляхів сполучення) про те, що завод зупиниться, якщо не матиме нового місця складування.
Однак з Москви приходили телеграми, в яких категорично забороняли зупиняти завод. Тому ту злощасну гору і перенавантажували новими й новими насипами порід.Пригадую, лютий 1974-го був дуже дощовим. Саме вода й підмила насипані відвали й вони поповзли вниз. Коли стався зсув, до директора одразу прибігли з міліції і прокуратури, однак він показав слідчим стоси телеграм з Москви. Претензій до директора більше не було, а чи хтось “вище” поніс покарання – мені невідомо. Власне, ця подія зсунула з місця не лише ґрунт, а й наші нагальні проблеми. Одразу по цьому місцева влада виділила щебзаводу додаткові площі під новий склад відвалів”, – розповів Вільям Попович.
Хоч автомобільний рух у ті роки був не таким жвавим, як нині, та подія призвела до багатьох проблем. По-перше, вона фактично відрізала Перечинський і Великоберезнянський район від сполучення з Ужгородом. Тепер, щоб дістатися обласного центру, автомобілям доводилося робити велике коло, заїжджаючи з боку Мукачева.
Найболючіше ж це вдарило по колгоспах, з яких щоранку привозили до Ужгородського молочного комбінату свіже молоко. “Здається, що найпростішим виходом у тій ситуації було розчистити завали з дороги екскаватором. Однак ми боялися чіпати так званий язик зсуву, бо прибери ми його, невідомо скільки ґрунту зсунулося би на нас знову. Тому було швидко вирішено будувати в об'їзд завалу нову дорогу. Будували ми її десь 20 днів, точно сказати не можу.
Працювали у дві, а іноді й по три зміни всім підприємством. Щебзавод тоді на місяць закрили, всіх працівників перекинули на будівництво шляху. Думка була така: ми винні, тому повинні наслідки цієї роботи ліквідувати. З лопатами рівняли дорогу, висипали щебінь, який привозили з нашого ж заводу. Загалом проклали близько 2 кілометрів дороги. Вона спершу не була асфальтована, бо нагально стояло завдання пустити транспорт. Завершили дорогу вже трохи пізніше.
.jpg)
Але головна помилка була у тому, що висновків з цієї події не зробили ніяких, вибухи там і далі велися, сейсміка відчувалася. Дорога так і стояла заваленою, язик зсуву не чіпали, гору не укріплювали. Вважалося, що все, що хотіло сповзти, вже це зробило й більше не буде. Але все сталося інакше. У 1988 році на цій же ділянці стався новий зсув, причому наробив він куди більше лиха, ніж перший”, – зауважив Вільям Дмитрович.
Про цю подію вже навіть написала місцева преса. У газеті “Закарпатська правда” за березень 1988-го є невеличка замітка про ліквідацію завалу під назвою “Поїзд тільки-но прослідував…”. “О 2.30 поїзд Львів-Солотвино вирушив зі станції “Кам'яниця”.
Черговий з хвилину ще дивився йому вслід і повернувся до своєї кімнати. Раптом у шибки вдарив тугий, спресований шквал повітря, грюкнули двері, погасло світло. Громовий гуркіт виник десь угорі і нісся, наростаючи, на станцію. Скреготів метал, билися одна об одну кам'яні брили. Землетрус?! За хвилину темна тиша поглинула станцію. Під'їзні колії, стрілки, опори і дроти контактної мережі зникли. На їх місці стояла гора. На горі росли молоденькі берези, дубки, граби. Солотвинський поїзд не дійшов ще й до Доманинців. Вища за Невицький замок штучна гора відвалу Кам'яницького щебзаводу втретє за останні 20 років показала свій норов.
Уперше вона зсунулася у 1969 році (мусимо додати, що співрозмовник “Про Заходу” Вільям Попович не підтверджує цієї інформації. У 1969-му стався зсув гори у селі Ворочеві, однак до щебзаводу це не мало жодного відношення – ред.). У 1974 – поховала ділянку шосейної дороги на Львів. Тоді ж було побудовану об'їзну трасу. Тепер вона добралася і до залізниці.
За лічені секунди гора розкололася і викинула близько двох мільйоні кубометрів ґрунту й каміння на відстань більше кілометра. Залізнична колія завдовжки 450 метрів зникла і, можливо, назавжди. Автодорога через Кам'яницю тепер упирається в тупик.Не минуло й двох діб після зсуву, коли ми вдруге побували на місці події. Тут ревли потужні ЧТЗ, КРАЗи, КамАЗи. Керівники Львівської залізниці, спеціалісти Укразалізницьпроекту та Київдніпротрансу, робітники-колійники робили своє діло по відновленню руху на магістралі. Ми підійшли до заступника начальника Львівської залізниці, головного ревізора по безпеці руху Л.М. Коренка. Ось що він розповів:
– Повним ходом у Кам'яниці йде робота по прокладанню об'їзної залізничної колії. Розчищення старої зайняло би півроку. До того ж це загрожувало би новими зсувами. Об 11-й годині ранку ми спостерігали за підсипанням полотна нового відрізка залізниці. О 16-й годині дня мусив пройти пробний потяг. Як пояснив Леонід Мартинович, гора відвалу містить близько 5 мільйоні кубометрів ґрунту і каміння. Протягом зими ця фантастична маса просякла водою і втратила здатність зберігати структуру.
Небезпека нових зсувів не минула. Гора “дихає”. Щоб стабілізувати становище, у найближчі дні планується провести на ній серію невеликих вибухів, щоб спровокувати зсув верхів'я до підніжжя, створити надійний заслін для можливих катастроф у майбутньому.
.jpg)
Величезна робота, величезні збитки. На ліквідації аварії люди трудяться самовіддано. У всіх на устах слово “стихія”. Підступи стихії важкі. Та чи такі вони несподівані? У кам'яницькому випадку сповзла гора відвалу, чий характер знали. Бачили й характер зими. Чи контролювали спеціалісти гірничого нагляду становище, чи володіли ситуацією? Цього разу обійшлося без людських жертв, але могло бути набагато гірше”, – йдеться у замітці О. Боржави.
Вільям Попович, котрий на щебзаводі пройшов трудовий шлях від майстра розкрівної ділянки до головного інженера, каже, що журналістові тоді розповіли не про все. Завал у 1988-му зачепив склад паливо-мастильних матеріалів, вилилося дуже багато солярки. Фахівці зробили все, аби паливо не потрапило у річку, бо могла статися справжня екологічна катастрофа. Пригадує він також, як підривати верхів'я гори довірили військовим. Привезли вони гармату, що стріляла набоями 78 калібру, вистрілили в гору близько 20-ти разів. Але ніякого ефекту від тої стрілянини не було. Тоді вирішили втілити на горі масштабний проект стабілізації зсуву. Каміння і ґрунт з верхівки звозили вниз і прижимали породами язик зсуву. Близько двох років знадобилося, аби зробити на схилі два спеціальні пороги, котрі укріпили гору. Тепер по одному з порогів прокладена ґрунтова дорога, якою також можна дістатися дороги на Перечин. Нею, аби не їхати через усе село, вантажівки вивозять з кар'єроуправління щебінь.
Нині гора безпечна, а нові склади відвалів формують у виробленому просторі кар'єру так, аби вони не становили загрозу для інфраструктури. Про завали ж біля Кам'яниці нині не нагадує нічого. Залишилася лише історія.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
