Великий теніс, або як його називали тоді лаун-теніс, прийшов до Ужгорода дуже давно, ще в кінці ХІХ століття. Дослідник історії закарпатського спорту Василь Федак вважав роком «народження» закарпатського тенісу 1892-ий, коли у тодішньому Унґварі був облаштований перший тенісний майданчик. У 1905 році місцеві любителі лаун-тенісу організували тенісне об’єднання, яке роком пізніше облаштувало корти у парку Сечені (тобто десь у тому місці, де досі розташовані корти колишнього «Спартака»). Саме там засяяли колись зірки чотирьох дівчат Боркас – Валерії, Ержебет, Ібої та Ельзи. Про цих талановитих красунь сьогодні вам і розкажемо.
Їхній батько Дюло Боркас був залізничником, машиністом. На той час то була добре оплачувана та поважна професія, щоправда, дуже важка. Одного разу, під час Першої світової війни, поїзд, яким керував Дюло Боркас, застряг серед великого снігу у горах. Три доби сидів машиніст зі своїми помічниками у холодній кабіні, чекаючи на допомогу чи покращення погодних умов. Додому повернувся з відмороженими руками, після чого ніколи не міг розігнути пальці, які в нього постійно мерзли. Це, однак, не заважало йому й надалі працювати машиністом.
У 1909 році в місцевій газеті «Ung» з’явилося коротке повідомлення про одруження унґварця Дюли Боркаса та Морґіт (хоча насправді її звали Ержебет) Кузьми з Сотмарниймета (Сату-Маре). Як познайомилася ця пара – невідомо, їхні нащадки знають лише, що після весілля подружжя проживало в різних населених пунктах краю, там, куди керівництво залізниці відправляло працювати Дюлу. Загалом у пари народилося семеро дітей: 3 хлопчики й 4 дівчинки, однак жоден із хлопців до дорослого віку не дожив.
Старшою з-поміж дівчат була Валерія, котра народилася 1912 року в Королеві. Через два роки, у 1914-му, побачила світ Ержебет (за угорською традицією скорочення імен її називали Бьошке), у 1924-му народилася Ібоя, а в 1926-му найменша Ельза, яку всі називали Піцур (тобто «маленька», «дрібна»).
Родина Боркасів у 1932 році
Десь у той же період Дюлу Боркаса перевели на роботу до Ужгорода, тож він перевіз свою велику родину сюди, поселивши у будинку навпроти залізничного вокзалу. Той будинок, до слова, стояв там ще до недавнього часу, утворюючи на розі вулиці Станційної й пр. Свободи дуже незручний різкий поворот. У часи ж, коли там оселилися Боркаси, цього повороту ще не існувало, будинок стояв собі в малозаселеній частині міста, маючи позаду велику ділянку землі з гарним виноградником. Саме цей виноградник став віддушиною Дюли у позаробочий час, але й він же, забраний і вирубаний у радянські часи задля зведення багатоповерхівки, став причиною погіршення його здоров’я.
Дюло Боркас був роботящою та спокійною людиною. Усвідомивши біль від втрати синів, він із дружиною робив усе, аби його донечки мали щасливе життя. Зацікавлення дівчат завжди заохочувалися, а зацікавлень у них було чимало. Тон у цій сім’ї задавала старша Валерія, котра мала безліч захоплень. За нею тягнулися й сестри. Так, Валерія мала здібності до музики, грала на роялі та цимбалах. Потім вона захопилася танцями, займалася під керівництвом вчителя Ґейзи Бода. У 1929 році місцева газета «Uj Közlöny» назвала її новою танцювальною зіркою – настільки великим був успіх номеру «Cake Walk», який вона виконала разом зі своїм партнером Ференцем Ваґо на благодійному вечорі на честь 25-річчя Єврейської народної кухні (місцевої благодійної їдальні). Валерію називали граційною, надзвичайно талановитою, «легкою» та чарівною – рідко коли місцеві газети співали такі дифірамби молодим тутешнім панянкам.
Але справжньою пристрастю Валерії Боркас став теніс, у який вона почала грати орієнтовно з 1930 року. У її нащадків зберігся документ, датований тим же роком, згідно з яким Валерія отримала право працювати вчителькою початкових класів в ужгородській горожанській школі з руською мовою викладання (можливо, до цього вона навчалася у жіночій учительській семінарії, хоча точних даних ми не маємо). Отже того року Валерія стала вчителькою, самодостатньою молодою жінкою, котра могла вирішувати, чим їй займатися у житті. І цим «чимось» став красивий «білий спорт» теніс, популярність якого стрімко набирала обертів.
Хто познайомив Валерію з тенісом – невідомо. Можливо, хтось зауважив її прекрасну рухливість під час танців і порадив їй цей вид спорту. А, може, Валерії, як і багатьом дівчатам, спершу сподобалося, як гарно виглядають у білосніжному одязі гравці у теніс. Від цього виду спорту віяло аристократичністю, ним захоплювалася здебільшого «золота» молодь. В Ужгороді було кілька клубів, у яких діяли тенісні відділи. Найдовшу історію та найбільші успіхи мав тенісний відділ спортивного клубу «UAC» («Ужгородський атлетичний клуб»), тож саме там почала займатися Валерія Боркас. За нею до клубу прийшла її сестра Бьошке, котру також захопив красивий «білий спорт». Сестри, як виявилося, були дуже здібними, майже одразу почали завойовувати медалі.
У 1931-му на турнірі у Татрах Валерія посіла друге місце, поступившись, за повідомленням у тогочасній пресі, принцесі Лонковіц. У 1932-му Валерія їздила на фінал Кубка Барци в Комаром, була на товариських турнірах у Трансильванії, у Лученці виграла перше місце на турнірі Асоціації тенісу чехословацьких угорців у парі з Бланкою Бьом. У 1933-му найкращою на турнірі цієї асоціації був Ержебет Боркас. Місцеві газети написали тоді, що Бьошке виборола таку омріяну нею перемогу і неформальне звання найкращої тенісистки Підкарпатської Русі. Хоча того року таке звання офіційно отримали її сестра Валерія, котра здобула перемогу на крайових змаганнях, обігравши своїх подруг і одноклубниць Бланку Бьом та Аґнеш Борош.
У подальші роки тривало так само: сестри Боркас активно й дуже успішно виступали у Словаччині та Угорщині, однак чомусь лише на рівні Тенісної асоціації чехословацьких угорців. Чому вони не виходили на вищий рівень – незрозуміло. Цікаво й те, що сестри Боркас ніколи не грали у парі. Валерія частіше за все виступала у парі з Бланкою Бьом, а Бьошке – з Ержебет Бьом.
Звісно, дівчата Боркас були в Ужгороді дуже відомими: як своїми спортивними успіхами, так і красою. І якщо Бьошке сердечним справам не піддавалася, серйозно зайнявшись спортом, то Валерія незабаром вирішила, що готова пожертвувати спортивною кар’єрою заради сім’ї. 17 жовтня 1936 року вона вийшла заміж за банкіра Юлія (Дюлу) Шуфрича, котрий на той час був керівником філії банку у Севлюші (Виноградові). На 7 років старший від Валерії Юлій був родом із села Жнятина на Мукачівщині. Як вони познайомилися – невідомо. Юлій у теніс не грав, більше захоплювався полюванням. Він був людиною дуже елегантною, акуратною, у роботі навіть строгою – таким собі втіленням стабільності. Вже потім, через багато років, Валерія зізналася своїй доньці, що вийшла заміж не з любові (бо кохала вона якогось учителя), а з розуміння, що Юлій є хорошою для неї партією. Вона покинула теніс і поїхала з чоловіком до Тячева, де його призначили керувати філією банку. У 1937 році ще взяла участь у щорічному турнірі Тенісної асоціації чехословацьких угорців, зайнявши там третє місце. А у 1938-му стала мамою свого первістка – донечки Крістіни.
Місце Валерії в «UAC» тим часом зайняла третя Боркас – Ібі. А в дитячій категорії упевнено починала робити перші кроки Ельза, яку навіть у газетах жартівливо називали «Боркас Піцур або Боркас IV». У 1937-му Піцур виграла місцеву першість серед дітей, показавши, що вона також є дуже перспективною у цьому виді спорту. Дівчата доволі активно виступали і в 1940-х роках. А тим часом Валерія у Тячеві народила другу дитину – сина Івана. Кінець Другої світової війни сильно змінив життя усіх героїв цієї історії. За сімейними переказами, Юлій Шуфрич хотів виїхати з території краю до приходу радянської армії, навіть буцімто відправив валізу коштів до Угорщини і таку ж до Чехії – аби на них йому придбали будинки. Однак Валерія не захотіли покидати батьків, тож сім’я залишилася, а доля відправлених валіз із грошима для дітей досі є невідомою.
Нова радянська влада до Юлія Шуфрича претензій не мала, він уник і «маленьких робіт», і викликів на допити. Вони з Валерією та дітьми повернулися до Ужгорода, де мусили почати нове життя – напрочуд скромне. Саме тоді Валерія знову повернулася до спорту, адже рівень наших тенісистів був таким хорошим, що вони могли брати участь у змаганнях найвищої категорії. Вона повернулася на корт, а у 1946 році вже поїхала з сестрою на літній чемпіонат УРСР. У той період Валерія – мама двох дітей, котра мала тривалу перерву у тренуваннях – не була такою успішною, як Бьошке, тобто Єлизавета, котра активно працювала у попередні роки. На зимовій першості УРСР у 1946-му Єлизавета завоювала золоту медаль, влітку того ж року здобула ще одне золото у парі з киянкою Ольгою Калмиковою, а ще пізніше стала кращою у парі з Агнесою Борош. Невдовзі потому вона познайомилася з росіянином Борисом Калашниковим, вийшла за нього заміж і переїхала назавжди до Москви. Красивий спорт теніс вона змінила на красиве і дуже щасливе сімейне життя.
Молодші дівчата Боркас – Ібі та Піцур – у радянські часи вже теж не займалися спортом. Ібоя працювала медсестрою, а Ельза – бухгалтером. Єдиною, хто таки залишився у спорті, була Валерія. У 1949 році вона народила донечку Ільду (цікаво, що таким чином троє дітей Валерії були народжені у трьох різних державах: Крістіна – у Чехословаччині, Іван – в Угорщині, а Ільда – в СРСР), після чого почала працювати тренером спортивного клубу «Спартак». Цілими днями вона тренувала найменших вихованців на кортах біля парку. Діти її любили, бо Валерія Юліївна мала спокійну вдачу, була терплячою і дуже лагідною, прекрасно ладнала з дітьми. Власних дітей Валерія теж змалечку зацікавила тенісом (усі вони успішно грали, а Ільда, котра й розповіла нам цю історію, ще й працювала 42 роки тренером), підтримуючи й інші їхні зацікавлення, наприклад, ковзанярство. Попри щоденну зайнятість вона завжди знаходила час для дітей та дому: і готувала, і пекла, і прала, і накрохмалювала білі речі дітей для занять тенісом.
У той час родина вже проживала на нинішній вулиці Бачинського, у будинку, який дістався Валерії від бездітної родички. Її чоловік Юлій працював спершу у банку, потім бухгалтером на електростанції, згодом – у санаторії «Шаян». Зарплатні їм часто не вистачало, тож Валерія змушена була продавати цінні речі, наприклад, подаровані колись чоловіком коштовності. На кортах «Спартака» минуло все життя тренерки, яку пам’ятає не одне покоління ужгородців. Завжди рухлива Валерія Юліївна злягла, коли їй було 69-ть, а через кілька років померла. Разом із нею та її сестрами в небуття пішла ціла епоха в місцевій історії розквіту лаун-тенісу.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»