Реформатська громада Ужгорода нині є доволі нечисленною, однак її багато історія заслуговує на те, аби розповісти про неї. Тим більше, що місцевій реформатській церкві вдалося те, що не змогли зробити інші – зберегти від радянської влади майже всі свої скарби: старовинну церкву, дзвони, орган, документи та подарунки, даровані громаді ще з ХVII століття.
Сьогодні в ужгородській реформатській церкві служить заступник єпископа, священик Янош Гейдер. Ця людина дуже багато уваги приділяє збереженню та вивченню історичної спадщини місцевої громади, в усіх деталях знає історію церкви на Жупанатському пагорбі. Загалом перша протестантська община, завдячуючи зусиллям Калманчегі Мартона Шанти з'явилася в місті ще у дуже далекому 1546 році. У ті часи покровителями протестантів були самі Другети. Нині екскурсоводи часто розповідають туристам, що в цій церкві досі зберігають скатертину, подаровану громаді кимось із роду Другетів. Отець Янош каже: факт подарунку Другетами скатертини не є вигадкою, колись кожен дар скрупульозно записувався до спеціальних книг. В одній з таких можна прочитати, що скатертини громаді дарували не раз, було це в різні роки і від різних благодійників.
Пастор виносить з кімнат своєї фари коробки, в яких дбайливо складені старовинні книги у шкіряних обгортках. Ці фоліанти мають дуже цікаву історію й дивом були врятовані для громади. "Реформатська церква в Ужгороді має давню історію, а її представники завжди відзначалися тим, що вели докладні описи її діяльності. До Другої світової війни у нас зберігалися унікальні документи: протоколи засідань синодів, метрики з ХVII століття, господарські книги тощо. Коли ж до Ужгорода прийшли радянські війська і пішов поголос про те, що солдати ходять по церквах, грабуючи їх і забираючи невідомо куди старовинні речі і документи, довірені особи тодішнього священика Ком'яті Габора (це був старенький пастор, який прослужив тут 50 років) певно, з дозволу пресвітеріату (синоду) заховали деякі книги. Тоді церква ще опалювалася вугіллям, яке зберігалося у спеціальному господарському приміщенні. Люди священика закопали ті книги у вугілля, однак сталося так, що тієї ж ночі пастор помер. Хто ще знав про ту схованку – невідомо, але довгий час ті книги вважалися втраченими, бо солдати таки навідалися до церкви забравши звідти те, що знайшли – старовинні метрики.
Для чого їм знадобилися ті метрики? Про це нині непопулярно говорити, але їх використали для того, щоб знайти в Ужгороді всіх угорців, як представників ворожої сторони, і відправити їх у табори на примусові роботи. Після завершення війни таке робилося по всій області. Родини німців вивезли у повному складі, а в угорців забирали лише чоловіків від 18-ти до 50-ти років. Казали, що всього на три дні, відбудовувати зруйновану війною інфраструктуру, а забрали на роки, багатьох, як виявилося, і назавжди. Мабуть, кожна угорська родина на Закарпатті відчула ці репресії на собі: і моя родина, і родина моєї дружини теж. Всього ж нині історики говорять про 40 тисяч померлих угорців.
Нині метрики нашої церкви зберігаються в обласному архіві. Ми працюємо над тим, аби хоча би перефотографувати їх, мати у себе якщо не оригінали, то хоч копії. Коли закінчимо всю роботу, хочемо виставити ці та інші цікаві документи в Інтернет, аби знайти своє коріння чи працювати з ними міг кожен охочий", – розповідає Янош Гейдер.
Обережно гортаючи цупкі сторінки збережених церковних документів, дивуєшся тому, як вони взагалі збереглися у тій купі вугілля. А Янош Гейдер згадує дивовижну історію їхнього порятунку, розповідає, що документи пролежали у господарській кімнаті, закидані вугіллям, з 1944-го до 1991-ий – майже 50 років. Коли у 1991-му кімнату вирішили прибрати від уже непотрібного вугілля, під ним виявили велику кількість старих книжок. Всі тоді дуже здивувалися знахідці, особливо ж коли відкрили старовинні фоліанти і побачили дати на титульних сторінках: 1625, 1643, 1756, 1798 тощо.
"Ці книги – переважно матеріали, які стосуються ведення справ у реформатських церквах всього Ужанського округу. Дещо написане латиною, тож потребує перекладу фахівців, але більшість записів – угорською. Серед них є протоколи засідань синоду, обговорення догматичних питань, там же є записи про дарунки церкві, з яких ми, зокрема, і дізналися про скатертину, подаровану Другетами. У нашому музеї справді є кілька старовинних скатертин, однак сказати достеменно, котра з них була подарована Другетами, не можемо.
Також із цих записів бачимо, що реформатська церква колись була досить багатою, мала чимало приміщень в Ужгороді, збудувала і опікувалася початковою школою біля Кальварії та дівочою єпархіальною школою, яка знаходилася на місці сучасної "першої" школи на набережній Незалежності. З пізніших, вже післявоєнних документів, які теж велися дуже скрупульозно, ми дізналися, як радянська влада одну за одною забрала всі будівлі, які належали церкві. Навіть у фару, що знаходиться одразу біля церкви, заселили приїжджих людей, через що у нашому подвір'ї досі є кілька окремих квартир, церкві ж належить всього одна з них", – показує Янош Гейдер.
Дивно, але навіть в часи СРСР реформатській церкві Ужгорода дозволили працювати. Так, деяких священиків забрали в табори, на богослужіннях завжди був присутній працівник КДБ, а проповіді пастор мусив давати на вичитку до спеціального відділу з релігійних питань у міськвиконкомі, але церкву не закрили, не перетворили на склад, не розбили дзвони, не вивезли старовинний орган. Отець Янош каже, що бачив переписку між Києвом і областю, у якій представник державної влади соромив чиновників на місцях, що, мовляв, досі не спромоглися закрити церкву, а ті відписували, що не хочуть збурювати населення, до того ж угорці, котрі відвідують церкву, є найкращими працівниками на своїх робочих місцях. Крім цих чинників, як припускає отець Янош, спрацювало ще й небажання псувати міжнародні відносини з дружньою тоді Угорщиною, котра підтримувала реформатів.
Натомість у 80-х церкву вирішили поділити між реформатами і баптистами. Дві громади мали користуватися нею по черзі, таким чином влада сподівалася, що з часом нова релігійна течія витіснить стару. Однак ужгородські реформати трималися, хоч громада з кожним роком і справді ставала все меншою. Зі старих книг можна побачити, що у 1941 році церква вихрестила 108 немовлят, нині ж, за словами Яноша Гейдера, на рік служать близько 15-20 хрещень.
Однак, якщо чималою кількістю прихожан нині церква похвалитися не може (в Ужгороді налічується близько 700 вірників), то активністю у гуманітарному напрямку (опікою навчальних закладів, сиротинці, будинків для літніх людей тощо) та дбайливим ставленням до своїх реліквій неодмінно вирізняється. Тут досі зберігаються унікальні речі, наприклад, чаші і глечики для вина. Один з глечиків – великий, дуже красивий, виготовлений зі срібла – має на дні дату – 1655. Крім цього, тут досі проводять служіння під звуки органу, подарованого у 1853-му меценаткою Палоці Горват Марією. А на службу скликають звуками дзвонів, один з яких у 1870-му відлили на кошти ужгородської вдови, котра продала заради цього два своїх будинки. Важить він 13 центнерів. Другий тутешній дзвін встановили у 1927-му, його відлили на виробництві відомого дзвонаря Ференца Егрі. А от найстаріший дзвін, 1832 року, до наших днів не зберігся. Його ще у 1848-му зняли з церкви на військові потреби.
.jpg)
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"
