Сподобалася минулотижнева історія про те, як будували підпірну протипаводкову стіну нинішньої Київської набережної? Тоді давайте подивимося, чи так само це робили на протилежному боці річки – на нинішній набережній Незалежності. Там наша непередбачувана і примхлива річка теж щороку коїла біду, заливаючи обійстя, а далі – городи на Ґалаґові. У ті часи казали, що на Малому Ґалаґові можна лише картоплю саджати, сподіваючись, що черговий паводок не знищить урожай. Щороку річка там розмивала берег, потроху просуваючи його лінію вглиб. Тож освоювати цей перспективний район можна було лише за умови продовження регуляції русла. Чому ми говоримо про продовження регуляції? Бо місто здавна (за даними Петра Сови, ще з 1684 року) боролося з Ужем за свої землі, принаймні намагалося це робити. Ми розбили ці спроби на 4 етапи і почнемо нашу розповідь з першого.
1879-ий, «стіна смерті»
Давайте подивимося на найпершу відому світлину Ужгорода – панораму 1892 року. Дуже важко впізнати на цьому зображенні нинішню Театральну площу, набережну Незалежності. Як бачимо, ця ділянка правого берега міста уже частково захищена високою протипаводковою стіною – дерев’яною і кам’яною. Останню почали мурувати ще у 1879 році.
На ці вкрай необхідні роботи влада Унґвара вимушена була взяти велику позику, але містяни були вкрай незадоволені темпами виконання. Місцева газета «Ung» ще 1878 року писала, що восени на берег річки привезли палі, але робітники забивали їх повільно і всього по кілька штук на день. Ніхто не розумів, хто є підрядником, за яким проєктом проводяться роботи. Наступного, 1879 року, коли завершили стіну під мостом, роботи вирішили продовжити у бік нинішньої філармонії. Та уявіть собі ситуацію: місто хоче захистити цю частину території від паводків – і не може цього зробити, бо земля там Унґвару не належить. Довелося викупити у казни старий митний будиночок на березі річки і ділянку Йожефа Корнштайна на нинішній площі Фенцика – й лише тоді цю частину берега почали укріплювати. Як виглядала та кам’яна стіна, видно на іншій світлині кінця ХІХ століття. Пізніше її було укріплено і продовжено силами і коштами єврейської громади міста, яка взяла на себе цей обов’язок в обмін на дозвіл спорудити на тому місці синагогу (нинішню філармонію).
Але повернімося до іншої частини стіни – тої, що з площі Театральної переходить у набережну. У 1893 році повінь на Ужі була такої сили, що пошкодила кам’яне укріплення берега. Довелося містові знову брати позику. Врешті 100 метрів стіни були у вересні 1893 року відновлені підрядником Яношем Сімонічем.
Можливо, ви чули, що протипаводкову стіну обабіч мосту у ті часи називали стіною смерті. Річ у тім, що вона тривалий час не мала перил, тож до річки час від часу з неї падали то діти, то нічні п’яні перехожі, то самогубці. Одна жінка, йдучи прати білизну до річки, впала зі стрімких сходів біля синагоги, врятувати її не змогли. Особливо небезпечною вважалася ділянка біля нинішнього ясену Масарика. Власники тамтешніх будинків відгородили свої обійстя парканом, залишивши для громадського користування тільки маленьку доріжку вздовж краю стіни. Лише коли її розширили і обладнали перилами, про «стіну смерті» містяни потроху забули. Однак доріжка на тому місці зберігалася ще тривалий час.
1910, акацієва набережна перед дівочою школою
Другим етапом регулювання було укріплення берега на початку нинішньої липової алеї. На початку ХХ століття влада міста задумала відкрити першу державну школу для дівчат. Міністерство народної освіти погодилося профінансувати масштабний проєкт, а місто взяло на себе зобов’язання підготувати для цього ділянку та укріпити берег, аби новозведеній будівлі (тобто споруді нинішньої Лінгвістичної гімназії ім. Т. Шевченка) не загрожували повені. Регуляційні роботи проводив у 1910 році підрядник Ліпот Гамош. А коли завершилося будівництво школи, перед красивою будівлею облаштували набережну, на якій висадили акації.
Місцева влада планувала в наступні роки продовжити регуляцію правого берега, однак невдовзі почалася Перша світова війна, тож плани довелося відкласти майже на десятиліття.
Акацієва набережна була значною вужчою за нинішню Липову і закінчувалася біля синагоги (нині – будинок на набережній Незалежності, 6). Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т.Легоцького
1923, продовження набережної до площі Пушкіна
Після війни, коли територія сучасного Закарпаття за умовами Сен-Жерменського мирного договору стала частиною Чехословацької республіки, питання регуляції правого берега Ужа постало знову. Роботи на тодішній набережній Рошковича (її назвали на честь відомого художника Ігнаца (Ігнатія) Рошковича) розпочали у 1923 році, на них виділили цілих 5 мільйонів чеських крон.
Цікаво, що ужгородці спершу з певною недовірою поставилися до нового регуляційного плану, адже берег вирішили укріплювати не стіною, а високою земляною дамбою з невеличкою кам’яною опорою, значно розширивши набережну. Газети писали, що люди масово приходили подивитися на початок робіт і ніяк не могли зрозуміти, чому робітники позначили палями лінію майбутнього берега так далеко – мало не посередині русла річки. Було, як це завжди буває, і багато незадоволених скептиків, котрі казали, що тепер під час повеней почне ще більше заливати лівий берег. У газетах роз’яснювали, що протилежний берег не постраждає більше, ніж завжди, бо підрядник буде поглиблювати русло річки, забираючи з дна каміння для підвищення рівня берега. Того року (1923-го) на будівництві трапилося й кілька нещасних випадків: на 60-річного робітника Олойоша Сабо обвалилася кам’яна підпірна стіна, а 18-річному Пийтеру Прокопу, котрий возив на возі камінь для укріплення берега, велика каменюка впала на руку, розтрощивши її.
На цьому етапі регуляції набережну розширили приблизно на 15 метрів, довівши її до нинішньої площі Пушкіна, де в ті часи русло Малого Ужа з’єднувалося з річкою. Порівняйте, як ця частина міста виглядала до і після регуляційних робіт.
Середина 1920-х, регуляція в Малому Ґалаґові
Завершальний етап регуляції почався у середині 1920-х. Точної дати початку робіт знайти не вдалося, мабуть, ці роботи були безперервними і велися одразу на всій ділянці правого берега. Робітники рухалися за єдиним затвердженим планом, схожим на описаний у попередній статті про регуляцію лівого берега. На цій набережній так само палями намічали лінію берега, прокладали колію, якою від дороги вагонетками доправляли важкі будівельні матеріали.
Одначе є й відмінність. На фотографіях з робіт на цій ділянці не видно, аби в основі кам’яної підпірної стіни прокладали залізобетонну конструкцію. Можливо, вона була непотрібна, оскільки стіна там не була такою високою, як на протилежному березі річки. А, можливо, цю технологію почали використовувати пізніше, адже правий берег будували років на 5-7 раніше за лівий.
До 1927 року на регуляційні роботи було витрачено вже близько 12 мільйонів Кч – колосальну за тодішніми мірками суму. У підсумку ж Ужгород отримав простору і дуже красиву набережну, яку урочисто відкрили для прогулянок 1 травня 1928 року. Але не в набережній була головна цінність тих надзвичайно дорогих і масштабних робіт, тих колосальних зусиль і кількох років важкої праці сотні людей. Регуляція дозволила завершити одвічну боротьбу Ужгорода з його норовливою річкою, дозволила відвоювати в неї велику площу землі – завжди заболочений Малий Ґалаґов – і дала можливість перетворити його на прекрасний район, яким ми пишаємо досі.
В подальші роки роботи з регуляції правого берега Ужа продовжилися: спершу вони тривали біля Великого Ґалаґова, потім – біля парку, де будували басейн. Єдину частину берега тоді так і не встигли врегулювати – нинішню Ботанічну набережну. Місто виношувало плани побудувати там променад аж до парку, але плани ці так ніколи й не були втілені у життя.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
