Втрачений Ужгород

Втрачений Ужгород: історія життя вчителя і футболіста Федора Куруца (Фото)

Колись у цього високого, стрункого і завжди елегантно вбраного красеня були закохані чи не всі дівчата Ужгорода. Ще б пак: молодий учитель та ще й один із найуспішніших футболістів СК “Русь” – він і на полі був чемпіоном, і в повсякденному житті вирізнявся надзвичайною життєрадісністю та приязним ставленням до людей. Яку би фотографію славної футбольної команди “Русь” ви не побачили, той, що найширше на ній посміхається – точно Федір Куруц. 

Він народився в Ужгороді 18 липня 1910 року. Сім’я його була проста, реміснича. Батько Михайло працював бляхарем, спеціалізувався на покритті церков. Його дружина Сидонія Сендреї прекрасно куховарила, тож щодня готувала обіди для майстрів, котрі працювали на її чоловіка. Ужгородське коріння цієї родини тягнеться ще далі, бо відомо, що у XIX столітті тут жив і працював ще й батько Михайла Куруца – столяр Мігай Куруц. При цьому власного родинного будинку Куруци в місті не мали, орендували квартири, як це робив багато хто з містян у ті часи. 

У бляхара Михайла Куруца було багато дітей, серед них – син Ференц (саме так в австро-угорські часи його записали при народженні), який дуже любив учитися і хотів стати вчителем. Батьки бажання сина підтримували, тож він закінчив спершу горожанську школу, потім чотири класи гімназії і нарешті у 1925-му вступив до Ужгородської греко-католицької чоловічої вчительської семінарії, яка працювала в будівлі нинішнього юридичного факультету УжНУ на вулиці Капітульній. Навчався Федір чудово, судячи з листів успішності на оцінки “дуже добре” і “добре”, й лише з “Науки сільського господарства” мав “достатній” бал. Але сільським господарством він і справді не захоплювався, бо вже з 16-літнього віку почав серйозно грати у футбол.

Дослідник історії футболу на Закарпатті Михайло Рущак знайшов дані про те, що вже через рік після вступу Федора Куруца до вчительської семінарії його запросили  грати за відомий тоді угорський міський клуб “UMTE”. Незважаючи на такий молодий вік, Куруц одразу завоював авторитете колег по команді. Атлетичної тілобудови, високий і водночас дуже спритний він, хоч і грав на позиції центрального захисника, частенько забивав видовищні голи, особливо під час виконання штрафних ударів. 


Федір під час військової служби

У той час в Ужгороді стрімко набирав популярність новий спортивний клуб “Русь”. Його створили на противагу угорським та чехословацьким місцевим клубам, всіляко агітуючи “руських” спортсменів переходити до них. За словами дослідника Михайло Рущака, інші клуби були дуже незадоволені такою пропагандою, а відомий “UAC”, від якого до “Русі” один за одним пішли десять кращих спортсменів, навіть добився від чехословацької федерації футболу заборони на те, аби ці гравці офіційно виступали за СК “Русь”. Заборону скасували у 1927 році, саме тоді до СК “Русь” перейшов і 17-річний семінарист Федір Куруц. З того часу почалася його стрімка футбольна кар’єра, бо саме з Куруцем в основному складі футбольна команда СК “Русь”  відіграла 11 сезонів, 6 разів ставала чемпіоном краю серед слов’янських команд, двічі – абсолютним чемпіоном Словаччини, а у 1936 році досягла вершини своєї слави – здобула право участі у вищій лізі чемпіонату Чехословаччини.

Цікаво, що тренування та постійні виїзди ніяк не заважали Федору Куруцу вчителювати. Коли у 1929 році він закінчив учительську семінарію, його на рік направили на роботу до Великолазівської початкової школи. Далі була робота у початкових школах Худльова, Ляхівців та Середнього – мабуть, молодого вчителя спеціально не направляли далі від Ужгорода, аби міг поєднувати роботу і футбол. А у 1931 році, коли СК “Русь” почав показувати справді високі результати, Федора Куруца призначили вчителем математики і малювання Ужгородської руської горожанської школи, яка працювала у будівлі нинішньої ЗОШ № 4. Саме тоді за СК “Русь” закріпилася легендарна назва “літаючі вчителі”, бо на далекі виїзди вони почали літати літаком, а команда справді складалася в основному з місцевих педагогів. 

Зірковий вчитель-футболіст Федір Куруц з колегами та учнями руської горожанської школи в Ужгороді

Мабуть, у той період чимало дівчат приходили на стадіон лише для того, аби подивитися на цього високого красеня-футболіста. А він закохався у скромну попівну Йолану Когутич – доньку шанованого доманинського пароха о.Теодора Когутича. За яких саме обставин відбулося їхнє знайомство – нащадки не знають, як і того, як сприйняв священик майбутнього зятя-футболіста. Весілля пари відбулося 6 серпня 1936 року, а місцева газета коротко написала про це так: “Федор Куруц, проф. горож. школы в Ужгородѣ, вызначный центергалф СК Руси и Іолана Когутич дня 6. заключили супружество в гр-кат. церкви в Доманинцях”.

Федір та Йолана Куруци (крайні з правого боку) біля літака

Йолані на той час було 20 років і вона не так давно почала працювати вчителькою. Подружжя спершу оселилося в будинку священика Когутича в Доманинцях, де у 1938-му і народилася їхня перша донька Марія. Того ж року, після рішення Віденського арбітражу, молода сім’я змушена була покинути вже угорський Ужгород. Федора Куруца призначили вчителем у Хусті, туди переїхали і члени його спортивного клубу, який припинив існування. У Хусті колишні титуловані гравці СК “Русь” влилися до команди з такою ж назвою. “Русь” (Хуст) діяла в місті ще з 1934 року, однак вагомих успіхів не досягала. Ужгородські вчителі теж не змогли вивести хустську “Русь” на новий рівень – політична ситуація була надто складною. 

Та хоч Федору і симпатизували ідеї Карпатської України, в політиці він участі не брав, а робив те, що умів найкраще: виконував у новій команді роль гравця і тренера, а ще викладав у школі, працюючи вчителем математики, малювання та музики (він непогано грав на скрипці). Варто додати, що Федір постійно намагався підвищити свій рівень педагога, проходив різні курси, навіть здобув свідоцтво, що може працювати вчителем для глухонімих та сліпих дітей. В угорські часи він також мусив підтвердити, що може викладати угорською мовою, після чого його призначили вчителем при шкільному інспектораті Марамороської адміністративної експозитури. 

Легендарні “літаючі вчителі” СК “Русь”, фото – Transcarpathian Heritage

У Хусті Федір Куруц працював і жив до 1941-го. Того року дружина, яку він ласкаво називав Лулукою, народила йому другу доньку Катерину. Та коли дівчинці виповнилося всього 8 місяців, Йолана раптово померла від сепсису. Помираючи, встигла взяти слово з Федорової рідної сестри Емми, що та доглядатиме за дівчатками, поки вони не виростуть. Федір був просто розбитий смертю молодої дружини, після якої залишився сам із двома малими доньками на руках. Єдиною його опорою справді стала сестра Емма, котра взяла на себе всі обов’язки по дому та догляду за дітьми. 

Емма Куруц була в Ужгороді жінкою впізнаваною – такою її зробив нещасний випадок, який трапився з нею в молодості. Вона тоді працювала на підприємстві, яке заправляло газованою водою сифони. Одного дня сифон чомусь вибухнув просто в її руках, вибивши молодій жінці око. Після цього Емма завжди носила на оці чорну пов’язку. Шлюб її був хоч і щасливим, та дуже коротким. Зі своїм чоловіком Ласло Ландою жінка прожила всього кілька років, а тоді овдовіла. Власних дітей доля їй так і не подарувала, тож Емма всю свою любов віддала племінницям.

То були важкі роки для Федора Куруца. Він втратив свій улюблений клуб, потім – дружину. Її тіло він привіз ховати до Доманинців, і вже тут погодився на пропозицію тестя Теодора Когутича залишитися в Ужгороді і оселитися в його будинку. Теодор Когутич у ті часи вже мав високий титул каноніка (членом капітули Мукачівської греко-католицької єпархії його призначили у 1938-му) і проживав в одному з будинків так званого “канонічного ряду” на вулиці Капітульній. Місця в будинку каноніка було багато, його дружина Ольга Дудинська померла ще у 1930-му, діти також проживали окремо, тож собі він залишив дві кімнати, що вікнами виходили на вулицю Капітульну, а задні кімнати віддав зятю Федору Куруцу, його сестрі Еммі та двом онучкам. 


Кінець 40-х років, на фото зліва направо: Емма Куруц, о.Теодор Когутич, Катя і Марія Куруци, біля них – квартирантка Галина Деркач, а позаду – її мама Варвара

На жаль, невідомо, чим займався Федір Куруц у роки Другої світової війни, чи грав тоді у футбол, чи викладав у школі. Зовсім новий етап його життя почався після завершення війни. Він уже не повертався до школи, не знав для цього надто добре ані російської, ані української, говорив не зовсім правильно і з сильним угорським акцентом. Судячи з записів його вже радянської трудової книжки, після війни Федір Куруц деякий час працював інженером з будівництва шкіл при обласному управлінні народної освіти. Та очевидно, що спорту він не полишав, бо вже у 1947-му саме його призначили головою обласної ради спортивного товариства “Спартак”. Того ж року “Спартак” створив футбольний клуб, командиром якого став Федір Куруц. Але це був початок також і його кар’єри футбольного судді. З того часу він постійно їздив по області та за її межі на матчі, а ночами весь час друкував протоколи ігор та спортивні замітки до газет. 

Коли життя, здавалося, вже почало налагоджуватися, родину спіткало нове нещастя. У 1949 році, після відмови каноніка Теодора Когутича перейти у православ’я, його заарештували і засудили до 25 років позбавлення волі. Старенький о. Теодор витримав у ГУЛАГу міста Абез в Комі шість років. За іронією долі, помер священик якраз того дня, коли у 1955-му йому оголосили про те, що він звільнений і скоро поїде додому. Є припущення, що Теодора Когутича просто вбили, аби не відпускати з табору, та цілком ймовірно, що виснажений священик просто дуже розхвилювався і помер від інфаркту. 

А що ж було тим часом із будинком каноніка? Ще до його арешту, аби дім не відібрали, Теодор Когутич здав одну прохідну кімнату молодій лікарці Галині Деркач. Галина приїхала до Ужгорода у 1946-му за направленням з Києва. Вже потім розповідала дітям, що Ужгород тоді її просто вразив, бо після розбомбленого Києва виглядав охайним європейським містечком, де на вихідні люди виходили прогулятися набережною, чоловіки при зустрічі, вітаючись, піднімали капелюхи, а жінки не виходили з дому без капелюшків та рукавичок. Галині на той час було всього 22 роки, вона щойно закінчила навчання у Київському медичному інституті й отримала фах педіатра. Молодій лікарці доручили опікуватися частиною лівобережного Ужгорода, у тому числі Радванкою. У ромському таборі вона знала кожну дитину, побувала в кожній хаті, ніколи нікому не відмовляла, за що місцеві роми її дуже поважали, називали “нашою пані дохторкою”. 

Можливо, Галині й не було дуже зручно проживати у прохідній кімнаті будинку каноніка Когутича, але вона ніколи не скаржилася. Стосунки зі священиком в неї були хороші, він був тихим, спокійним і доброзичливим чоловіком, який більшу частину часу проводив у молитві. Коли отця Теодора заарештували на очах Галини, вона дуже переживала. Кімнату священика закрили і деякий час вона пустувала. 

Тим часом між Галиною і Федором Куруцом зав’язалися теплі романтичні стосунки. Скільки вони тривали – невідомо, можливо, спершу пара тримала їх у таємниці, боячись осуду Федорових доньок. Одружилися Галина і Федір лише через 6 років знайомства – у 1952-му. Тоді наречений мав уже 42 роки, але був ще справжнім “фешаком”, доглядав за собою, завжди елегантно вдягався. На той час доньки Марія та Катерина були вже майже дорослими, та ними продовжувала опікуватися вірна тітка Емма, котра переїхала з будинку на Капітульній лише тоді, коли молодша Катерина закінчила школу і поїхала на навчання до Києва. Як і боявся Федір, спершу ані доньки, ані Емма не схвалили його нового шлюбу. Галина здавалася їм чужинкою, яка не знала їхніх традицій, не вміла готувати їхніх улюблених страв, не знала угорської мови, якою вони спілкувалися у побуті. Та згодом Галина довела, що може стати членом цієї родини, дуже старалася для двох старших доньок, і якщо, приїхавши сюди, справді вміла готувати тільки какао і гороховий суп, то через кілька років уже вміло куховарила. 

Федір, Галина та їхня перша спільна донька Наталія

У 1952 році в Галини та Федора народилася донька Наталія, а у 1961-му – ще одна дівчинка Олександра. Спокійне та щасливе життя сім’ї тоді затьмарював лише новий сусід, який оселився у колишніх кімнатах отця Теодора Когутича. Він ненавидів Федора Куруца, постійно обзивав його фашистом, кричав йому, що таких, як він, пачками розстрілював. Уявіть собі, яку витримку мав Федір – на той час уже поважний спортивний функціонер, перший на Закарпатті футбольний суддя всесоюзної категорії, котрий їздив по всьому Союзу і судив матчі найвищої категорії, – якщо вмів не реагувати на такі образи. Він не боявся свого сусіда, мав досить сили і для того, аби фізично його вгамувати, просто був вихований інакше. 

Загалом же в ті роки спорт займав дуже велику частину життя Федора Куруца. Побутом він ніколи не цікавився і не займався, не знав, що скільки коштує у магазинах. Йому постійно дзвонили на домашній телефон, надиктовуючи результати ігор, а діти або дружина мусили уважно все записати і ввечері передати Федору, який вів статистику всіх обласних змагань. Цікаво, що обидві молодші доньки навіть не підозрювали про те, що їхній батько колись працював учителем. Молодша Олександра вияснила це випадково, вже у шостому класі, коли не могла справитися з домашнім завданням з математики. Федір тоді запропонував свою допомогу, на що донька запитала: “Ти? Хіба ти тямиш у математиці?”. “Звісно! Я ж учитель математики!”, – відповів здивованій доньці Федір. Він справді дуже мало розповідав дітям про колишнє життя, не мав звички згадувати і славні роки в СК “Русь”. За нинішніми мірками його стосунки з доньками не були дуже теплими, в сім’ї не заведено було обійматися-цілуватися, але дівчата знали, що батько їх надзвичайно любить і самі його дуже поважали. 

Федір з доньками біля новозбудованого стадіону “Авангард”

У 1957-му Федір Куруц став заступником голови спортивного товариства “Колгоспник” (пізніше – “Колос”), згодом очолив і Ужгородську міську федерацію футболу, продовжуючи організовувати матчі, вести протоколи, проводити відбори суддів та тренерів для місцевих команд. Він жив цим, горів цим, тож не дивно, що коли вже пенсіонера Федора Куруца у 1988 році попросили звільнити посаду голови міської федерації, він сприйняв це дуже болісно. Минув короткий час, і в Федора Михайловича стався інсульт. Після цього здоров’я його почало стрімко погіршуватися, і в 1992 році він помер, встигши перед смертю обвінчатися зі своєю дружиною Галиною. 

Ужгород ще довго потому пам’ятав Фері-бачія, як його всі називали. Тож родина вирішила на початку 90-х започаткувати у пам’ять свого відомого предка футбольний турнір. Найбільшим ентузіастом цієї справи став зять Федор Куруца, також дуже відомий у місті спортсмен та реабілітолог Олександр Зінов’єв. Кубок ім. Федора Куруца проводили в Ужгороді щороку з 1993-го по 2003-ий, останнім його володарем стала команда міського управління міліції.

Нині про знаного футболіста, тренера та суддю мало хто пам’ятає, пішли з життя його друзі, колеги-футболісти, старіють учні. Та пам’ять про Федора Куруца досі зберігають його доньки та їхні великі сім’ї. В будинку каноніка Когутича на вулиці Капітульній, 23 досі стоїть великий дерев’яний стіл, за яким Федір Куруц дуже любив працювати на своїй німецькій друкарській машинці. А в старій коробці досі збереглися педантично складені документи та фотографії футболіста, на яких він – назавжди молодий і усміхнений. 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”      

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 83 = 90