Яким був Ужгород рівно 100 років тому, в середині 1925-го? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали і які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» продовжує невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Літо в ті часи було порою, коли діти залишалися без догляду дорослих і часто ставали жертвами нещасних випадків. Місцеві газети чи не щодня писали про такі трагедії. Найчастіше діти падали з дерев, ламаючи собі руки та ноги, а один хлопчик у Радванці розбився насмерть. На вулиці Залізничній трирічна дівчинка, донечка залізничника, знайшла в будинку забутий батьком заряджений револьвер, почала з ним бігати й випадково вистрілила собі в ліве око, миттєво загинувши. На вулиці Друґетів 4-річний хлопчик заліз на залишений на хвильку без нагляду віз торговця деревиною і смикнув за віжки. Коні злякано підстрибнули, скинувши дитину просто під колеса возу. Звідти його витягли перехожі. Маля вижило, хоч і отримало серйозні травми голови та руки. А одного дня поліцейський, котрий чергував у центрі міста, помітив 10-річного хлопчика в лахмітті – той ішов вулицею і плакав. Виявилося, що дитина не знала, куди йти і що робити далі, адже його маму вбив п’яний батько, котрого посадили до в’язниці. Поліцейські з’ясували, де проживають родичі дитини, й повезли його до них.
Алкоголь тоді був причиною багатьох нещасть, зокрема через нього відбулася на вулиці Шумній велика бійка між місцевими ромами. Вони того літа працювали на будівництві саманних будинків на Шумній, а під час роботи не вважали за зайве випити. В компанії будівельників запальним характером вирізнявся 32-річний Янош Марцин. Одного дня він зчепився з молодим ромським хлопцем, котрий, не довго думаючи, вдарив Марцина по голові гострою мотикою. Викликана на місце швидка допомога забрала пораненого рома до лікарні, однак там врятувати його вже не могли.
Крадіжки у липні 1925-го теж були дуже розповсюдженими – навіть велику синагогу обікрали невідомі, розбивши скрині для пожертв і забравши звідти гроші. А в синагозі неологів того місяця стався справжній скандал, в центрі якого опинився мукачівський рекламний агент Єно Шик. Одного вечора він зайшов до синагоги неологів помолитися (нині будівлю колишньої синагоги ви можете побачити на пл. Жупанатській), однак знехтував важливими правилами: був без капелюха на голові, ще й із запаленою цигаркою в роті. Інші відвідувачі синагоги попросили його негайно вийти за поріг, особливо відзначився, виштовхуючи мукачівця місцевий журналіст Валленштейн. Одна газета написала, що обурений Єно Шик побіг скаржитися до поліції й пообіцяв, мовляв, охреститися, якщо йому не дозволять заходити до синагоги без капелюха.
Можливо, той пан ходив у липні без капелюха, бо надворі була сильна спека. Місцеві газети писали, що пляж був чи не щодня повен охочих скупатися у річці. Купалися ж тоді на пляжі біля залізничного мосту (нині на його місці стоїть Підзамковий міст), куди приходили і молоді, і старі. Журналісти жартували, що на пляжі, здається проходить змагання, хто засмагне найбільше. Мовляв, переможцю учасники місцевого ромського ансамблю запропонують місце головного прімаша (першої скрипки). Але цікаво, що купалися тоді в річці не лише люди, а й свині. Зокрема в газеті писали, що 13-річний син коваля з Минайської вулиці пригнав до річки на Фюзеші (нині це Православна набережна) свиней – хотів їх викупати. Однак одну свинку підхопила стрімка течія, а переляканий хлопець, намагаючись її упіймати, упав у глибоку воду. Рівень річки тоді був зовсім не такий, як нині в липні. Хлопчик цілком міг утопитися, якби за ним не стрибнув юнак на ймення Менюш. Він витягнув уже непритомного хлопчика на берег. А от чи вдалося врятувати свиню – преса не повідомляла.
У ті роки літо також було часом, коли проводилися різноманітні зустрічі випускників. Увагу преси зокрема привернула запланована зустріч випускників ужгородської гімназії 1875 року, тобто гімназисти мали зустрітися через 50 років після завершення навчання. Деякі газети навіть опублікували весь список тогорічних випускників, але більшість написали лише про те, що живими з них залишилися тільки троє (в одній газеті писали, що четверо): підполковник Акош Аркі, лікар із Міхаловце Шому Глюк, вчитель гімназії Дюла Погань та Пал Гарлаті. Останнього так і не змогли знайти, аби запросити на зустріч, лікар із Міхаловце не приїхав, тому 21 липня зібралися лише двоє – Акош Аркі та Дюла Погань. І почали вони ту зустріч у церкві – із замовленої подячної меси за те, що дожили до «золотого» випускного, та панахиди за померлими своїми однокласниками.
Також у липні в Ужгороді проводили громадське обговорення щодо місця розташування нової скотобійні, яку вирішили зводити в кінці вулиці Капушанської. А також сварилися на громадському обговоренні щодо можливого об’єднання Ужгорода зі сусіднім селом Радванка. На зібранні, яке проводили у великій залі жупанату, було справді гаряче: мешканці Радванки виступали категорично проти об’єднання, представники ж міста намагалися переконати, що об’єднання буде корисним, у першу чергу, самим же мешканцям Радванки. Чому жителі Радванки були такими категоричними, до кінця незрозуміло. Вони, мовляв, не хотіли втрачати район Болотину, від якого отримували 80% податкових зборів (нині це район вулиці Української). Натомість представник міста Петро Сова доводив, що розвиток Радванки відбувається хаотично, в межах же міста там будуть діяти правила, за якими розвивається Ужгород. Також Радванка зможе долучитися до міської системи водоводу й каналізації, там будуть будуватися якісні дороги тощо. Однак того місяця остаточне рішення прийняте не було – ухвалення його затягнулося ще більш ніж на 10 років.
Цікавим було повідомлення в пресі про підготовку до відкриття публічної міської бібліотеки, яка мала запрацювати 1 вересня. Готуючись до цієї події, місцева газета «Uj Közlöny» писала, що наразі міський радник Петро Сова займається розслідуванням таємничої справи: куди ж поділася попередня бібліотека? Річ у тім, що колишній мер міста Мігай Фінцицький у звітах писав, що ще в 1909 році Національна рада музеїв та бібліотек Угорщини передала місту Унґвар збірку «Народна бібліотека» вартістю 2000 крон, що розміщувалася у двох дубових шафах. Бібліотека складалася з 670 творів у 674 томах, але до кінця 1919 року розрослася приблизно до 1000 томів. Цікаво, що в часи зміни влади з угорської на чехословацьку вся колекція бібліотеки безслідно зникла. Петро Сова казав, що навіть якщо книжки знищили, то дві величезні бібліотечні шафи не могли просто так зникнути. Чим закінчилося розслідування Петра Сови, на жаль, невідомо.
Ну, і згадаймо кримінальні новини липня 1925-го. Їх було багато, частіше за все стосувалися вони крадіжок. Але ми зараз розкажемо про перестрілку на Дравецькій вулиці (нині це вулиця Карпатської України, колишня Гагаріна). У неділю ввечері тамтешніх жителів розбудили шум, крики та звуки стрільби, що линули від будинку корчмаря Розенштейна. В одній із кімнат там мешкала кульгава повія Ержі Ткач, до якої частенько навідувалися гості. Того вечора прийшов п’яний військовослужбовець, якого Ержі та її сутенер намагалися споїти й обікрасти. Та сержант зрозумів ці наміри, почав сваритися, битися, а тоді дістав заряджений револьвер і, розмахуючи ним у всі боки, зробив кілька пострілів. Вже на вулиці, куди вискочив ображений та озброєний сержант, йому зустрівся поліцейський детектив Балог. Він хотів притягнути до відповідальності п’яного військового, однак той почав чинити спротив і тричі поспіль вистрілив у бік детектива. На щастя, промахнувся, а сержант, котрий якраз прибув на підмогу, зумів стрільця затримати. Місцеві газети писали, що цей випадок був не поодиноким, оскільки в будинку біля корчми Адольфа Розенштейна є кілька готельних номерів, де постійно проживають особи зі сумнівною репутацією, котрі влаштовують бійки та оргії. Тож преса зверталася до правоохоронців із проханням навести лад у цій частині міста.
Закінчимо ж цю статтю описом одного кумедного випадку сторічної давнини. В липні 1925-го одна з газет написала про смерть Яноша Мінаї – старого колишнього пожежника з вулиці Собранецької. Його, мовляв, знали усі містяни, бо на свята і по неділях він виходив у місто в уніформі й шапці пожежника, адже дуже пишався своєю колишньою професією. Одягнений отак урочисто сидів він частенько на тихій Глибокій вулиці (нині це вулиця Кошицька), за столиком котроїсь із винарень, розповідаючи історії про минулі часи, й неодмінно демонстрував великий опік на нозі, який отримав, гасячи готель «Корона». Газета навіть поховала Яноша Мінаї на Кальварії, розповідаючи, що на похорони прийшло багато людей, був і урочистий почет пожежної служби. От тільки виявилося, – і про це написали через кілька днів інші газети – що Мінаї-бачі не помер, а лише одного дня погано почувався, потрапивши до лікарні, де йому стало краще. «Мабуть, історію про смерть вигадали його друзі, котрі вирішили, що раз Мінаї-бачі не прийшов увечері до винарні на Глибокій вулиці, то точно помер, – писала преса. – А Мінї-бачі, прочитавши в газеті повідомлення про свою смерть, сказав, що хоч кляті писаки і хочуть його вбити, та легко це в них не вийде».
Таким був липень 1925 року в Ужгороді. А про серпень, яким він був сто років тому, розкажемо вже незабаром.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
