Погода Ужгород, Закарпаття -1 °C
прозахід
новини західної україни
Четвер, 21 лютого 2019 року
  Останні новини:
   

Любов Павлишин – художниця, яка перекладає п’єси (Фото)

лютого 05
12:56 2019

 

Молоду ужгородку Любов Павлишин можна відрекомендувати по-різному: вона і кандидат історичних наук, і викладач університету, і художник, і перекладач, і активна пластунка. Як на мене, виходець із такої поважної мистецької родини, донька відомих художників Наталії Сіми-Павлишин та Володимира Павлишина, апріорі мала стати художником. Але Любов серйозно мистецтвом зайнялася лише три роки тому, натомість захоплювалася богемістикою, сучасною історією та політологією. Зараз же в житті художниці починається новий етап: нещодавно вона розпочала перекладацьку роботу над уже другою п'єсою для Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв. Про це та інше Любов Павлишин розповіла "Про Заходу".

 

– Любов, то як сталося, що в сім'ї художників Павлишиних з'явився кандидат історичних наук?

– Важко сказати, можливо, це був такий собі протест, бажання виділитися. От щодо мого брата, то всі в сім'ї розуміли, що він буде малювати, бо він змалечку захоплювався лише цим. А я була більш різностороння: трохи малювала (відвідувала гурток у "Падіюні"), займалася танцями, згодом мріяла стати археологом, потім – дизайнером одягу, вивчала також чеську мову, бо по закінченні школи хотіла навчатися у Празі. Взагалі чеська мова мені завжди дуже подобалася і легко давалася. Саме тому, коли не вийшло стати студенткою Карлового університету, я вирішила вступити на факультет міжнародних відносин до тоді ще закарпатської філії Київського славістичного університету, де викладали чеську мову. Студенткою я багато їздила до Чехії за обміном, вже навчаючись в аспірантурі, отримала стипендію програми Вишеградського фонду для аспірантів, тож мала змогу семестр провчитися у Празі, написати там наукову дослідницьку роботу (до слова, минулоріч мені вдалося нострифікувати свій диплом магістра саме на факультеті соціальних наук Карлового університету, де я колись так мріяла навчатися). Після повернення додому і успішного захисту хотіла продовжити навчання, подаватися на їхні докторські програми, та життя внесло свої корективи: наступні роки я присвятила іншому важливому проекту – своїм дітям.

 

 

– Зараз ви викладаєте у навчальному закладі, який колись закінчували, і знаю, що маєте цікаві ідеї.

– Так, нині цей навчальний заклад називається Східно-європейським слов'янським університетом, і я викладаю там на кафедрі міжнародних відносин, проводжу практичні заняття на спецкурсі "Країни Вишеградської четвірки". Наразі справді маю ідею читати лекції чеською мовою, розробити курс лекцій про сучасну історію європейських країн. Я думаю, це буде хорошим досвідом для студентів і для мене.

 

– Перед цим ви казали, що бачили своє майбутнє не в Ужгороді. Тепер ваше бачення змінилося?

– Я справді думаю, що залишитися жити і працювати тут було правильним рішенням. Мабуть, ніде я не змогла би реалізувати себе так, як у рідному місті. У мене завжди було багато ідей і планів, тож в останні кілька років, коли дітки підросли, я змогла нарешті почати їх реалізовувати. І, що не кажіть, але якщо не боятися і показувати свої ідеї, навіть найсміливіші задуми можуть втілитися. Як було у мене з малюванням, наприклад. Я ж професійно цьому не навчалася, хоча, звісно, коли вдома всі малюють, то і ти в цій творчій атмосфері живеш. Батьки – мої найкращі вчителі, вони завжди мене направляли. Коли я висловила бажання малювати, мама запропонувала мені робити це у своїй майстерні. Спершу оці яскраві квіти, які можна побачити на моїх полотнах, були для мене своєрідною арт-терапією. Мені подобалося у творчій майстерні, в тиші і спокої, де ніхто тебе не відволікає, сісти з мольберт і втілити в життя своє бачення прекрасного. А якось три роки тому до мами у майстерню прийшов клієнт. Він побачив мою роботу і захотів придбати. Для мене це стало неймовірним стимулом і дуже додало віри в себе. Я зрозуміла, що мої аматорські роботи можуть подобатися, і тоді почала виставляти їх.

 

 

– Чому ви малюєте саме квіти?

– Цей проект "Квіти-Грації" виник з моєї давньої ідеї змалювати жінку в образі квітки. Це не класичний живопис, це – змішання стилів, пошук себе. Нині молодим митцям дуже важко себе подати, особливо у нас, на Закарпатті, де класики живопису настільки геніально передали нашу природу і культуру, що краще зробити просто неможливо. Тому молодим митцям потрібно шукати щось своє, цікаве. Для мене таким "своїм" стали квіти.

 

– Ваша мама, відома художниця Наталія Сіма-Павлишин, критикує ці роботи?

– Мама справді мій перший критик. Вона дивиться на мої полотна, намагаючись відкинути думку про те, що оцінює роботи власної доньки. Каже: "От якби я прийшла на виставку молодих художників, то ця картина мені би сподобалася, а от ця, мабуть, ні". Мама мені багато допомагає з виробленням техніки, її практичні поради цінніші за будь-яку теорію. Тому я кажу, що хоч малюванню ніде не навчалася, маю у цьому напрямку найкращих вчителів. У батька, перш за все, я запозичую манеру писати швидко, експресивно, використовуючи багато кольорів.

 

 

– У березні минулого року ви представляли "Квіти-Грації" на своїй дебютній виставці. А які плани на цей рік?

– Планів багато, але перш за все, я хочу вступити до молодіжного об'єднання при Закарпатській організації Національної спілки художників України. 20 лютого об'єднання готує виставку у скансені, там мають також оголосити про прийом нових членів, серед яких, сподіваюся, буду і я. Звісно, нині спілка не відіграє такої ролі, як колись, але для мене вступ до молодіжного об'єднання є важливим. Перш за все тому, що це свого роду визнання мене, як художника, можливість спілкуватися з іншими митцями, бути частиною їхнього кола.

 

– А розкажіть ще про свою співпрацю з театром. Як сталося, що ви почали перекладати п'єси?

– Все почалося ще у 2012-му. Тоді Чеський центр оголосив про перекладацький конкурс Сюзанни Рот для молодих богемістів. Потрібно було перекласти п'єсу Вацлава Гавела "Вернісаж", а за текстом переможця у Львові потім мали поставити виставу. Мене цей конкурс зацікавив перш за все через постать Вацлава Гавела, про якого я також писала у своїй дисертації. Захотілося спробувати, тож наступний місяць я займалася тим, що перекладала з чеської мови "Вернісаж". У результаті моя робота посіла третє призове місце, що, вважаю, для людини без досвіду дуже непогано.

Пізніше, коли я почала відвідувати вистави "малої сцени" у нашому обласному муздрамтеатрі, знову згадала про цю п'єсу. Мені здалося, що "Вернісаж" ідеально пасує цій "малій сцені": там всього кілька акторів, епатаж, новаторська ідея. Я так захопилася цією думкою, що наважилася прийти до режисера Михайла Фіщенка, з яким до цього особисто не була знайома, і показати йому свій переклад. Задум йому сподобався, текст – також. Михайло сказав, що переклад "легкий", цікавий, доступний для сприйняття українським глядачем. Але в той час він працював над іншою ідеєю, тож запропонував мені спробувати перекласти п'єсу відомого британського драматурга Рея Куні "Він, вона, вікно, покійник". Михайло не міг дати раду з цим текстом, тож спитав, чи взялася би я за переклад п'єси з російської мови на українську. Мені було дуже цікаво спробувати себе у такій роботі. Спершу я переклала уривок, а коли результат Михайлові Фіщенку сподобався, ще два місяці працювала над усім текстом. Зробила це абсолютно безкоштовно, у якості подарунку і з тією домовленістю, що колись він таки задумається над постановкою Гавела.

 

 

– Вистава "№ 13" за вашим перекладом отримала багато схвальних відгуків. Вас залучали до роботи і в процесі репетицій?

– Так, я приходила подивитися, як актори працюють з перекладеним текстом, послухати, як він звучить. Звісно, у процесі все ще трохи перероблялося, десь скорочувалося, десь додавалося. Навіть назву вистава отримала іншу – "№ 13". На прем'єру прийшла моя мама, багато друзів і знайомих похвалили мене за цю роботу. Це було дуже приємно.

 

– Я знаю, що співпраця з театром триває. Над чим працюєте зараз?

– Справді, на початку року мені запропонували вже трудову угоду з театром. Але цього разу завдання набагато складніше – не лише перекласти, а й адаптувати текст. Ідея дуже цікава, події відбуватимуться в Ужгороді, тож треба внести у текст місцевий психотип. Подробиць поки розказати не можу, але вже навесні на "малій сцені" можна буде побачити сучасну тінейджерську, я би так сказала, постановку. Гарантую, це буде щось дуже незвичне і цікаве!

 

             

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

Подібні новини



Популярні новини

Втрачений Ужгород: історія кравця Іштвана Олчварі (Фото)

    Втрачений

  Родина Олчварі колись була в Ужгороді дуже великою і відомою, натомість зараз тут проживає лише одна людина з цим прізвищем. Камілла Олчварі про своїх ...