Яким був Ужгород рівно 100 років тому, на початку 1925 року? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали і які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» розпочинає невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Почнемо з січня, який у нинішній час зазвичай асоціюється з першою новиною про те, скільки немовлят народилося в пологовому відділенні в новорічну ніч. У 1925 році такої інформації в перших номерах газет не було, зате публікували минулорічну статистику народжень, смертей і одружень. Про різницю в кількості населення за 100 років можуть сказати такі цифри: у 1924 році в Ужгороді народилося всього 746 немовлят, а через 100 років, у 2024 році, в пологовому будинку Ужгорода прийняли вже 2533 пологи. Помер у 1924 році 521 мешканець міста (тобто смертність була вищою за народжуваність), а шлюб узяли 197 пар.
Як минула в Ужгороді новорічна ніч з 1924 на 1925 рік, в пресі не писали, тож, вочевидь, була вона тихою. Але було в пресі запрошення весело відзначити перший день нового року в кабаре «Central Bar». У запрошенні зазначалося, що першого січня (це чомусь називали у газетах Сильвестровим вечором) люди вже не сидять удома, а ходять в гості і публічні заклади, тож ресторани, кабаре й театри пропонують цікаві програми. Так, «Central Bar» організував програму, на яку «з великими труднощами вдалося ангажувати улюбленицю ужгородської публіки, танцівницю Іду Лантош». Також заклад обіцяв виступ улюбленої артистки будапештського кабаре Тули Сас та музичну програму шлягерів від дуету «Gerő és Kosztka».
Міський кінотеатр у пресі повідомляв, що в 1925 році на глядачів чекає ще більше захопливих кінокартин, серед них «Остання пригода Тарзана» й «Горбань із Нотр-Дама». Також директор Арпад Кулік закликав запам’ятати ім’я актора Рамона Новарро, який «в США стає популярнішим за Рудольфа Валентино». Побачити Новарро він запрошував в американському фільмі «Scaramouche». Але цікаво, що фільм, який в ужгородському кінотеатрі демонстрували на початку 1925 року, у США вийшов на екрани ще в 1923-му. «Горбаня з Нотр-Дама», який був дуже популярним німим фільмом із елементами жахів, це також стосувалося – він так само дійшов до Ужгорода із запізненням на два роки.
Неабиякий скандал розгорівся на сторінках газет у січні через різдвяне пастирське послання, оприлюднене словацькими католицькими і греко-католицькими єпископами. У тому посланні зазначалося, що люди, котрі є членами комуністичних чи соціалістичних партій не повинні допускатися до таїнств, не можуть бути вінчані, відспівані чи отримати відпущення гріхів. Це викликало хвилю негативу й обговорень про те, що держава й церква нарешті мають бути повністю розмежовані. Річ у тім, що на території Підкарпатської Русі в той час комуністичні ідеї починали бути досить популярними, особливо серед незаможного робітничого населення. Однак відмовитися від церкви багато хто ще не був готовий. Тож така категоричність церкви багатьох вразила, особливо ж коли підпис під цим посланням поставив єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Петро Гебей, а римо-католицький священник заявив газетам, аби вони не втручалися у внутрішні справи церкви. Пізніше єпископ Петро Гебей через пресу повідомив, що хоч і підписав послання, вважає, що це крайні міри, адже «наші бідні русини захоплюються комуністичними ідеями лише від злиднів».
Також дуже активно обговорювалися на сторінках преси у січні 1925 року плани «Просвіти» щодо зведення на Масариковій площі (нині – пл. Ш. Петефі) культурного дому товариства. У «Втраченому Ужгороді» ми вже писали окремо про ці плани. Якби вони були втілені в життя, нині посеред площі Ш. Петефі був би не сквер, а чотириповерхова будівля з магазинами, кінотеатром, бібліотекою і пожежним спостережним пунктом. Однак ці плани, здається, були приречені вже від самого початку, адже в січні 1925 року, коли «Просвіта» подала прохання про дозвіл на будівництво до міської управи, місцева преса в один голос почала виступати проти, нагадуючи, що коли з площі знесли стару корчму «Чорний орел», міська управа пообіцяла закласти там парк. У міській раді провели кілька обговорень ідеї «Просвіти», однак, забігаючи наперед, скажемо, що дозвіл так і не надали.
На самому початку 1925 року в місті організували Ужгородський шаховий гурток (участь у ньому була платною). Мешканців запрошували доєднуватися до зустрічей, які мали відбуватися тричі на тиждень. Преса повідомляла, що власник «Корони» люб’язно виділив на безкоштовній основі для цих зустрічей одну з картярських зал ресторану.
Цікаво, що чи не всі місцеві газети у січні передрукували повідомлення з паризьких журналів про те, що в 1925 році мода на жіночу худобу нарешті мине. Зникнуть, мовляв, худющі ноги й кістляві спини, жінки перестануть морити себе голодом, адже тепер модними стануть жінки, які не відмовляються від тістечок і цукру. Паризькі модні журнали визнали, що постійні дієти дуже шкодять здоров’ю жінок, тож від них варто відмовитися. Але слід зазначити, що надалі європейські модні журнали продовжували друкувати ескізи суконь на дуже витончених моделях.
Борцівська секція спортивного товариства «UMTE» в січні запрошувала всіх охочих юнаків і чоловіків долучатися до тренувань. Місцем збору для борців було тоді кафе «Orient». Існувала традиція щовечора збиратися там разом і о 18:30 вирушати на тренування да павільйону в міському парку. Товариство попереджало, що до тренувань треба ставитися серйозно й відвідувати їх регулярно, інакше учасників не допустять до змагань.
На початку року міська управа публікувала в пресі бюджет на рік, детально розписуючи очікувані витрати й прибутки. На 1925-ий прибутків очікувалося менше, ніж витрат. Варто зазначити, що місто в той час повністю чи частково утримувало пожежну команду, митницю, лікарню, школи, дитсадки, будинок для літніх людей, театр тощо. Але були в розділі витрат і дуже цікаві деталі, наприклад, виділялися кошти на утримання міських биків.
Скандал у січні 1925-го розгорівся в ужгородській філії «Подкарпатського банку». Одного дня туди навідалася поліція, затримавши одного з працівників – переселенця з Чернівців Степана Крутія. Як не намагалася преса дізнатися подробиць, поліція їх не оприлюднювала. Пізніше ж повідомила, що затримала чоловіка з політичних мотивів, бо він, мовляв, був шпигуном СРСР.
Нині, сто років потому, телефони є в кишені майже кожної людини. А от у січні 1925-го читачі через пресу зверталися до пошти з проханням зробити доступнішим телефонний зв’язок. Мовляв, телефони є дуже потрібними підприємцям для ведення справ і оформлення замовлень, однак за підключення апарату тоді треба було заплатити аж 600 чеських крон – величезну суму, яку далеко не кожен підприємець міг собі дозволити.
Січень 1925-го приніс неприємний сюрприз і для членів ортодоксальної єврейської громади Ужгорода – комісія зі стягнення податків громади підняла податок одразу на 50%. Газети писали, що різке збільшення податку сталося через те, що раніше талмудисти безкоштовно навчали читанню молитов. Натомість тепер громада утримуватиме для цього школу зі вчителями, яким мусить платити. Тож вирішили підняти податок для членів громади. Ті ж почали масово скаржитися, називаючи новий податок непосильним. Звернення подали 200 зі 700 членів громади, тож у лютому апеляційна комісія мусила розглянути це питання.
А от що було схоже у 1925-му з нинішнім часом, так це те, що населення міста стрімко зростало, а інфраструктура за цим процесом не встигала. Містянам було некомфортно й тісно, вони скаржилися на те, що маленьке місто забите під зав’язку. Однією з проблем була відсутність вільних площ для крамниць торговців. Тож вони знайшли своєрідне вирішення проблеми в тому, що почали заставляти своїм крамом в’їзди в будинки – дуфорти. Звісно, мешканці будинків були незадоволені, писали в газетах і до поліції, що це створює незручність і може становити небезпеку під час пожежі. Та вирішити проблему певний час не вдавалося.
Не могла на той час міська управа вирішити ще одну проблему міста – сморід з Малого Ужа. У січні в управі провели обговорення масштабного проєкту зі засипки «ганьби Ужгорода». На той час озвучували кілька варіантів вирішення проблеми. За одним варіантом канал хотіли завернути до основного русла річки одразу за млином (тобто треба було прорити канал в районі нинішнього ліцею ім. Т.Г.Шевченка). Другий варіант передбачав об’єднання каналу з основним руслом біля лісопильні в районі вулиці Шумної. А третій варіант був наймасштабніший: потрібно було провести каналізацію по всій довжині каналу, після чого засипати його, облаштувавши на його місці вулиці. Як ми знаємо, зрештою обрали третій варіант, але до його втілення приступили аж через 5 років.
Перестрибуючи до іншої теми, розкажемо, що активізувалися в Ужгороді на початку року й грабіжники. Місцева преса щоразу писала про новий випадок пограбування, вчинений, вочевидь, однією групою. Метод був дуже схожий: грабували найчастіше магазини на Масариковій площі (нині – пл. Ш. Петефі) ,й поряд; грабіжники залізали на задні подвір’я через сусідні двори, зламували двері підвалів, через які піднімалися в приміщення магазинів. Іноді в касах не знаходили грошей – і тоді забирали одяг чи товари. Місцева преса писала, що поліція ніяк не може впіймати банду, бо зайнята іншим, в тому числі приготуванням до балу.
А бали справді були давньою щорічною січнево-лютневою розвагою ужгородців. Нині ця традиція вже забута в місті, однак 100 років тому в січні починався сезон форшонґових балів. Форшонґ – це проводи зими, угорське свято, схоже на Масляну чи європейські зимові карнавали, традиції якого сягають ще язичницьких часів. Саме в цей період здавна відбувалися заручини та весілля, а ще веселі костюмовані бали. Сто років тому Форшонґ починали святкувати після Водохреща, 6 січня (тоді ж зазвичай знімали прикраси з різдвяної ялинки), а закінчували аж в останній день перед Великим постом (цей день завжди був плаваючим, залежав від дати Великодня). Аби уявити собі, яким насиченим в Ужгороді був січень 1925-го, наведемо лише розклад святкових заходів у ресторані «Корона». Отже, 4 січня там проводили бал поліцейських і детективів; 5 січня залу «Корони» для балу замовила партія соціал-демократів; 7 січня там проводили бал-маскарад скаути; 10 січня Форшонґ святкувало Філармонійне товариство; 11 січня – жіночий відділ Християнсько-соціалістичної партії; 13 січня – Товариство руської молоді; 17 січня бал був у Товариства захисту дітей і немовлят; 24 січня карнавал організувало спортивне товариство «U.T.K»; 25 січня в «Короні» був бал інженерів і нарешті 31 січня святкувало спортивне товариство «Cs.S.K». Вхід на ці бали був, як правило, платний і відкритий. Тобто якщо це був бал поліцейських і детективів, то вони могли, звісно, прийти з дружинами і запросити своїх друзів. Часто на форшонґових балах проводили конкурси краси. Преса ж активно описувала кожен бал, розповідаючи, хто в яких костюмах прийшов.
Таким був січень 1925 року в Ужгороді. А про лютий сто років потому розкажемо вже наступного місяця.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
