Проєкт Ænigmata Historiæ відновив портрет володарки Ужгородського замку, Графині Крістіни Чакі. Для його цифрової реставрації було застосовано найновіші можливості штучного інтелекту.
Оригінал зберігається в приватних колекціях центральної Європи, далеко від загального доступу і можливості його оглянути.
Графиня народилася 4 листопада 1654 року у величезному і розкішному Спішському Граді (замок між містами Попрад та Прешов, нині – Словаччина). Її батько, Граф Іштван Чакі (X), був головним судовим виконавцем і суддею округу, а мати – баронесою Маргіт Лоняй.
Надзвичайно красива, заможня, знатна та освічена, яка вже двічі овдовіла у свої 40 років, графиня стала дружиною графа Міклоша Берчені у 1695 році.
Родинним домом подружжя став Ужгородський замок, який згодом вже вважався одним із центрів політичного життя тогочасної Угорщини. Саме стараннями графині цей замок перетворився не лише на справжнє “любовне гніздечко”, але й на культурний осередок, місце світських прийомів, розкоші та заможного життя. Подейкують, що кімнати Ужгородського замку були буквально обвішані коштовностями, картинами та цінними гобеленами.
Всі шлюби Міклоша Берчені вважаються шлюбами з розрахунку. Безсумнівно, що окрім кар’єри, цей шлюб із Крістіною Чакі теж був дуже вдалим, адже завдяки ньому, він став частиною угорської аристократії.
Сімейна пара відремонтувала, реконструювала та укріпила замок в Ужгороді, в якому палац був обставлений із великою розкішшю. Замок був оточений п’ятьма чудовими квітковими парками та звіринцями. Його подвір’я з зонами відпочинку, розкішна бібліотека, бенкети і навіть дуже популярні полювання відображали їх шляхетний аристократичний спосіб життя.
У 1696 році Граф та Графиня познайомилися з Ференцом Ракоці ІІ, чиїм найвірнішими друзями стали відтоді, і вони разом почали організовувати дворянську змову з метою повалення правління Габсбургів в Угорщині (за кошти тодішньої Франції). Ось так Ужгородський замок перетворився в один із найважливіших центрів опору імператору та осередком повстанців.
Тривале повстання закінчилося не перемогою, а перемовинами, після яких, внаслідок підписання “Мирної угоди в Сату-Маре” (теперішня Румунія), всі троє друзів втекли в Османську Імперію, де і померли в Родосто. А згодом, в 1906 році, їх тіла перевезли до Кошиць у крипту під собором св. Єлизавети.
Ænigmata Historiæ
