Колекція «Гермеса»: в Ужгороді працює музей з унікальною колекцією художнього литва (Фото)

Випадковостей у житті людини не буває – переконаний ужгородець Юрій Христенко, котрий, здавалося би, цілком випадково 20 років тому став власником антикварної речі, яка започаткувала його колекцію. Нині у будинку та на подвір'ї колекціонера зберігаються сотні старожитностей, за якими можна вивчати історію, побут і традиції закарпатців. Але справжньою окрасою тут є колекція художнього литва: чавунних печей, ламп та посуду. Як вдалося її зібрати, та чому нині приватним музеєм не цікавляться відвідувачі – “Про Захід” поцікавився у власника ливарних скарбів Юрія Христенка.

– Пане Юрію, на паркані вашого обійстя написано, що тут працює музей-бар “Гермес”…

– Нині тут уже не працює ні бар, ні музей. Колись, ще на початку 2000-х років, це справді був мій невеличкий бізнес, а для того, щоб бар відрізнявся від інших, я вирішив зробити його інтер'єр незвичним, додати родзинки. Один знайомий привіз мені з Чорноголови чавунну піч, точніше, її частини. Пам'ятаю, як мене тоді вразила ця річ, я дуже здивувався, що десь у маленькому гірському селі хтось мав у будинку таку красу. Знадобився час, щоб знайти майстрів, котрі могли би зібрати частини печі в одну. Нарешті в ливарні “Водоканалу” хлопці погодилися мені допомогти. Вони зібрали піч, заварили шви, а я потім ще довго вичищав стару піч шліфувальним папером, аж поки чавун не почав блищати. Далі я її пофарбував чорною фарбою і полакував, хоча раніше у нас використовували для цього так званий “вошпор” – таку саморобну фарбу з попелу, змішаного з олією. І вийшла ось така краса, яку можна побачити в моїй колекції.

– Це була перша піч, а скільки їх є зараз?

– Більше ста, хоча не всі ще готові до експонування, над ними ще треба попрацювати. Відреставрованих у музеї є близько 90. Ось ця, маленька, наприклад, була в колекції другою. Опинилася вона в мене теж, можна сказати, випадково. Неподалік мого дому, біля ФМК проживав колись старий ром, котрий шив взуття. Коли він помер, його діти почали розпродувати речі з майстерні. Я прийшов, щоб купити його стару швейну машинку – дуже незвичну, велику, спеціально зроблену для роботи зі шкірою. В неї ще були дуже красиві чавунні литі ніжки. Але коли я прийшов у майстерню, то побачив у кутку цю піч. Навіть не уявляю, скільки років вона стояла в тому приміщенні і гріла робітника майстерні! Бачите, зверху в неї є пласка поверхня, там можна було воду підігріти, чай зробити, навіть картоплю-“баньки” посмажити. Я звичайно забрав ту піч і теж відреставрував.

– Ці печі відливали на території нашого краю?

– Так, більшість печей у моїй колекції – місцевого виробництва. У нас було кілька відомих на всю Австро-Угорщину ливарень, котрі виготовляли такі речі. Бачите, на цих циліндричних печах є маркування зі словом “Dolha”? Їх виготовляли у селі Довгому на Іршавщині, у ливарні, заснованій ще у 1850-му році графом Телекі. Залізну руду для заводу добували в Довгому, Білках та інших селах, натомість виливали з неї чавунні грубки, котли на ніжках, мотики, кирки та інший сільськогосподарський реманент. Продукцію цього підприємства продавали по всій Європі, а один військовий під час Першої світової війни розповідав, що бачив піч із Довгого аж у Сибіру – про це писали навіть у газетах. На жаль, ця ливарня, як і інші, активно працювали лише до Першої світової війни. Пізніше її пробували знову запустити, але остаточно закрили у 1927-му.

– А от на цій грубці написано “Frigyesfalva”…

– Так, це ще одна дуже відома ливарня, яка знаходилася в селі Фрідєшфолво, або Фрідєшово (у 1960-му його та сусіднє Шелестово приєднали до Кольчина). Є дані, що це підприємство було засноване ще 1672 року, але розквіт його почався століттям пізніше, коли завод став власністю графів Шенборнів. У XVIII-XIX століття там робили справді мистецькі речі. Завод був великий, знаходився одразу в кількох населених пунктах навколо Мукачева і в самому місті. Під об'єднаним маркуванням “Munkács” на заводах виготовляли 21 вид чавунних печей, 48 видів частин меблів, у тому числі частини ліжок, диванів, книжкові полиці, вішалки, настінні свічники, садові столики та стільці, свічники, канделябри, кронштейни, рамки для дзеркал, а також бюсти та скульптури.

У 1828-му угорський палатин Йожеф замовив для себе грубки саме з Фрідєшфолво. Є наша грубка і в Міклошевій в'язниці у Кошице. Вона – доволі проста з маркованими літерами “FV” (Frigyesfalva vasgyár), її відносять до ранніх робіт заводу, приблизно з 1870 року. Пізніше грубки ставали все красивішими і оригінальнішими. Подивіться, які на них красиві малюнки! Тут і сценки з полювання, і чиїсь герби, і музиканти, і любовні сценки. Відомо, що працювали над створенням дизайну професійні художники, серед яких найвідомішим був скульптор Ондраш Шоссел.

Ливарня у Фрідєшфолво, гравюра Ондраша Шоссела (1863 рік)

– Яка з цих грубок ваша найулюбленіша?

– Вони всі мені подобаються, бо всі – різні, тут немає однакових. Я їх збирав багато років, кожної неділі їздив на Берегівщину, де є цілі склади антикваріату. На початку 2000-х хлопці там зрозуміли, що можуть вигідно продавати старожитності, тож почали їздити селами і скуповувати у людей речі, які вже давно валялися на горищах і задніх дворах. Раз на тиждень на таких складах був “розвантажувальний день”: з'їжджалися покупці з усієї області і з-за кордону, переважно з Угорщини. Угорці, як правило, купували собі якісь інтер'єрні речі, потім перепродували готелям, ресторанам, оформленим в народному стилі. У них такі речі вже лише в музеях були, а у нас старші люди ще зберігали, як пам'ять.

– Але ви купували у не лише грубки, так?

– Звісно, ні. Печі мене цікавили найбільше, але привозив я і дуже багато інших речей, які тут можна побачити. Взагалі я купував усе: і меблі, і посуд, і книжки, маю величезну колекцію прасок, ступок, дзвіночків, навіть паличок, із якими ходили дідусі і бабусі в містах і селах. 

– Чи можна за вашими грубками прослідкувати за тогочасною модою?

– Так, звісно, хоча на них і немає дати випуску. Такі чавунні печі у нас були популярні і широко використовувалися у XVIII-XIX століттях аж до Першої світової війни. Перша світова і подальший розвал Австро-Угорщини дуже ускладнив роботу наших ливарних підприємств, а потім і мода почала потроху змінюватися. Якщо ви подивитеся на цю металеву піч, то побачите наступний етап її еволюції. Такі печі ще не так давно, років із десять тому, можна було побачити у коридорах Апеляційного суду на вулиці Довженка. Круглі, металеві, покриті білою емаллю, з чавунними ніжками та дверцятами, вони широко використовувалися у так званий чехословацький період. Потім дуже модним стали кахельні печі, тому і від металевих почали відмовлятися. Ну а кахельні печі вже замінили звичайні батареї.

Каталог із типами грубок, які виготовляли на підприємстві графів Шенборнів

– А можна ваші раритетні чавунні грубки зробити робочими?

– Так, можна, якщо вони в хорошому стані. Я бачив не одну таку робочу. Навіть до мене приходили з проханням продати піч, хоча після моєї обробки фарбою і лаком потрібні великі зусилля і час, аби “випалити” покриття. Насправді такі грубки можуть бути справжньою окрасою приміщення. Вони не просто красиві, а ще й дуже практичні. Чавун дуже швидко нагрівається і потім довго віддає тепло. У багатьох печах, ось погляньте, є дуже зручний відсік, який я називаю мікрохвильовою. Такі печі називали ранковими, бо зранку у цей відсік ставили запарювати кашу чи підігравати іншу їжу. Звісно, користувалися нею не лише вранці, але назва закріпилася саме така.

А ось на цій печі зверху прилаштована така красива чавунна чаша. Знаєте для чого? Це такий собі перший іонізатор: в неї наливали воду, аби повітря у помешканні не було пересушеним.

– А ще розкажіть трохи про ці красиві лампи.

– Це гасові лампи, які прийшли на заміну свічкам. У селах чи бідних будинках люди використовували переносні маленькі керосинові лампи, а в багатих будинках під стелями висіли ось такі красиві лампи з чавунною основою та скляним абажуром. У спеціальний відсік наливали гас, вставляли гніт, підпалювали його і спеціальним регулятором налаштовували яскравість світла. Коли моє кафе ще працювало, над кожним столиком висіли такі лампи, які освітлювали приміщення.

На жаль, я не знаю точно, чи ці лампи виготовляли на території нашого краю. Можливо, чавунне литво виготовляли у нас, а скляні абажури – десь в іншому місці. Але у багатьох будинках такі лампи висіли.

– Вони могли стати причиною пожежі в будинку?

– В принципі, вони цілком безпечні – якщо дотримуватися усіх правил користування. Але, думаю, пожежі через них теж траплялися.

– А тепер поясніть: то чому у такий цікавий музей нині не приходять туристи?

– Зараз мій музей справді переживає не найкращі часи. Основна робота не дозволяє мені багато часу приділяти колекції, тож у попередні роки я неодноразово звертався до вже колишньої міської влади із проханням за символічну плату чи навіть безкоштовно надати можливість виставити свою колекцію у великих приміщеннях, доступних для екскурсій, відкритих уроків тощо. На жаль, зацікавленості не побачив.

Після того додалася ще одна проблема. Нові сусіди, які придбали від інших власників половину нашого старовинного будинку на вулиці Підградській, зробили його нежитловим приміщення, проводять ремонт, від якого будинком йдуть тріщини, заміняють автентичну покрівлю тощо. Коли поруч їздять вантажівки і верещать пили, туристів приймати не дуже зручно. Але іноді я відвідувачів усе ж приймаю, як правило, по старій дружбі з кількома екскурсоводами. Якщо чесно, шкода, що моя 20-річна робота, колекція, яку я так довго і важко збирав, не приносить користі, не дарує людям нових знань і приємних вражень. Тож, якщо комусь цікаво, звертайтеся.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”