Сьогодні у подорожі минулим Ужгорода ми повернемося у далекий 1927-й рік, коли на тодішній площі Масарика (нині це площа Петефі) був закладений сквер, який так люблять ужгородці і без якого важко собі уявити цю частину міста. Однак тоді знадобилося чимало зусиль, аби цей невеличкий парк з’явився – бо, в першу чергу, слід було переконати в його потрібності самих містян. Хто ж противився закладанню скверу найбільше та як тривали роботи з його благоустрою – читайте далі.
Можливо, ви знаєте, що нинішня площа Петефі виглядає саме так, бо історично її забудова сформувалася навколо старовинного заїжджого двору «Чорний орел». Якби не «Чорний орел», в цій частині міста, скоріше за все, були б такі ж вузькі вулички, як на правому березі. Велику роль у формуванні площі зіграло також те, що на ній здавна проводили ярмарки. Частково така традиція склалася через мостову дань – ми вже розповідали про цей податок, який треба було сплатити за перетин мосту через річку. Аби не витрачатися на нього, торговці, що з’їжджалися до міста з боку Мукачева, Миная, Капушан, Боздоша тощо зупинялися на лівому березі – сформувавши з часом традиційну ярмаркову площу.
Коли у 1905 році «Чорний орел» знесли, місця для торгівлі на площі Кошута (так у той час вона звалася) стало ще більше. В різні роки в її центрі планували звести то готель, то театр, то церкву. Та завжди серед цих планів червоною ниткою тягнулася ідея закласти там парк, адже місто в ті роки зовсім не мало облагороджених скверів, а парк був лише один – той, що лишився від закладеного ще графами Другетами саду-звіринцю (на початку століття він звався парком Сечені, нині це парк Підзамковий). Варто зауважити, що втілити в життя жоден із цих планів роками не вдавалося, адже ринок на площі Кошута був важливим для економіки міста об’єктом. Культура і парки – це добре, та в ті часи людей ці речі хвилювали значно менше, ніж можливість заробити на хліб або вигідно щось купити.
Так із часу демонтажу «Чорного орла» минуло 20 років, Ужгород став столицею чехословацької Підкарпатської Русі, площа Кошута стала площею Масарика – незмінним залишався лише шумний і брудний ринок у цій частині міста. У 1926 році питання про перенесення ринку і закладення на його місці парку постало знову. Торговці, звісно, дуже сполошилися, до міської управи посипалися скарги й нарікання на те, що мінімум 120 ужгородських родин можуть опинитися без роботи і можливості прогодувати свої сім’ї. Звісно, це була певна маніпуляція, адже міська влада не збиралася зовсім розганяти чи забороняти ринок – це було їй так само невигідно, адже торговці сплачували податок за можливість торгувати на площі. Для роботи ринку хотіли знайти інше місце, на площі ж мали закласти парк, який зробив би цю частину міста значно охайнішою.
Місцеві торговці й самі розуміли, що парк там виглядатиме куди краще, ніж ринок, однак дуже боялися змін. Аж тут Ужгородом пронісся поголос, що товариства «Просвіта» просить дозволу збудувати в центрі площі велику кількаповерхову споруду з готелем і кінотеатром.
У «Втраченому Ужгороді» ми вже писали про ці плани, показали і проєкт будівлі, яка могла назавжди змінити вигляд площі. Наміри «Просвіти» у міській управі розглядали так довго і ретельно, що торговці й мешканці будинків на площі всерйоз занепокоїлися: знову писали протестні листи, збирали підписи і врешті заговорили про те, що хай вже посеред площі буде парк – аби лише не величезна будівля. Так «Просвіта», сама того не усвідомлюючи й не бажаючи, допомогла схилити містян до ідеї закладення скверу на площі Масарика.
2 квітня 1927 року влада міста остаточно відмовила «Просвіті» в її намірах і почала розробляти план майбутнього парку. Та найтяжче було не сформувати обриси парку, не розробити проєкт і навіть не знайти гроші для масштабних робіт – найтяжче було вирішити, куди перенести з площі торговців із їхніми шатрами. Всі розуміли, що цій частині міста дуже потрібний цивілізований стаціонарний критий ринок. Та де розмістити торговців до того часу, поки його побудують? В якості варіанту розглядався Фюзеш або Вербник (нинішня Православна набережна), вулиця Бозош (нині – Толстого) та Ринкова площа (іноді також її називали Сінною, нині це площа Хмельницького). Кожен із цих варіантів мав свої плюси та мінуси, та найбільше торговці протестували проти Ринкової площі, адже знаходилася вона фактично в полі, продувалася вітрами, зовсім не мала інфраструктури, ще й знаходилася далеко від центру міста. Торговцям не подобалася така перспектива, вони попереджали, що краще поїдуть зі своєю продукцією до Капушан або Міхаловце, де є набагато кращі умови для торгівлі.
Аби догодити усім, ринок довелося розосередити. Вже в квітні 1927 року перші торговці почали звільняти площу. «Зелений ринок», де торгували городиною, перенесли на вулицю Бозош (Толстого), там же розмістили торговців домашньою птицею та вуличною їжею. Торговці посудом та іншим неїстівним крамом знайшли місце в кутку площі від будівлі фінансового уряду (нинішньої ЗОШ № 9) до вулиці Митрака. Столики м’ясників розмістили на початку вулиці Капушанської; продавцям тканини й одягу, кравцям надали місце на Кожелузькій вулиці (нині – Київська набережна), а торгівля дровами, сіном та іншим великогабаритним товаром мала відбуватися на Ринковій площі (нині –пл. Б. Хмельницького). Варто зазначити, що мешканці навколишніх вулиць такому сусідству не надто зраділи, особливо багато скарг було від жителів вулиці Бозош, де розмістилися численні вуличні закусочні, цілими днями щось смажилося, диміло, а люди під вікнами будинків їли, пили і шуміли.
Та попри це роботи на площі Масарика стартували, робітники намітили обриси майбутнього скверу й заходилися активно працювати над тим, аби демонтувати, де треба, стару бруківку, завезти й розподілити землю, сформувати пішохідні доріжки й клумби. Роботи дуже активно тривали протягом травня й червня 1927 року. Місто поспішало закінчити їх до літа, адже в липні в Ужгороді чекали велику кількість гостей на Першу промислову виставу Підкарпатської Русі – грандіозне дійство, під час якого містові хотілося показати себе у всій красі. Площа Масарика лежала якраз на шляху гостей із вокзалу до центру міста, тож керівництво прагнуло, аби гості бачили не обшарпаний брудний ринок і не будівельний майданчик, а сформований акуратний парк.
Основні роботи до липня виконати встигли – не вистачало лише паркану та тротуару навколо скверу. 10 липня 1927 року на оновленій площі провели перше публічне дійство – урочисту церемонію закладання наріжного каменю під пам’ятник Томашу Ґ. Масарику, який мали відкрити у жовтні 1928 року, під час відзначення 10-ліття приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. Газети писали, що церемонія відбулася на території щойно закладеного гарного парку, але насправді гарним він тоді навряд чи був, адже роботи лише закінчили, територія була ще зовсім без зелені. Тоді, 10 липня 1927-го, на місці майбутнього пам’ятника заклали камінь, під який закопали скриньку з «надзвичайно гарною літографією Ужгорода від пана Музики», текстами промов, які проголошували представники влади на заході, та свіжими номерами місцевих газет. Можливо, вона досі лежить закопана у сквері й щодня по ній топчуться сотні перехожих.
Останнім штрихом в завершенні робіт був паркан, конкурс на виготовлення якого у серпні 1927-го виграв власник місцевої фабрики Лойош (Людвіг) Козар. Паркан вийшов дуже вдалим, «легким». Невідомо з якої причини, у кінці 1980-х цю огорожу демонтували й викинули на металобрухт, встановивши натомість навколо скверу паркан виробництва заводу «Турбогаз».
Не зберігся донині й асфальтований хідник, який зробили навколо парку у вересні 1927 року. Зате липи, які висадили там як символ Чехословацької Республіки (липа вважається національним деревом Чехословаччини і сучасної Чехії) збереглися й радують нас досі. Загалом новий парк коштував містові 120 тисяч Кч. Містяни до нього швидко звикли, там любили повільно прогулюватися (саме тому їздити на велосипеді доріжками суворо заборонялося) та сидіти на лавицях. Із кожним роком дерева підростали і сквер ставав усе красивішим. Цьогоріч, у липні, із часу закладання скверу мине вже 96 років, а він все ще є актуальним і доводить, що створення його було дійсно гарною ідею.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»