Погода Ужгород, Закарпаття 1 °C
прозахід
новини західної україни
П'ятниця, 18 січня 2019 року
  Останні новини:
   

Втрачений Ужгород: історія життя контролера за цінами Юліуса Калабішки (Фото)

грудня 14
12:28 2018

Вузенька вулиця Підградська в Ужгороді розташувалася під самою Замковою горою. Нині на ній вже майже не знайдеш жителів, котрі би мешкали там з діда-прадіда: будинки розпродали, перебудували, десь навіть зруйнували. Ми ж розкажемо вам про роки, коли Підградська була жвавою, густо забудованою вулицею, одна сторона якої спускалася до Малого Ужа, а інша – здіймалася до мурів замку.

Одне з тих обійсть під Замковою горою належало здавна сім'ї Коцків. Ті Коцки не мали ніякого стосунку до відомого художника Андрія Коцки, хоча, можливо, були йому далекою ріднею. За гроші, зароблені в Америці, Янош Коцка та його дружина Юлія Лізак у 1900 році придбали у Ференца Мійо невеличкий будиночок на Підградській. Був він скромний і простенький, на дві кімнати, з вбиральнею на вулиці, зате позаду знаходився великий фруктовий сад, який піднімався схилом гори аж до стін замку. Навіть якщо нині поглянути з вулиці Підградської на замок, то можна побачити видовжений бастіон, який давно не використовується. Майже до самих мурів цього бастіону доходили землі саду Коцків, якщо ж пробратися густими кущами безпосередньо до стіни, то з одного боку бастіону можна було знайти двері, якими, хтозна, могли в давнину під час облоги таємно втікати з замку вельможі.

До речі, жити просто під Замковою горою було не зовсім безпечно, оскільки з гори час від часу зсувався ґрунт і сипалося каміння з мурів. Так, у газеті "Неділя" за 1937 рік є стаття про те, що з гори зсунулася земля і ледь не засипала будинок на вулиці Підградській (у газеті її називали Підзамковою). Тоді писали про необхідність укріпити схили гори, засадити їх кущами терену, аби подібне не повторювалося. Хтозна, можливо, саме таких зсувів боялася міська влада і в перше повоєнне радянське десятиліття, коли всім мешканцям Підградської роками говорили, що їхні будинки за генеральним планом готуються до знесення.

Але повернімося у 1921 рік, коли в будинок Коцків в якості зятя переїхав молодий залізничник Юліус (Дюла) Калабішка. Він народився у 1892 році в селі Підполоззя на Воловеччині (у ті часи село було частиною Свалявського округу), але ще хлопчиком переїхав з батьками до Ужгорода. Можливо, причиною переїзду стала робота мами, Анастасії Калабішки (у дівоцтві – Рослер), котра була вчителькою і переїздила туди, куди її направляли. У Анастасії та її чоловіка Юрія були двоє синів. Старший – Юліус, або Дюла – у 19-річному віці влаштувався працювати на залізницю. Спочатку виконував дуже важку роботу – був гальмівником, тобто мусив на своєму посту позаду вагону вручну, за допомогою важелів, притискати гальмівні колодки до коліс потяга. Робота ця була важкою через те, що гальмівник мав сидіти на своєму посту в будь-яку погоду, не спати ночами, уважно слідкувати за всіма сигналами машиніста.

Працював гальмівником Дюла три роки, а у 1913-му пішов служити до австро-угорського війська. Незабаром розпочалася Перша світова війна, тож термін служби продовжився. Загалом у війську хлопець прослужив 5 років, аж до самого завершення війни, а коли повернувся, Угорська королівська залізниця знову прийняла його на роботу, цього разу вже провідником. На тому кар'єра Дюли Калабішки на залізниці завершилася, бо з розвалом Австро-Угорщини і подальшим входженням краю до складу молодої  Чехословацької Республіки продовжити роботу він не зміг. Натомість доля привела його до міської управи Ужгорода, де якраз шукали працівників нової служби – уряду для ліквідації лихварства. У 1921 році уряд прийняв на роботу Юліуса Калабішку ( в чехословацькі часи його ім'я офіційно звучало так) на посаду контролера за цінами.

Хто такі були ті контролери за цінами, можна зрозуміти зі статті "Гієни на базарі", опублікованій у газеті "Карпаторусскій голосъ" за 1934 рік. "До уваги поліції, уряду для ліквідації лихви та міського магістрату. Минулого року ми звернули увагу урядів на недопустиму поведінку базарних перекупників, які без усякого правового дозволу зупиняють на околицях міста наших селян і там без сплати мита за низькі ціни купують у них птицю та інші продовольчі товари. Через деякий час ці продукти потрапляють на базар, де голодне населення міста Ужгорода змушене їх купувати за завищеними цінами. Такими вчинками порушуються інтереси наших селян і населення міста, що у час нинішньої кризи, безробіття і скорочення заробітних плат є недопустимим і грішним.

У минулому році після нашого звернення спекуляція на певний час припинилася, та в нинішньому році загострилася, особливо в кінці вулиць Собранецької, Капушанської та Минайської. Там проводиться найбільша ранкова перекупка, на що зовсім не звертають увагу вислані туди збірники базарного податку. "Гешефти" проводяться найбільше на Собранецькій вулиці біля складу деревини Мермельштейна. Там перекупники просто вмішуються в ряди приїжджих селян і по черзі проводять свої бездушні спекуляції. Ми знову звертаємо увагу урядів щоб постійно проводили контроль цін по всім пунктам міста і зберегли нас від спекуляцій бездушних базарних гієн" – йшлося у статті.

Аби на ринках та у магазинах не було завищених цін, у місті і працювали спеціальні контролери. Так, біля ринку на площі Корятовича (ймовірно, і на інших місцях також) встановили велику дошку, на якій змінними цифрами викладали рекомендовану вартість основних продуктів. На неї мали орієнтуватися і продавці, і покупці. По ринку проходжав контролер за цінами, котрий перевіряв, чи усі торгують чесно. Якщо хтось із продавців завищував ціни, його штрафували.

Ринок на площі Корятовича (в угорські часи – Сечені). На задньому фоні видно дошку з рекомендованими цінами на продукти

Юліус Калабішка працював таким контролером за цінами з 1921-го по 1944 роки. За умовами його трудового договору, який зберігся у нащадків, працювати він мав щодня протягом 8 годин. Один раз на тиждень мав право на півдня вихідного, раз на місяць мав повноцінний вихідний. Виходити на роботу Юліус мусив зі спеціальною пов'язкою на рукаві та у спеціальній шапці контролера. До заробітної плати його щокварталу додавали премію у розмірі 1% від зібраних ним штрафів, тож в інтересах контролера було працювати багато і совісно. Якщо контролер захворів, чи з іншої причини не міг вийти на роботу, заробітна плата йому не виплачувалася. Звільнити його могли за халатне ставлення до обов'язків, отримання хабара та розкриття службових таємниць. За погану роботу або недостойну чиновника поведінку міська управа могла контролера і оштрафувати. Мабуть, це була непроста робота, адже там, де йдеться про контроль і штрафи, завжди є місце для конфліктів. От, наприклад, довоєнні газети часто писали про те, що в Ужгороді били збирачів податків. Публікацій про такі ж неприємності з контролерами ми не знаходили, але це, мабуть, була так само професія небезпечна. Однак героєві нашої статті Юліусу Калабішці ця робота подобалася і, вочевидь, у нього добре виходило, якщо присвятив він їй більше 20 років свого життя.

Юліус читає газету у парку

Щодо особистого життя Юліуса, то у 1921 році він одружився на дочці Яноша Коцки Ілоні (Гелені). Навесні 1923-го у подружжя народилася донечка Гойнолка. Молода сім'я проживала разом із сестрою Ілони, Юлією, у будинку Коцків на вулиці Підградській (тоді цей будинок значився під номером 68, нині – № 30). У 1932 році, за документами архіву БТІ, Юліус замовив у будівельника Йожефа Ковальчика роботи зі знесення стайні одразу за старим будинком і зведення на її місці сутеренного, тобто напівпідвального житлового приміщення на 1 кімнату, кухню та комору. Забігаючи наперед, скажемо, що цю окрему квартиру у радянські часи Юліус зніс, що відображено і в документах. Офіційні причини такого кроку не вказані, але син Юліуса, Олександр Калабішка чув від мами, що зробив це Юліус навмисне, бо в радянські часи цю квартиру могли відібрати і вселити туди чужих людей.

Тоді ж, коли це приміщення зводилося, сім'я жила спокійно і скромно. Важкі часи у них почалися в роки Другої світової війни. У 1942 році від хвороби померла дружина Юліуса, Гелена. Він залишився жити на Підградській із уже майже дорослою дочкою Гойнолкою, котра у 1943-му вийшла заміж за Бейлу Товта. На жаль, молода пара не прожила разом і року. У березні 1944-го Гойнолка вимила волосся і не висушивши його, як слід, вибігла у справах. Менінгіт забрав життя 20-річної дівчини за лічені дні. Про цю історію ще довго шепотілися у місті, адже Гойнолка на той час була вагітною і ось-ось мала народити маля. Коли вона померла, лікарі не знали, що робити (вочевидь, у таких випадках в ті роки кесарів розтин ще не проводили), тож переповідали, що жінки цілу ніч молилися біля тіла померлої Гойнолки за неї та її дитину, час від часу перевіряючи, чи рухається ще бідолашне маля в її тілі.

Після такої страшної смерті дочки і від'їзду овдовілого зятя Дюла Калабішка залишився в будинку на Підградській сам. На той час йому було 52 роки, він був здоровий, сильний, продовжував працювати контролером (угорська влада переуклала з ним трудовий договір), грав у теніс, займався господарством. Доживати віку сам Дюла не хотів, а розраду знайшов у новому почутті, яке розворушила в його серці 24-річна ужгородка Ірен Ленік.

Ірен була однією з трьох доньок ремісника Яноша Леніка. Він проживав неподалік, на нинішній вулиці Яроцькій, і займався виготовленням шкіряних ременів для кінних упряжок. Очевидно, Янош Ленік і Дюла Калабішка добре зналися, бо були одного віку. Можливо, саме за дружньою розмовою Дюла зізнався Яношу, що закоханий у його доньку, і попросив дозволу на ній одружитися. Янош дозволив.

А що ж Ірен? Ця гарна молода дівчина на той час уже кілька років працювала швачкою (вона закінчила Ремісничу школу, отримавши фах швачки жіночого та дитячого одягу). Був до війни у Ірен і наречений – молодий військовий з угорської Ніредьгази, та щось у них не склалося, війна їх роз'єднала. На той час, коли Дюла посватався до дівчини, у нього вже не було колишніх перспектив: нова радянська влада звільнила його у грудні 1944-го, фактично через місяць після того, як фронт Другої світової війни пройшов через місто. Аби не потрапити на сумнозвісні "маленькі роботи", на які зганяли угорців і німців, він, як наполовину угорець, місяць ховався у підвалі, а коли за ним приходили, тікав у непролазні хащі високо під мурами замку.

Коли все вляглося і ситуація біль-менш стабілізувалася, дійшло нарешті і до весілля. Його скромно відзначили 3 травня 1945-го, за кілька днів до звершення Другої світової війни. У 1946 році у подружжя народився син Юлій, у 1949-му – ще один хлопчик, який при народженні, на жаль, помер, а у 1955-му з'явився на світ син Олександр, котрий нині і розповів нам історію своєї сім'ї.

Весільне фото Юлія та Ірини

Повоєнні роки були для Калабішків важкими, передусім тому, що Юлія нікуди не брали на роботу. Невдовзі ж він почав хворіти, останні роки свого життя провів у ліжку та в лікарні, де за ним віддано доглядала його молода дружина Ірина. На той час шиття вона покинула, у 1958-му влаштувалася на роботу до пральні міської лікарні. Цікаво, що до війни вона ані слова російською мовою не знала, а всього за кілька років роботи у лікарні вивчила її так добре, що коли жінку призначили завідувачкою пральні, вже і розмовляла гарно, і документацію російською мовою вела без проблем. На цій посаді Ірина працювала до самої пенсії, зумівши фактично самостійно виростити двох своїх синів, оскільки її чоловік Юлій помер у 1966-му після важкої хвороби. Допомагала Ірині з дітьми її мама Анна (у дівоцтві – Бегун), яку вона забрала до себе після смерті батька. Цікаво, що обидвох своїх сестер, котрі втекли до Угорщини, Ірина не бачила 25 років. Лише у старості вона змогла нарешті перетнути кордон, закритий після війни, і побачити, як живуть у сусідній країні її рідні.

  

Ірина з синами на сходах будинку на вулиці Підградській

 

Щодо старого будинку на вулиці Підградській, то сім'ї довелося продати його ще у 1980-х роках. Ми вже згадували, що міська влада планувала знести стару забудову на цій вулиці, тож Калабішкам та їхнім сусідам роками не дозволяли ані провести до своїх осель газ, ані облаштувати каналізацію.

На той час у двох кімнатах старого будинку проживали Ірина, її син Олександр із дружиною Ольгою та доньками Катериною і Вікторією. Дім був для сім'ї затісним і незручним, тож, як не жалкувала за обійстям Ірина, його вирішили продати і переїхати до квартири у багатоповерхівці.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"      

Подібні новини



Популярні новини

ДТП у Рівному: пасажирський автобус зіткнувся з мікроавтобусом (Фотофакт)

    ДТП

У Рівному поблизу ПТУ №11 сталась ДТП. Під час автоаварії маршуртка зіткнулась з бусом. На місці працюють ...