Закарпаття у кадрі: як у Кам’яниці знімали фільм «Дуенья», а Євген Леонов переполошив ринок на площі Корятовича

Серед фільмів, які знімали на території Закарпаття, часто незаслужено забувають одну веселу радянську музичну комедію – фільм “Дуенья”, екранізований за п'єсою відомого британського драматурга Річарда Шерідана. У цій стрічці видів Закарпаття хоч і небагато (більшість епізодів були відзняті у павільйонах творчого об'єднання “Екран”), зате вони такі живописні, що, безперечно, запам'ятаються кожному глядачеві. То як же у нас знімали “Дуенью” – розкаже “Про Захід”.

Пізнє літо 1978-го року, Ужгород. Саме тут одного дня висадився цілий десант зірок радянського кінематографу, котрі приїхали на Закарпаття знімати для музичної комедії “Дуенья” сцени “в натурі”. Молода Ірина Муравйова, улюбленець радянських глядачів Євген Леонов, статечний Володимир Сошальський, тендітна Марина Ліванова – це була лише частина зіркового складу, задіяного у фільмі режисера Михайла Григор'єва.

Григор'єв на той час був уже відомим у СРСР як автор першого радянського мюзиклу, чи фільма-ревю, знятого для кольорового телебачення (йдеться про стрічку “Червоне, синє, зелене”). Однак при цьому був людиною дуже простою, відкритою до спілкування. Це на власному досвіді може підтвердити головний редактор видавництва “Карпати”, заслужений працівник культури України Борис Кушнір, котрий у 1978-му, працюючи журналістом “Закарпатської правди” прийшов на знімальний майданчик “Дуеньї” в Ужгороді. 

“Біля греко-католицького (тоді ще православного) собору на вулиці Кремлівській в Ужгороді знімали одну зі сцен. Я не домовлявся заздалегідь про зустріч, просто підійшов до режисера, представився і запитав, як проходять зйомки, – пригадує нині Борис Григорович. – Цікаво, що з його боку не було ніякої зверхності, він просто з ходу почав мені все розповідати. Каже: “Тут сегодня одна сценка будет, а потом поедем в Невицкое”. Я запитав, чи можна мені поїхати з ними, а Григор'єв просто відповів: та звичайно.

Аж тут до собору привезли Євгена Леонова, котрий грав у фільмі багатого нареченого дона Мендосо. Леонов вийшов з машини вже у костюмі, казав, що так налаштовується на роль. А костюм у нього був такий дуже яскравий, з білими колготками, бантами, ліловим камзолом з вишивкою тощо. Нас познайомили, а він питає: “Слушай, ты не знаешь, где бы тут купить каких-нибудь фруктов?”. І ми з ним разом пішли вниз вулицею Духновича до ринку на площі Корятовича. Розмовляли про гумор, книжки, кіно. А коли зайшли на ринок: я і відомий Леонов у іспанському костюмі XVIII століття, всі продавці і покупці просто остовпіли! З усіх сторін донісся шепіт: “Та це ж Леонов!”, на всіх двох поверхах люди до нас повернулися і спостерігали за кожним нашим кроком. Це не, що зараз – тоді до акторів підійти боялися, автографів ніхто не просив, всі лише дивилися і шепотілися. Не знаю, може, мене за охоронця актора сприйняли.

Саме у такому костюмі Євген Леонов ходив по ринку на площі Корятовича

Продавчині на ринку одразу почали пропонувати Леонову вибрати, що він хоче. Гроші брати не хотіли. Він же попросив кілограм яблук, як зараз пам'ятаю, білий налив. Бабуся, яка їх продавала, до речі, явно актора не знала. Теж хотіла йому яблучка подарувати, але Леонов навідріз відмовився і за покупку розрахувався. З тими яблуками ми вийшли з ринку, сіли в автобус і поїхали до Невицького замку.

У перший день група знімала дорогу до замку. Дон Мендосо у бричці їде свататися до молодої дівчини Інесси, котру батько хоче видати заміж проти волі доньки. Мендосо супроводжує його слуга Карлос на коні – його зіграв популярний на той час актор Володимир Сошальський. З тими конями була велика проблема, бо привезли їх з перечинського колгоспу, і по них одразу було видно, що то звичайні робочі коні, а не благородні скакуни. Сошальський – чоловік дуже високий і міцний – виглядав на тих конях смішно. Спочатку на одного попробував застрибнути, але вся група одразу почалася сміятися, мовляв, заберіть цю кобилу, бо він її зараз зламає. Так трьох коней поміняли, поки знайшли більш-менш підходящого для статури Сошальського.

І от Сошальський їде на коні стежкою через ліс, говорить кілька фраз. Режисеру Григор'єву щось не подобається, просить повторити. Другий дубль теж був невдалий, Григор'єв вимагав, щоб актор спробував дивитися в інший бік. Те ж не те. Так заради одного вдалого кадру група зробила 11 дублів! Я бачив, що Сошальський вже почав нервувати, але й слова не сказав. А ще зрозумів, чому Григор'єв вважався майстром своєї справи. Він хотів, аби кожна секунда його майбутнього фільму була ідеальною. Це мене тоді просто вразило.

Власне, далі зйомки довелося припинити. Хтось із групи підійшов до Леонова і сказав, що йому у готель (знімальна група проживала у готелі “Ужгород”) подзвонив син, котрий у Москві загубив ключі від квартири і не знав, як потрапити додому. “Давайте в гостиницу, срочно!”, – розхвилювався Леонов. Мобільних же телефонів тоді не було, тому він мусив поїхати у готель і звідти телефоном вирішувати проблему з сином. От і всі мої спогади про зйомки “Дуеньї” на Закарпатті”, – завершив свою розповідь Борис Кушнір.

Тоді, у 1978-му, він написав у “Закарпатську правду” замітку про зйомки нової музичної стрічки, але нині зізнається: зараз би зробив це зовсім інакше, розлогіше, цікавіше. У 1979-му “Дуенья” вийшла на екрани кінотеатрів. Звісно, Борис Григорович теж пішов переглянути фільм, процес створення якого бачив на власні очі. Стрічка тоді сподобалася усім.

Цікаво, що всього через місяць після першого показу “Дуеньї”, режисер стрічки Михайло Григор'єв трагічно загинув. На самому початку зйомок свого наступного фільму “Копилка”, під час знімального процесу на трасі біля Києва, у машину, де сидів режисер та оператор на великій швидкості влетіла “Волга”. “Копилку” завершував вже інший режисер, тож можна вважати, що добра музична комедія “Дуенья” із неперевершеними видами Невицького замку стала останньою кінороботою Михайла Григор'єва.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”