Яким був Ужгород рівно 100 років тому, на початку 1925-го? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали і які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» продовжує невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Цього разу розкажемо про лютий 1925-го, який був так само теплий, як і лютий 2025-го. «Навіть старожили дивуються лютневій погоді, – писали місцеві газети. – Хуртовини та сильні морози минули – тепер веселе весняне сонечко золотить краєвид. Навіть найбільші природознавці хитають головами від незвичної погоди». Однак, на жаль, в пресі не зазначали, скільки саме градусів тепла фіксували сто років тому в Ужгороді.
Можливо, весняна погода в лютому 1925-го пробудила в молоді пристрасть, адже лише за місяць у пресі повідомляли про три прикрі випадки, пов’язані зі справами сердечними. Про ревнивицю Бьожке Куртинець написали, що вона в під чассварки накинулася з ножем на хлопця, котрий прийшов до неї однієї суботи. Дівчина поранила свого коханого в живіт, і хоч рана була не важка, її заарештувала поліція. Друга справа стосувалася 21-річного помічника електрика Лойоша Чертеса, котрий проживав на вул. Бачинського, 44. Юнак «у любовній скорботі» випив розчин із трьох коробок сірників і десяти грамів йоду. Його теж врятували лікарі, зробивши промивання шлунка. У третьому випадку спробу самогубства вчинила 23-річна Марія Мраз, котра працювала в купальні «Квасна вода» банщицею. Одного дня дівчина зачинилася в кабінці купальні й прийняла сублімовані драже отрути. Лікарі врятували і її теж, хоча стан дівчини був досить важкий.
Від сумного перейдемо до п’янкого й розкажемо, що в суботу, 7 лютого 1925-го, в Ужгороді відкрився державний винний підвал. Такі підвали облаштовували у виноробних регіонах, щоб винороби могли залишити там за невелику плату вино на зберігання – таким чином вони могли не поспішати його продати за безцінь, а мали змогу спокійно знайти в межах країни або за кордоном вигідного покупця. Ужгородський державний підвал розташовувався в будинку Гіллманна на вулиці Кожелузькій (Ворґо), 2. Преса писала, що там представлені чисті вина у великих і малих кількостях, тобто працював підвал і як винарня.Цікаво, що від будинку Гіллманна нині в місті не лишилося й сліду. Його знесли ще в кінці 1920-х чи на початку 1930-х років і тривалий час ця ділянка в самому центрі міста була незабудована.
12 лютого в Ужгороді, на площі перед будівлею жупанату (нині – будівля Обласного художнього музею ім. Й. Бокшая), відбувалася виставка жеребців. Кілька місцевих фермерів пригнали своїх коней на виставку. А переміг угорсько-англійськийжеребець Принц, власник якого Іжак Юткович із Дравців уже вигравав приз на виставці 1924 року. Переможцем одразу зацікавилися військові, захотіли придбати Принца для війська, однак не домовилися, бо запропонували лише 13 000 крон, тоді як Юткович просив 15 000.
Лютий 1925 року був також дуже активний на бали. Пригадуєте, у попередній історії про січень 1925-го ми вже розповідали про традицію так званих «форшонґових» балів? Протягом січня й лютого такі костюмовані заходи тривали кожні вихідні. Лише в ресторані готелю «Корона» в лютому був такий розклад: 7 лютого – бал чиновників; 8 лютого – бал Католицького юнацького товариства з «битвоюконфеті» та конкурсом краси; 14 лютого – бал Товариства чехословацьких легіонерів; 15 лютого – бал спортивного товариства «UMTE», 21 лютого – бал профспілок кравців і перукарів із конкурсом краси з трьома цінними призами (призи можна було заздалегідь оглянути у вітрині «Паризького універмагу»). Також 14 і 15 лютого Форшонґвідзначали вихованці Будинку Ґізелли.
Неабиякою цікавинкою лютого 1925 року в Ужгороді став приїзд до міста чудотворного рабина. Місцева преса писала: «У номері № 29 готелю «Берчені» живе дуже цікава людина. Його звуть Абрахам Овіч, за професією він чудотворець. До рабина завітавспівробітник нашої газети. Серед величезних фоліантів дуже важко знайти чудо-рабина, настільки він маленький. Все його тіло – 75 сантиметрів. Рабин Овіч сердечно каже: «Я з Марамароша. Мій батькобув рабином, теж карликом. А нас є десять братів, усі карлики. Я навчався у свого батька, який познайомив мене з дивовижною красою Талмуду. Я не чудотворець – я просто намагаюся допомогти людям, які потребують поради». Згодом увійшов його секретар, який оголосив про ще одного гостя. Рабин залишається у нас на 3 тижні і приймає цілий день у готелі «Берчені»».
У лютому 1925 року в пресі були опубліковані оновлені правила роботи магазинів в Ужгороді. Ці міські правила строго регламентували, що в будні днікрамниці (також адміністративні офіси торгових закладів і склади) мають працювати з 8:00 до 19:00, в неділю – з 8:00 до 10:00. Перукарні мали інший час роботи: в будні – з 7:00 до 12:00, а після обіду – з 14:00 до 18:00, але дозволялося продовжити час роботи «на прохання осіб, які заслуговують на повагу».
Магазини продовольчих товарів і спецій мали працювати з 07:00 до 12:30, після обіду – з 14:00 до20:00. Довше (до 21:00, а в період з 1 травня до 1 листопада – до 22:00) могли бути відкриті магазини,де торгували цукерками, шоколадом, фруктами табезалкогольними напоями. Обідньої перерви важливо було дотримуватися, однак по п’ятницях, уперіод з 1 листопада по 1 травня, дозволялося працювати без обідньої перерви.
Ці правила не поширювалися на магазини, де торгували м’ясом, на пекарів, на продаж хліба та тістечок, торгівлю молочними продуктами, живимиквітами, газетами, а також на ресторани, кав’ярні, кондитерські та салони фотографів.
Щороку 28 жовтня, 1 травня, у перший день Різдва йВеликодня (греко-католицького й римо-католицького) всі магазини мали бути закриті (за винятком продовольчих магазинів, яким дозволялося в ці дні працювати після обіду).
Закінчимо ж добірку цікавинок із лютого 1925 року повідомленнями про міський баштовий годинник на римо-католицькій церкві св. Георгія. Його називали міським, бо місто взяло на себе зобов’язання утримувати його в робочому стані, аби люди в публічному просторі орієнтувалися в часі (в ті рокикишеньковий або наручний годинник був іще дорогою річчю, яку міг собі дозволити далеко не кожен). Преса писала, що попри недавній ремонт, годинник на вежі церкви знову зупинився. «Столична влада (так писали, бо Ужгород був столицею Підкарпатської Русі- авт) повинна відремонтувати цей годинник, адже він має велике суспільне значення. У бюджеті закладено дуже хорошу суму на обслуговування годинника, тож, будь ласка, негайно його відремонтуйте», – писали в місцевій газеті. З міської управи відповідали, що наразі місто не має коштів на черговий ремонт годинника, що дуже обурило городян. Коли невдовзі стало відомо про те, що тогочасний очільник міста Ян Грбек наказав провести до свого помешкання телефонну лінію (що коштувало тоді доволі великої суми), преса знову згадала про годинник: мовляв, на його ремонт грошей немає, а на телефонну лінію до помешкання мера чомусь є. Однак у лютому 1925 року цю проблему так і не вирішили.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
