У кінці ХІХ століття Ужгород (тоді Унґвар) був маленьким містечком із населенням трохи більше 10 000 осіб. Культурне життя тут було не надто активним, зате воно вирувало у численних корчмах, винарнях, ресторанах і кав’ярнях. Міські правила щодо роботи цих закладів були доволі строгими, а для нашого часу подекуди й дивними. Так, у 1885 році в міській газеті «UNG» опублікували нові правила діяльності готелів, ресторанів, корчем, пиварень, барів та кав’ярень. Нині у «Втраченому Ужгороді» про них і розкажемо.
Почнемо з того, що перелік закладів у цьому правилі 1885 року був більшим, ніж ми перерахували вище. Просто нині важко пояснити різницю і перекласти угорською всі ти види закладів, де людина могла випити чогось алкогольного і безалкогольного в Унґварі кінця ХІХ століття. Так, у законі йшлося про «fogadó» – готель або заїжджий двір, де можна було переночувати, але також замовити поїсти та випити; «vendéglő» – ресторан середнього рівня; «korcsma» – тут все більш-менш зрозуміло, щось на зразок бару; «sörház» – пиварню, але випити там можна було не лише пиво; «pálinkamérés» – невеличкий заклад-«наливайка», де відвідувачам продавали у невеличких обсягах палинку, тобто фруктовий дистилят; «kávémérés» – невеликий заклад, який поєднував у собі кав’ярню з магазином, де продавали каву, чай, шоколад і солодощі; і нарешті «kávéház» – класичну кав’ярню, де в комфортних умовах можна було випити каву або чай та з’їсти тістечко.
Отже, першим пунктом правил 1885 року визначалося, що отримати ліцензію на відкриття одного з вищеперерахованих закладів могла лише надійна людина, котра: а) не була покарана за злочин або проступок, вчинений з корисливих цілей; б) не утримує бордель (нагадаємо, що в ті роки будинки розпусти на території Угорщини були легальними). Місто могло відкликати ліцензію з різних причин, зокрема якщо власник не починав діяльність упродовж місяця після її отримання; якщо зупинив бізнес більше, ніж на рік; якщо помер, а його справу не продовжила вдова або інші спадкоємці; якщо були інші причини або проступки. Отримувачі ліцензії мали в будь-який час надати безперешкодний доступ до перевірки свого бізнесу інспекторам від поліції та міста. А ще вимагалося, аби відвідувачів у закладах обслуговували люди з досвідом і вільним володінням угорською мовою (нагадаємо, що в той час територія сучасного Закарпаття була частиною Угорського королівства).
У правилах щодо утримання невеличких готелів (заїжджих дворів) наголошувалося на тому, що в кожному номері обов’язково потрібно було вивісити те, що ми нині називаємо прайс-листом – розцінки на вартість ночівлі й усі додаткові послуги. Це робилося для того, аби гість такого закладу чітко розумів, скільки він заплатить за проживання, а непорядний господар не міг його обдурити. Власник заїжджого двору мав утримувати свій заклад у чистоті, а також дбати про те, аби замки на дверях номерів були справними. Заклад міг працювати лише до півночі, до того ж часу дозволені була при заїжджих дворах музика й танці. Однак капітан поліції міг видати дозвіл на проведення особливих заходів із музикою до ранку.
Ресторани середнього рівня, корчми та пиварні не можна було відкривати біля церков, шкіл та лікарень. Цікаво, що також ці заклади не дозволялося відкривати у провулках на околицях міста, далеко від активних транспортних шляхів. Заклади, в яких наливали палинку, мали закриватися доволі рано – о 21:00, однак відкриватися могли також дуже рано: з 1 квітня по 30 вересня – вже о 4:00, а з жовтня до кінця березня – з 5:00. В закладах такого типу не можна було подавати їжу, ночувати, грати в карти або інші ігри, грати на музичних інструментах. Вочевидь, все там було просто: випив – пішов собі геть. Причому наливати палинку там мали право навіть дітям від 14 років.
Інші правила діяли для кав’ярень. Взагалі заклад міг називатися кав’ярнею, якщо власник виконав ряд умов. Так, зокрема приміщення кав’ярні не могло бути підвальним, в наявності завжди мали бути кава, чай, шоколад, алкогольні напої, на які поширювалася ліцензія, безалкогольні напої та тістечка. Також у кав’ярні мав бути хоча би один більярдний стіл, доступний для публіки. А сам заклад зовні мав бути промаркований словом «Кав’ярня». Якщо хоча б одна з цих умов не була дотримана, власник закладу не міг отримати ліцензію на діяльність кав’ярні. Цікаво, що в кав’ярнях дозволяли музику, тобто там могли також танцювати, однак лише до півночі і без гучних співів. Також дозволялося грати в карти, однак азартні ігри були заборонені. Саме через два останніх пункти кав’ярні також не можна було відкривати біля церков, шкіл, лікарень та інших установ, яким міг би заважати шум. Також заборонялося, аби через кав’ярню можна було увійти до борделю, тобто щоб ці заклади були якимось чином об’єднані.
За нинішніми мірками дивним є правило, що обслуговувати гостей у ресторанах, корчмах, кав’ярнях та інших перерахованих вище закладах могли лише чоловіки – жінок до роботи з клієнтами в ті роки не допускали. Окремо у правилах наголошувалося на тому, що серед персоналу не повинні бути особи, які ведуть аморальний спосіб життя.
Якщо людина хотіла відкрити кав’ярню, однак не могла виконати всі передбачені для цього умови (наприклад, наявність того ж більярдного столу), вона могла заснувати «kávémérés» – кафе-магазин. Там вже не можна було запрошувати вечорами ансамбль, танцювати, грати за столиками в карти. В таких закладах продавали каву, чай, шоколад та інші товари, а за кількома столиками можна було випити каву з тістечком. Та хоч працювали заклади без шуму й натовпів, їх однаково не можна відкривати біля церков, шкіл та лікарень. Закривалися кафе-магазини щонайпізніше о 21:00, але відкрити двері їхні власники могли вже о 5:00 ранку.
Порушення всіх цих правил каралося грошовими штрафами й навіть тюремними ув’язненнями. Найняв жінку, аби вона обслуговувала у кав’ярні гостей – сплати 50 форинтів штрафу, а за повторного порушення посидь 5 діб у в’язниці. Подав гостю у розливі палинки чогось закусити – так само сплати 50 форинтів штрафу. Не написав на кафе-магазині, що це саме кафе-магазин, а не кав’ярня чи інший заклад – чекай на штраф у розмірі 2-50 форинтів. Не вивісив у номері заїжджого двору розцінки – також можеш сплатити 50 форинтів штрафу. Крім грошових стягнень, кожен із власників закладів міг поплатитися й скасуванням ліцензії, однак насправді в такому маленькому місті, яким був Унґвар, порушення були не рідкістю. Особливо часто в ті роки преса писала про те, що в корчмах наливають алкоголь дітям 10-12 років.
Варто додати, що міські правила, які стосувалися роботи заїжджих дворів, корчем, кав’ярень і розливів палинки переглядали кожні кілька років. Наприклад, в пізніших правилах було уточнено, що не можна відкривати такі заклади ближче ніж 100 метрів до церкви, школи чи лікарні, а в наступні роки зменшили цю відстань до 50 метрів із умовою, що в неділю заклади можуть відкриватися лише після того, як у церкві закінчиться недільна меса.
Вже у правилах 1888 року був відсутній пункт про те, що жінкам заборонено обслуговувати гостей. Хоча саме цей пункт правил обговорювали в міській пресі ще дуже довго. Навіть у 1906 році депутати міської управи пересварилися на тому, чи можна жінкам працювати в ресторанах і кав’ярнях касирками, а також розглядали рішення про заборону жінкам працювати покоївками в готелях. У пресі йшлося про те, що хоч в інших країнах Європи жінки в готелях, кав’ярнях і ресторанах є звичним явищем, унґварська публіка це не сприймає і практика ця в місті породжує тільки аморальну поведінку, сварки й бійки.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
