До Міжнародного дня ромів «Втрачений Ужгород» вирішив присвятити одну зі статей циклу історії ромського поселення в кінці нинішньої вулиці Берчені. Довгий час воно було єдиним місцем проживання ужгородських ромів, адже Радванка, де також знаходилося ромське поселення, було до середини 1930-х років окремим селом. То як же жили роми в Ужгороді – читайте далі.
Нині жоден історик не скаже вам точно, коли на території Ужгорода оселилися перші роми. Але те, що вони проживали тут здавна – доконаний факт. Вже у 1691 році в місті була вулиця, що звалася Циганською. Краєзнавець Петро Сова у книжці «Минуле Ужгорода» (1937) припускав, що це була нинішня Мукачівська – єдина на той час вулиця в лівобережній частині міста. Ймовірно, саме там і знаходилося спершу ромське поселення, що складалося (за даними того ж Петра Сови) зі 20-ти шатрів, мешканці яких заробляли на життя ковальством. Керував ними вайда. До слова, саме це означення, а не прийняте нині слово «барон» використовувалося у ромській громаді аж до середини ХХ століття.
Вулиця Мукачівська була осідком ромів і в пізніші часи, однак проживали там переважно заможні родини музикантів. У 1918 році газета «UngváriKözlöny» зазначала, що здавна на цій вулиці оселилися кілька родин, патронами яких були багаті аристократи, котрі «мали в житті дві розваги: карти і циганську музику». Вони щедро обдаровували улюблених музикантів, тож ті змогли придбати собі власні будинки, гарно одягалися, а їхній «прімаш» (перша скрипка) Бертике Сікора на видноті носив срібний ланцюжок. Найбільш відомими музичними родинами були Сікора, Котлар, Ґьонци, Лані. Вони їздили за своїми патронами як до будапештських салонів, так і в мисливські палаци, де розважали їх музикою.
Зовсім інакшим було життя в ромському поселенні на Мочарі, тобто в кінці вулиці Мочар (Мочарської, Болотної), що нині зветься іменем графа Берчені. Коли саме там оселилися роми – невідомо, в місцевій пресі писали лише, що поселення там існує «з давніх-давен». Спершу воно було зовсім невеличким, навіть у 1893 році під час перепису там нарахували всього 4 будиночки, в яких проживали 65 чоловіків та 71 жінка (тобто по 30 осіб в одній хатинці). Крім того, на території поселення тимчасово проживали 6 чоловіків і 4 жінки, кочових із шатрами було 2 чоловіка та 2 жінки, тобто всього на Мочарі проживало 150 ромів. Небагато, але на те були свої причини. Жити в місті – означало виконувати певні правила громади, платити податки, бути під постійним наглядом поліції. Ромам було набагато простіше проживати за межами міста, бути незалежними і певною мірою вільними. Саме тому поселення на околиці села Гомок (Холмок) неподалік міста було набагато більшим.
Однак з роками і поселення в тодішньому Унґваріпоступово розросталося. У 1905 році преса згадувала про різкий приріст ромського населення, мовляв, у поселенні є хатинка, в якій проживає аж 58 осіб, а нове житло зводиться хаотично, впритул одне до одного, без жодних дозволів. У 1909 році влада провела перепис ромів, виявивши, що кількість їх зросла до 206 постійних мешканців, що були членами 52-х великих родин. Лише 146 із них мали дозвіл на постійне проживання на території міста. Варто зазначити, що перепис стосувався не лише тих ромів, котрі проживали у поселенні на вулиці Берчені. У пресі зазначалося, що їх можна умовно поділити на ремісників та музикантів. Ремісники проживали в поселенні, заможніші музиканти, як правило, – за його межами. Загалом музикою займалися 35 ромських родин (6 родин зрідка або частково жили з музики), 20 родин займалися виготовленням саманної цегли, 2 родини – ковальством. 50 родин мали власні будинки, 2 – мешкали у напівземлянках, які звалися «путрі». Спілкувалися вони ромською мовою, багато хто знав також угорську та словацьку. Під час перепису більшість назвали себе віруючими, римо- і греко-католиками, хоча зізнавалися, що до церкви не ходять і церковних податків не платять. Діти музикантів, як правило, відвідували школу, діти виробників саманної цегли – ні. «В місті поводяться пристойно, на ярмарках закон не порушують, часто живуть в «дикому» шлюбі, з іншим населенням міста співіснують мирно, але не перемішуються, не одружуються між собою», – зазначала місцева преса.
Як же тоді виглядало поселення в кінці вулиці Берчені? З описів у пресі можна собі уявити велику відкриту територію в районі, де з’єднуються нині вулиці Берчені, Тімірязєва, Бачинського та Стрільнична. Звідти й починалося ромське поселення з його малесенькими саманними хатинками та землянками. Трохи далі в ті часи знаходилося міське сміттєзвалище, яке згодом виросло у справжні гори сміття. Найбідніші мешканці поселення часто копирсалися в ньому, знаходячи там речі, які могли їм згодитися, і навіть залишки їжі. Іноді це оберталося трагедією, як тоді, коли півторарічний малюк з’їв кусень хліба, знайдений на смітнику, після чого у страшних муках помер, адже хліб був покритий отрутою для щурів.
Далі на території поселення, приблизно навпроти кладовища, розташовувалася велика яма – так звана глиновальня, в якій місили глину для виготовлення вальків (саманної цегли). Глиновальня знаходилася в тому місці здавна, тож хтозна, можливо, саме вона стала причиною виникнення там ромського поселення. Виготовлення саманної цегли тривалий час було основним промислом для мешканців поселення і вони дійсно були майстрами цієї справи. Готові вальки роми продавали, з них же будували й власні хатинки. Архітектура ромських будиночків була дуже простою. Як правило, вони зводили невеличкі куби на одну кімнату, в якій у надзвичайній тісноті проживали всі члени великої родини. Кухні у такому помешканні не було, серед ромів дуже довго побутувала звичка готувати їжу на вулиці. Родини в ромів були зазвичай дуже великими, з багатьма дітьми. Підпорядковувалися вони вайді, хоча преса відзначала, що часто вайда не має належного впливу на членів громади, не може їм наказати робити те, чого вони не хочуть. Роми були дуже емоційними, запальними – через це в поселенні часто відбувалися бійки. Судячи з численних газетних повідомлень, причиною більшості з нихставали ревнощі. Так, можна згадати історію про те, як жорстоко побилися дві дружини (стара і молода) вайди Яноша Буко, але часто траплялися в поселенні й масові бійки палками.
Як уже згадувалося, місцеві роми не мали великих проблем із законом, хоча й потрапляли частенько у поле зору поліції через дрібні крадіжки (курей, дров, фруктів тощо). Куди більшою проблемою були приїжджі та кочові роми, котрі заїжджали на ярмарки, промишляючи кишеньковими крадіжками (звісно, не всі, іноді заїжджали кочові каравани з майстрами, що обробляли метал, та ворожками). На початку століття Унґвару найбільше дошкуляла банда ромів з Гомока (Холмока) під проводом Берті Марковича. Цей молодий чоловік ще до свого 21-ліття був засуджений 4 рази, мав одразу три дружини, а скільки дітей – того навіть точно не знав. Хлопці з його банди щоразу чинили на ринках хаос: налітали, вихоплювали в людей гаманці, а в продавців – дрібний крам, і тікали.
Вперше про ліквідацію ромського поселення на вулиці Берчені заговорили у 1913 році також через крадіжки. Жупна влада заклала десь біля кладовища розплідник фруктових дерев, на території якого стояв будиночок для зберігання інвентаря. Він був постійним об’єктом набігів невідомих осіб, тож незабаром там не залишилося не лише інвентаря, а й вікон, дверей і навіть паркану. Засудили за цей злочин 8-х місцевих ромських хлопців – з чого й почалися розмови про те, що поселення слід прибрати подалі від території розплідника. Ідею просував жупанат за підтримки Міністерства сільського господарства, але міська влада за ромів заступилася, мовляв, розплідник легко можна захистити, виставивши охорону, а знайти інше місце для переселення ромів – куди важче. Тож все залишилося, як було.
Нині важко прослідкувати, як змінювалася кількість ромського населення в місті. Наприклад, перепис 1921 року не вказав точну кількість ромів, вони потрапили у списку національностей до графи «інші», де було 136 осіб. Скоріше за все, більшість тогочасних ромів записали себе або угорцями, або словаками, адже їх мусило бути більше, ніж 136. Того ж 1921 року до міста приїхав чеський публіцист Ярослав Дуріч, котрий написав для газети «LidovéNoviny» репортаж про багатонаціональний Ужгород, в якому згадував і свої відвідини поселення на вулиці Берчені. «Поселення циганів є на периферії міста, поруч із великими сміттєвими горами та болотом. Там стоять розвалені діряві хатки. Голі діти бігають навкруги, купаються в брудних калюжах. Дівчата в маминих спідницях біжать за вами і просять: «Дай крону, дай цигарку!». Старші цигани тримають дітей на руках, курять і плюються. Вони будуть поважати вас лише тоді, коли побачать, що ви маєте багато золотих зубів. Восьмирічні хлопці вже складають тріо та квартети, ходять грати під вікнами солдатів (неподалік поселення знаходилися військові казарми), за що отримують від них трохи хліба. Музика їхня трохи східна, дуже жвава, але разом із тим красива. Малі музиканти приводять із собою також циганських дівчат віком 8-20 років. Вони грають чардаш, а дівчата у довгих сукнях танцюють, піднімаючи високо спідниці й примовляючи: «Дайте, пане, крону, я для вас станцюю». Іноді дівчата там танцюють за цигарку й без музики або співають. 20-річні вже ходять з немовлятами, загорнутими у тканину, що закріплена на плечі. Вони босоногі, брудні, багато курять. Старші цигани займаються виготовленням саману, багато хто працює прибиральниками клозетів (туалетів) у казармах, лікарнях, чистять каналізації на вулицях», – описував побачене публіцист. До цього також варто додати, що роми в місті займалися й відловом бродячих собак.
Великою подією в житті ромського поселення в кінці вулиці Берчені стало зведення школи, але про неї у «Втраченому Ужгороді» ми вже розповідали, тож не будемо повторюватися. А в 1934 році роми отримали в кінці вулиці Бачинського й «свою» вулицю – Фараонів (Фараонську). «Який же стосунок фараони мали до ромів?», – спитаєте ви. Мабуть, міфологічний, бо ужгородці здавна чомусь думали, що роми походять з Єгипту, часто називаючи їх у пресі дітьми або нащадками фараонів, іноді просто фараонами. Хоча священник і дослідник історії міста Іриней Контратович в одній зі своїх статей наводив іншу версію назви, мовляв, якось на цьому відрізку вулиці Гойнол (нині – Бачинського) застряг у великому болоті чоловік на коні. Він просив мешканців вулиці його витягти, але ніхто не прийшов на допомогу. Тож чоловік довго кричав, що мешканці цієї вулиці – бездушні фараони. Так назва й «приліпилася».
Тоді ж, у 1934-му, знову виринуло питання ліквідації ромського поселення. Адже воно щороку розросталося, натомість жодна людина, що проживала там, не сплачувала податків, землі захоплювалися незаконно. Після довгих переговорів із представниками громади було вирішено, що ромиплатитимуть за проживання на міській землі 10 крон на рік, але якщо містові знадобиться ця земля для інших потреб, роми будуть зобов’язані без жодного спротиву покинути її протягом 6 місяців.
Наступного разу питання переселення підняли у 1943 році. Спровоковане воно було спалахом тифу, який загрожував здоровֹ’ю усіх містян. Коли влада організувала дезінфекційні заходи, ромська громада стала у спротив. Тоді лікарі прийшли до поселення в супроводі полісменів, силою, попри крики і прокльони, побрили наголо мешканців, провели необхідні заходи. Аби цього не повторилося, тодішнє керівництво міста вирішило ліквідувати поселення й переселити усіх ромів до табору в Радванці. Натомість на звільненій території планували створити міський розплідник дерев, закласти оранжерею та парк для прогулянок. Розпочати примусове переселення вирішено було влітку 1944 року, однак на той час воєнні дії розгорнулися таким чином, що владі було не до здійснення цих планів. До слова, досі до кінця не вивчене питання, чи були місцеві роми відправлені разом із євреями у концтабори навесні 1944 року. Якщо про виселення євреїв у пресі писали багато, то згадок про виселення ромів нам знайти не вдалося. По закінченні Другої світової війни поселення в кінці вулиці Берчені продовжувало існувати попри всі загрози, що роками над ним нависали. Кажуть, до ще однієї спроби виселити звідти ромів вдалися вже у радянські роки (1960-1970-ті). Тоді чимало стареньких саманних хаток та землянок знесли, ромам же надали житло в різних частинах міста, бажаючи тим самим інтегрувати їх у громаду. Та все ж поселення цілком не зникло, зберігши свою історію до наших днів.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
