Більше ста вимушених переселенців прийняла за місяці війни у своєму будинку викладачка вокалу Ужгородської музичної школи № 1 Марія Михайлівна Мудранинець. Її обійстя стало прихистком для сімей із дітьми та домашніми тваринами, разом із тим жінка продовжувала працювати у музичній школі та допомагати волонтерам. У рамках проєкту «Простір без війни» Марія Михайлівна розповіла, як це їй вдавалося.
Вітаю, вас пані Маріє. Я так розумію, що у ваш простір після 24 лютого, крім музики, увірвалася війна. З чого вона для вас почалася?
Ви не повірите, але з того, що коли я почула, що почалася війна, то перевернула величезний глечик з майбутньою розсадою. І вся земля у мене розсипалася, я плакала, збирала цю землю, розсаду, садила заново. Важко, так, як усім.
Я знаю, що за неповних три місяці через ваш будинок пройшло більше ста біженців. Це були різні люди, ви їх не знали, це не були ваші друзі, знайомі. Більшість із них прийшли з ужгородського вокзалу. Хто запам’ятався найбільше, чия історія зачепила вас найглибше?
Родина з Макарова, яка під обстрілами тікала від окупації. З простріленою машиною, з маленькими дітками і величезним псом. Неймовірні люди, які з такою величезною подякою заїхали у мій будинок, огорнули мене своєю увагою і теплом. Коли я зранку вставала, то сніданок і кава вже мене чекали.
Як вони всі дізналися, що викладач вокалу може приймати біженців?
Хтось комусь подзвонив – і я мусила зустрічати цих людей за залізничному вокзалі. Я знала, що дуже багато людей, що величезний потік біженців іде через вокзал. І тут я наочно побачила цей величезний потік. А у мене якраз одні виїхали, інші – ще не заїхали, тож були кімната чи дві вільні. І я почала просто сама підходити до людей і пропонувати своє житло. Усі чомусь боялися (це було десь через два тижні після початку війни) і я зрозуміла, що самостійно не справлюся. Тоді я підійшла до наших волонтерів, які там сиділи, і розподіляли. А біля них був просто натовп, вони не встигали розгрібати, кого на потяг садити, кого відправляти на кордон, кого розселяти по Ужгороду і в райони. Вони просто захлиналися у тому натовпі, тому я так тихенько підійшла і кажу: «Я можу взяти». «Скільки?», – питають. «А скільки треба?». «Вісім можете?». «Можу». «А більше?». Забираю вісім, не встигла ще їх довезти додому, дзвонять: «А ще можете чотирьох?». Кажу: «Давайте ще чотирьох». Ну, отак і пішло. Після того вони мені дуже часто телефонували і питали, чи я можу ще когось взяти. Коли було місце, погоджувалася, надавала привілеї сім’ям з дітками і тваринами, тому що з тваринами не поселяли ні в садочки, ні в школи. Такі сім’ї з тваринами для мене – це показник людяності, добра, милосердя, якщо людина в таку страшну хвилину не кидає своїх улюбленців домашніх.
Багатьох ви допомогли перевезти через кордон…
Ну, особливо цим я не займалася, вже лише приймала, бо ще й волонтерські справи, шкільні справи. Я не могла їм повністю віддатися, вони самостійно знаходили, як саме їм переїжджати. Дуже запам’яталася мені одна родина, у них хлопчик був з аутизмом глибоким, він навіть не міг сам сходити в туалет. Тата його не пустили (ми через Малі Селменці його переправляли), то це було дуже страшно, коли треба було цю дитину від тата відривати. Прикордонники допомогли його перевезти, а там їх уже чекав автобус на Німеччину. Також дуже запам’яталася старша жінка, 82-річна, сліпа, з Києва. Її також я особисто возила в Чоп і там також доручала нашим військовим. Вони її під ручки перевели, посадили на потяг і там, у Загоні, її потім зустріли близькі.
Звідки були ці люди, які пройшли через ваш будинок і через ваше серце (і, напевно, залишилися у ньому)?
Більше всього було з Часового Яру Донецької області та Ізюма, великі сім’ї були (з Часового Яру було 12 осіб). З-під Харкова, з Харкова, з Києва, з-під Києва, звичайно, з Херсона. Одна жінка прожила у мене майже 5 місяців і вона у мене була за старшу. Вона така молодець – Фаїна з Києва. Якщо вона буде бачити, їй велика подяка. Вона була за старшу, як комендант. Вона розподіляла, білизну роздавала, все розказувала. В їх обов’язки входило, щоб було все чисто. І гроші вони якось збирали, акумулювали, щоб було на продукти (у нас загальна була кухня). Я не кажу, що зовсім безкоштовно, тому що за комунальні послуги вони платили (це була зима, було все дорого). Але за оренду ми коштів не брали.
Робота не постраждала від того, що ви були зайняті іншими справами?
Ні, якось встигала все.
У вас же творча робота, якій потрібно абсолютно віддаватися. Тим більше, що це робота з дітьми.
Перший місяць ми були на канікулах, далі було дистанційно. І коли вже трошечки легше стало у нас, дозволено було працювати офлайн. Тоді повернулася в роботу, тому що потрібно було готувати концерти, конкурсні програми цікаві, гарні, і сольні виступи дітей. Ми все встигли.
Ваші учні були так само активно долучені до волонтерського руху: давали благодійні концерти, підтримували виступами волонтерів, ви виїжджали з ними за кордон у волонтерські вояжі. Розкажіть про цю частину роботи.
«Рух підтримки закарпатських військових» доручив мені таку акцію – волонтерство і виступ у Будапешті на День вишиванки. Така була велика і дуже цікава акція. Ми наперед вислали усі пісні, які би ми хотіли з ними вивчити. Коли я приїхала, у нас була репетиція перед ходою до Дня вишиванки центром міста. Ввечері ми зробили репетицію з «кістяком», наступного дня у нас була хода, дуже цікаві майстер-класи в центрі міста, а в третій день, в неділю, ми з Лєрою Стулішенко співали в соборі, після чого також волонтерили просто на вулиці (священники нам дозволили просто перед входом до церкви). Вдалося трошечки зібрати коштів і допомогти чимось нашим.
Я знаю, що обидві ваші доньки живуть за кордоном. Як вони відреагували на таку гіперактивність своєї мами?
Ну, доньки дуже добре знають свою маму і знають, що зупинити мене неможливо, якщо я щось собі поставила за мету. Вони могли лише мені морально допомагати і допомагати своєю підтримкою: і фінансовою, і як волонтери. Донька старша – у Берліні, декілька концертів мала на допомогу ЗСУ. І гроші вони нам скидали і привозили. А молодша дуже велику звалила на свої плечики діяльність – вона розподіляє і контролює всіх перекладачів Будапешта. Останні два місяці вони вже за це отримують оплату від держави (Угорщини). Ці кошти вони також акумулюють і перевозять нам.
У вас така волонтерська родина. Але я знаю, що людей, які у вас зупинялися, ви також долучали до волонтерства.
Так, було багато діток і багато молоді. І я їх дуже просила принаймні декілька годин на день або через день волонтерити в тому ж «Дасторі» чи «Велмарті». Одна з жіночок, яка приїхала з-під Лиману, що був вщент зруйнований, у своєму будинку приймала наших військових (її чоловік теж військовий). Хтось із місцевих здав, у її хату прилетів снаряд. Вона до того волонтерила три місяці, а коли це сталося, два дні поплакала і дзвонить: «Марія Михайлівна, я йду волонтерити, рухаємося далі». Така оптимістка по життю, такі не часто зустрічалися на моєму шляху. Молодь ще якось можна було залучити, але старше покоління, на жаль, більш апатичне було.
Давайте про оптимістичне: про молодь, про музику. Ця війна розбудила сонну українську культуру, дуже багато хітів патріотичних з’явилося. Діти співають і це пробуджує справжню українську міць. Як у вашій роботі створюються і підхоплюються ці хіти?
З різних боків. Наприклад, всім відомий керівник естрадного оркестру Володимир Співак, який часто нас залучає, каже: «Машенька, давай оцю пісню». Дає мені напрям чи скидає ноти, «плюсовку». Друге – це діти самостійно приходять і просять. Я дуже це підтримую, бо це, напевно, найбільше досягнення вчителя, коли учень ініціює самостійно якийсь твір вивчити. Здебільшого це естрадні пісні і народні, такі як «Ой, у лузі червона калина», «Гей, соколи», «Лента за лентою». Ось ці твори ми співаємо, потім сучасні «Ми – з України», «Незламна Україна», «Прохання до неба». До речі, «Прохання до неба» приїхало до мене з Фастова. Дівчинка в мене трохи займалася, її тато – також військовий, мама зупинилася тут, в Ужгороді, на місяць. За цей час ми встигли з нею кліп зняти, мої учні також закохалися в цю пісню. Справді багато було зроблено: ми записали декілька кліпів для наших військових (десь 4-5, я вже навіть з рахунку збилася). За будь-якої нагоди, коли можна було працювати офлайн, ми об’єднувалися, приходили, репетирували, записували звук, відео.
Як батьки реагують на те, що Марія Михайлівна заохочує дітей до такої справи?
Батьки, до речі, дуже вдячні за те, що дітки десь залучені, що вони не сидять удома, що вони долучені до такої чудової справи, що вони вчаться бути добрими, милосердними. Вони завжди мене в цьому підтримують, кажуть: «Беріть – і співайте». У нас мала бути зараз поїздка у Польщу на конкурс, але, на жаль, зірвалася, тому що поляки величезну кількість наших біженців приймають, а конкурс – дуже масштабний, міжнародний. Вони зрозуміли, що не зможуть зараз прийняти у свої готелі ще й учасників конкурсу, тож поки що він перенесений.
Чи часто думаєте про перемогу, про той перший день і ту першу звістку, коли буде оголошено, що Україна перемогла? Яким ви собі уявляєте цей день?
Чесно, я про таке не думала, але питання гарне. Я би його, напевно, провела з «Рухом підтримки закарпатських військових», з тими найближчими, хто з першого до останнього дня вірив і вірить у нашу перемогу. А далі ми дали слово з моїми дівчатками, що обов’язково поїдемо в Київ і хоча би об’їздимо трошки тих людей, які у нас зупинялися. Тоді, коли вони повернуться додому. Така буде наша перемога.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
