Втрачений Ужгород: будинок професора Ужгородської гімназії Степана Петруса

Є в самому центрі Ужгорода одне надзвичайно тихе і красиве місце – провулок Підгірний. Чимало ужгородців там ніколи не бували і навіть не чули про такий. А все тому, що провулок Підгірний затишно сховався під пагорбом, на якому височіє греко-католицький кафедральний собор. Колись цей схил у бік сучасної площі Корятовича був єпископським фільварком – садом і господарством. Потім єпархія почала потроху розпродувати ділянки у фільварку, причому дозвіл на подальше будівництво приватних будинків по сусідству з собором і єпископською резиденцією давали лише інтелігентам з кристально чистою репутацією. Саме так отримав дозвіл на зведення родинного дому у провулку Підгірному (тоді вулицю лише закладали, тому назви вона не мала) професор Ужгородської гімназії Степан Петрус.

Степан (Стефан) Петрус народився 1894 року у Сваляві в сім'ї вчителя Івана Петруса. Батько хлопця рано помер, тож мама переїхала зі Сваляви у тоді ще окреме від Мукачева село Підгород, де вона мала будинок і господарство, що перейшло їй у спадок. Там жінка і виховувала трьох своїх дітей.

Один із синів – Стефан – теж хотів продовжити батьків шлях і стати учителем. Він поїхав у Кошице, де закінчив гімназію. Одразу ж потому почалася Перша світова війна, на яку Стефана призвали солдатом. Він служив на Східному фронті і брав участь у відомому бою на річці Прут під Карпатами. Тоді, у червні 1915-го, російська армія втратила на полі бою близько 6000 загиблими і пораненими, але зуміла прорватися вперед і взяла в полон 600 офіцерів та 1500 солдатів австро-угорської армії. Серед полонених був і Стефан Петрус, котрий незабаром опинився у Тоцькому таборі Самарської губернії. Військовополоненим там дозволяли об'єднуватися в артілі і працювати. Стефан, хоч і не мав досвіду, долучився до артілі будівельників. Про життя у таборі для військовополонених він потім також згадував, що хлопці там багато плавали, а сам Стефан одного разу зумів перепливти усю широченну Волгу.

Цікаво, що саме у таборі Стефан Петрус захопився ідеями комунізму, навіть вступив у 1918 році до ВКП (б) (Всесоюзної комуністичної партії більшовиків). У 1920-му його взяли на роботу у Комінтерн помічником завідувача відділу у справах військовополонених. Там Стефан допомагав полоненим повернутися нарешті додому, хоча сам у Підгород приїхав лише восени 1922 року. Маму він застав убиту горем, оскільки з війни так і не повернувся молодший син Людвіг.

У Підгороді Стефан познайомився з на 9 років молодшою від себе угоркою Маргаритою Пензел, донькою вчителя. Маргарита була дівчиною дуже красивою і розумною. Закінчивши лише горожанську школу, змогла влаштуватися на роботу у мукачівську філію "Подкарпатского банку". І хоч то був її єдиний досвід роботи, у подальшому протягом усього життя саме Маргарита була вдома головним "бухгалтером", дуже розумно і розсудливо керувала витратами і домашнім господарством, мала звичку закривати на ключ усі двері і шафи, і постійно носила велику зв'язку ключів у кишені.

Коли Маргарита і Стефан познайомилися, хлопець якраз вступив до Карлового університету у Празі. Він із великими успіхами навчався на фізико-математичному факультеті, але до кінця навчання не витримав – у 1924-му році одружився на красуні Маргариті, котра чекала його вдома. Наступного року у Підгороді Маргарита народила Стефанові первістка Василя, котрий у дорослому віці став науковцем-мікробіологом і досі, у гарному здоров'ї і настрої, проживає у Львові.

По закінченні навчання у Карловому університеті Стефан Петрус отримав професорське звання і право викладати фізику і математику у навчальних закладах. На жаль, невідомо, за яких саме обставин молодий професор отримав запрошення на роботу у престижній Ужгородській гімназії. Факт у тому, що у 1927 році він переїхав до Ужгорода і став до роботи. Мабуть, спершу молодому Стефану Петрусу не давали великого навантаження, натомість запропонували стати префектом гімназійного гуртожитку і отримати там же житло.

Гуртожиток у 20-х роках ХХ століття працював у двох корпусах на вулиці Капітульній. Обидва здавна мали свої назви: "Конвікт" і "Алумней" ("Алумнеум"). "Конвікт" діяв у нинішній будівлі УжНУ на вулиці Волошина, 13, а "Алумней" – у приміщенні видавництва УжНУ "Говерла" на вулиці Волошина, 18. Колись обидва були єпархіальними і приймали на проживання священицьких сиріт, котрі приїздили до Ужгорода на навчання в духовній або півцеучительскій чоловічій семінаріях. Та з часом утримання гуртожитків стали великим тягарем для єпархії, тож її керівництво домовилося з Ужгородською гімназією про спільне використання. Тобто, будівлі залишалися у володінні єпархії, але опікувалася ними гімназія, яка поселяла там своїх немісцевих учнів. Про гімназійні гуртожитки "Втрачений Ужгород" уже писав, коли розповідав про їхнього директора Андрія Контроша. Спершу вони були об'єднаними, керував ними професор гімназії Андрій Контрош, а допомагали йому префекти (помічники-вихователі), серед яких був і молодий Стефан Петрус.

Мабуть, префекти не могли проживати у гуртожитку зі своєю сім'єю через брак приміщень. Окрему квартиру тоді мав тільки директор Андрій Контрош. Лише цим можна пояснити той факт, що до 1932 року дружина Стефана Петруса з двома синами (молодший Стефан народився 1931 року) проживали у Підгороді. У 1932-му гуртожиток (у ті часи також було прийнято називати гуртожитки інтернатами) розділили на дві окремі установи. Директором "Конвікту" залишився Андрій Контрош, а Стефан Петрус став керувати "Алумнеєм". Йому виділили квартиру з чотирьох кімнат (робочого кабінету, столової, спальні та дитячої) у лівому крилі будинку. Тоді дружина і діти Стефана нарешті переїхали до Ужгорода і оселилися з ним.

Як нині згадує син професора, Василь Степанович Петрус, проживати в гуртожитку було весело. У правому крилі розміщувалися кімнати гімназистів – виключно хлопців. Разом з малими Петрусами учні гімназії у вільний час залюбки грали у футбол, "кошикову" (так діти називали баскетбол), волейбол. Загалом в "Алумнеї" проживали близько 80-ти учнів. Коштувало це 250 корун на рік, але багато хто мав право на знижку, а кілька найбідніших хлопців узагалі були звільнені від оплати. Гуртожиток надавав учням також харчування, лікарську опіку і допомогу в навчанні.

Поєднувати роботу в гімназії, де Стефан Петрус викладав фізику і математику, з постійним контролем майже сотні дітей у гуртожитку було непросто. Фактично від ранку до ночі Стефан Петрус бігав між будівлею гімназії і гуртожитком, слідкував, аби діти були у теплі, нагодовані, зробили домашні завдання, не билися між собою тощо. Допомагали йому одразу кілька префектів-вихователів: о. Даниїл Бачинський, Михайло Уйгелі, Іван Скиба. У гімназії професор теж намагався бути активним. Окрім того, що дуже скоро його стали в вважати найсильнішим математиком з-поміж ужгородських викладачів, він ще й старався приділити увагу дітям після навчання. Зокрема кілька разів на рік вивозив їх на екскурсії. Відомо, що у 1929 році гімназисти зі своїм професором їздили поїздом на Ужок, де Стефан Петрус показав учням тодішню лінію кордону, військовий цвинтар та віадуки. А у 1933-му разом зі своїм колегою і товаришем, орнітологом Олександром Грабарем, возив дітей у Циганівці і Стрипу.

У 1936 році професор нарешті наважився побудувати власний будинок. Він придбав у греко-католицької єпархії дві парцели (ділянки) у колишньому фільварку, де якраз почали розплановувати нову вулицю. Красивий будинок на два поверхи спланували так, щоб він складався з двох окремих квартир. Скоріше за все, квартиру на другому поверсі сім'я професора планувала здавати в оренду, принаймні до тих часів, поки діти не виростуть. Будівлю зводили за проектом ужгородського будівельника Андрія Вашка. Цеглу купували на цегельному підприємстві "Керамос" (у радянські часи цей завод працював на нинішній вулиці Закарпатській), бетонні роботи і паркет професор довірив ужгородській фірмі Вінце Нілаша. Аби завершити будівництво, Стефану Петрусу довелося взяти 40 тисяч корун позики в єпархіальній касі. У документах з архіву сім'ї значиться, що професор мусив щомісячно виплачувати єпархії 800-1000 корун, якщо ж цього не робитиме, єпархія матиме право стягувати борг напряму із заробітної плати професора в гімназії. Цікаво, що на той час територія колишнього єпархіального фільварку ставала таким собі районом проживання вчительської інтелігенції. Сусідами Стефана Петруса були його колеги по роботі: Олександр Грабар, Степан Медєші, а пізніше і директор гімназії Василь Сулінчак.

До слова, у 1938 році, коли того ж таки Василя Сулінчака призначили керівником шкільного реферату (установи на кшталт сучасного управління освіти), Стефан Петрус на короткий час очолив гімназію. Однак директором він був недовго, бо одразу же після Віденського арбітражу шкільний реферат розпустили і Василь Сулінчак повернувся на своє робоче місце. У 1940-му досвід керування навчальним закладом став у нагоді, коли Іштвана Петруса (в угорські часи саме так записували його ім'я) направили у Рахів, де він повинен був стати новим директором місцевої гімназії. Але і там керував недовго – вже у 1941-му знову повернувся до Ужгородської гімназії.

У 1945-му, після Другої світової війни, гімназію закрили, а більшість її викладачів не змогли реалізувати себе в нових умовах. Саме тоді Степану Петрусу стало в нагоді його юнацьке членство у ВКП (б), про яке він після повернення з війни і не згадував. Враховуючи його комуністичне минуле і подальшу політичну "чистоту" (Степан Іванович в Ужгороді і справді ніколи не брав участь у політиці, не вступав у жодні партії), нова радянська влада зробила колишнього професора гімназії директором Технікуму радянської торгівлі, відкритого в місті на базі торгівельної школи, що працювала на початку вулиці Капітульної. Степан Іванович пропозицію радо прийняв, і сумлінно керував технікумом аж до виходу на пенсію у липні 1961 року. Був він також депутатом міської ради, а у вільний від роботи час любив пограти у карти зі своїм другом і колишнім колегою по роботі в гімназії, відомим художником Йосипом Бокшаєм.

Помер Степан Петрус у квітні 1975 року, залишивши містові у спадок свої досягнення, учнів, вихованих у дусі "старої школи", і красивий будинок на тихій вуличці, яку дуже любив.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"