Механічний завод, Машинобудівний, “Ужгородприлад”, “Електродвигун”, “Турбогаз”, “Більшовик” – всі ці підприємства-гіганти свого часу були відомі на весь Радянський Союз. Вони зробили Ужгород одним з центрів виробництва складних машин, приладів, газового устаткування, побутової хімії тощо. Під ці заводи виділялися величезні площі, які, на жаль, нині в більшості своїй стоять пусткою, але і досі вражають масштабами. То якими були ці заводи, що вони виробляли і як змінили Ужгород?
Відомо, що до входження Закарпаття до складу СРСР в Ужгороді не було великих підприємств. Є відомості, що колись на одній з міських набережних знаходилося велике господарство з вигодовування свиней. Однак на початку 30-х років минулого століття підприємство роботу припинило, а свинарники віддали для проживання людям. Разом з тим, процвітало дрібне підприємництво.
Один з радянських путівників Ужгородом зазначає, що станом на 1 грудня 1944 року в місті проживав 17 261 городянин, з них понад 10 тисяч – жінки, й лише трохи більше семи тисяч – чоловіки. Коли у 1945-му почалася націоналізація так званого народного господарства, підрахували, що в Ужгороді діяли 18 підприємств, 14 майстерень, 6 типографій, 5 пекарень та цілих 520 дрібних торгових точок. Як на майже двадцятитисячне місто – цілком непогано.
Однак радянська влада надумала перетворити Ужгород на промислову зону, тож першим ділом всі майстерні почали об’єднувати в кооперативи, які стали виготовляти прості речі: дитячі візочки, щітки, взуття та одяг. З однієї з таких майстерень утворилося з роками й потужне підприємство “Турбогаз”. Ця майстерня існувала на вулиці Мукачівській ще з кінця ХІХ століття. В ній виготовляли різноманітне дрібне домашнє начиння: цвяхи, сита для млинів, примітивні кухонні плити. Працівники майстерні й стали першими робітниками заводу, який назвали металообробним заводом “Перемога”. Основною продукцією були кухонні емальовані плити та будівельні цвяхи. До 1966 року штат робітників становив близько 600 осіб, а випуск кухонних плит сягав 68 тисяч штук на рік.
У 1976 році місто надало заводу вільні ділянки землі в новій промисловій зоні. Будували корпуси заводу болгарські будівельники, вони ж і залишилися налагоджувати нове виробництво. Саме в 1976-му “Ужгородський завод газової апаратури” був перепрофільований на “Ужгородський експериментальний завод газотранспортних турбоустановок”.
Тепер вже не побутові газові плити стали основним видом виробництва, а складні газоперекачувальні агрегати та частини компресорних станцій. Цю продукцію везли в Комі, Західний Сибір та Середню Азію. На Уренгойському газовому родовищі встановили турбодетандер (машину для охолодження та скраплення газу), який виготовили на “Турбогазі” в Ужгороді. Та й загалом запуск газопроводу Урегой-Помари-Ужгород у 1984 році багато в чому залежав саме від роботи ужгородського заводу.
У 1982 році на потужностях підприємства вперше в регіоні було розпочато виробництво сталевого лиття. Тоді на “Турбогазі” вже працювало більше тисячі працівників. Аби забезпечити їх усіх житлом, завод фінансував житлове та соціальне будівництво. Завдяки цьому в Ужгороді з’явився новий мікрорайон, де звели близько 3 500 квартир, приміщення для гімназії, садків, медичних установ тощо. А для відпочинку працівників завод мав свій лікувально-оздоровчий комплекс в Лумшорах.
Після розвалу Союзу “Турбогазу”, як і всім іншим ужгородським заводам, довелося нелегко: великих замовлень більше не було, багатьох працівників довелося звільнити. Лише у 1998 році підприємство було реорганізовано у відкрите акціонерне товариство “Ужгородський Турбогаз”. Нині воно спеціалізується на випуску енергетичного устаткування для електростанцій, а також для видобутку, транспортування і зберігання нафти і газу.
Не таку давню, але не менш цікаву історію має Механічний завод. Він виріс з невеличкої дослідницької майстерні, яка розпочала роботу в приміщенні на вулиці Толстого у 1946 році. Нині важко сказати, які саме досліди проводили в тій майстерні, однак відомо, що згодом підприємство почало спеціалізуватися на випуску нестандартних засобів кріплення для суднобудівельної галузі. У кінці 1951-го для тоді вже успішного підприємства місто виділило на околиці Ужгорода великі земельні площі, де почалося будівництво нових корпусів заводу. Приблизно тоді Механічний освоїв виробництво меблів та обшивочних матеріалів для залізничних вагонів, а трохи пізніше почав працювати на “оборонку”, виготовляючи легкі дерев’яні та пластикові меблі й внутрішнє оздоблення для військових кораблів та підводних човнів.
Підприємство завжди вважалося закритим, секретним. Навіть назва в нього була обтічна, аби американські шпигуни не здогадалися, що на ньому виробляють. Проектували унікальні меблі тут таки, для цього при заводі було створене спеціальне конструкторське бюро “Едельвейс”, де працювало до 200 інженерів-конструкторів найвищого класу.
На кінець 60-х та у 70-ті завод мав стільки замовлень, що кадрів почало катастрофічно не вистачати. До міста стали з’їжджатися спеціалісти зі всього СРСР, а для того, щоб швидко підготувати молодих фахівців середньої ланки, керівництво підприємства вирішило на своїй виробничій базі відкрити профтехучилище. У 1972 році ПТУ № 6 набрало перших учнів на спеціальності “столяр – складальник судових меблів”, “слюсар механо-складальних робіт” та “верстатник з деревообробки”.
На початку 80-х кількість учнів сягала вже 400 чоловік, однак робітники все ще були дуже затребувані. Тоді Мінсудпром СРСР прийняв рішення звести на вулиці Гагаріна типове училище на 720 учнівських місць з гуртожитком. У 1984 році ПТУ № 6 перетворився на СПТУ № 19. Перші 166 випускників вже нового училища були одразу ж працевлаштовані на Механічний завод.
Після розвалу СРСР і втрати основного замовника – Мінсудпрома – механічний завод зупинився. Без роботи залишилися тисячі робітників, більша частина яких приїхала до міста з усіх усюд і не знала, що робити далі. Через деякий час завод став закритим акціонерним товариством, намагався вижити, виробляючи меблі для вагонів, меблеві дерев’яні щити, меблі для саду, аптек тощо. Однак нині більша частина території заводу виглядає, як покинутий десятиліття назад Чорнобіль і мало що тут нагадує про колишні його потужності і всесоюзну славу.
Інші ужгородські заводи теж були дуже відомі, хоч, може, і не виробляли таких унікальних речей, як “Турбогаз” і Механічний. “Ужгородприлад”, наприклад, вважався свого часу високомеханізованим підприємством, де виготовляли більше 190 видів продукції. Серед них – апарати для рентгено-структурного аналізу, комплекси охоронної та пожежної сигналізації й навіть елементи перших електронно-обчислювальних машин.
Машинобудівний завод, який збудували на 17 гектарах заболоченої місцини на околиці Ужгорода, працював з 1959 року. На ньому виробляли газові плити, різноманітні преси, вагонні трубки, каналізаційні люки та багато іншого.
Мабуть, наймолодший із заводів-гігантів – “Електродвигун” – почали будувати у 1979 році на основі договорів між СРСР та ЧСРС. Це був пік радянської гігантоманії, бо при тому, що в Ужгороді на той час і так катастрофічно не вистачало робочих рук, на цьому заводі хотіли працевлаштувати 5 тисяч осіб. Тоді вважалося, що Ужгороду неодмінно потрібно мати населення у 100 тисяч люду. І нові робочі місця мали це забезпечити.
Масштаби “Еелектродвигуна” справді вражали: власна залізнична колія, 40 автоматичних ліній виробництва, 700 одиниць різноманітного автоматичного обладнання. Таким автоматизованим виробництвом на той час не міг похвалитися жоден завод міста. Тут виробляли електродвигуни різних потужностей, розмірів та конфігурацій. Також один з цехів деякий час працював над збіркою маленьких пральних машин “Марічка”. Позаяк робота була легкою, а людей не вистачало, на завод запрошували попрацювати навіть школярів старших класів.
“Електродвигун” теж не обійшла доля більшості промислових гігантів Ужгорода. Нині величезні площі заводу подрібнені й зайняті іншими виробництвами, офісами, складами тощо. На офіційному сайті заводу значиться, що нині він займається виготовленням електродвигунів змінного струму, що використовуються в побуті: привід бетономішалки, соковижималки, кухонних комбайнів, активатора пральних машин, пральних машин барабанного типу, електроточила побутового, коренерізки, зернодробарки, центрифуги, насосів, газонокосарок.
Говорити про заводи Ужгорода можна ще багато. Бо ж існував ще потужний завод побутової хімії, який виготовляв продукцію під спільною з Чехією торговою маркою “Сполана”, фурнітурний завод “Більшовик”, швейна та взуттєва фабрика, фанерно-меблевий комбінат тощо. Загалом на заводах Ужгорода в радянські часи працювало більше 20 тисяч осіб. Таке стрімке розширення виробництва неодмінно мусило позначитися й на самому місті. По-перше, в Ужгороді, в районі вулиці Гагаріна, з’явилася велика так звана промислова зона, де знаходилися десятки величезних корпусів заводів. По-друге, за кілька десятків років заводи-гіганти забудували житловими та соціальними об’єктами третину території міста. Саме так на карті Ужгорода з’явилися мікрорайони “Перемога” та “Перемога-2”, які самі ужгородці уперто іменували і продовжують називати просто “новим” районом.
Нині важко сказати, чи пішла на користь Ужгороду радянська спроба зробити це місто промисловим. З одного боку вона дала Ужгороду поштовх вперед, розширила, забудувала, населила чималою кількістю робітничої інтелігенції з усього Союзу. Але з іншого боку вона ледь не перетворила маленьке затишне містечко на перенаселену промислову зону із невеличким історичним центром посередині.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
