Минулого тижня ми почали розповідати вам про те, як в Ужгороді з’явилася традиція обирати почесних громадян і ким були ті 16 чоловіків, котрі стали почесними громадянами міста у ХІХ столітті. Нині ж перейдемо у нашій розповіді до перших двадцяти років століття ХХ-го.
Першим у ХХ столітті почесним громадянином міста (і сімнадцятим загалом) став Ференц Кошут (Kossuth Ferenc) – син знаменитого угорського політика Лойоша Кошута (котрий, до слова, на той час теж був почесним громадянином Унґвара). За кілька років до того, у 1896-му Кошут приїздив до міста, з цієї нагоди в ресторані «Корона» була організована звана вечеря. А 15 березня 1905-го з нагоди чергової річниці угорської революції було вирішено присвоїти Ференцові Кошуту звання почесного громадянина Унґвара, як «найчистішому представнику національної політики у суспільному житті, парламенті та у своїй партії». Як згадував у своїй книзі спогадів «З історії старого Унґвара» («A régi Ungvár történetéből», 1934) один із мерів міста Іван Ґаар, виготовлення пам’ятної грамоти для Ференца Кошута затягнулося майже на рік і, можливо, вона ніколи не була би готова, якби не один випадок. Кошут на той час уже працював міністром торгівлі, а Унґвару дуже була потрібна державна допомога на ремонт доріг. В управі вирішили вбити одним пострілом двох зайців – відправити до Ференца Кошута делегацію з проханням про субвенцію і грамотою про присвоєння міністрові звання почесного громадянина Унґвара. У вересні 1906-го делегація приїхала до столиці, мала зустріч із Кошутом, котрий пообіцяв із субвенцією допомогти. Коли ж йому сказали про пам’ятну грамоту, міністр лише усміхнувся, мовляв, розуміє, для чого делегація використовує цей прийом. Пам’ятну грамоту йому вручили ввечері того ж дня на одному урочистому заході, а вже незабаром Унґвар отримав 50 тисяч крон державної допомоги, що було на той час сумою доволі вагомою. Ось так звання одного разу допомогло містові з ремонтом доріг.
У жовтні 1906 року вісімнадцятим почесним громадянином міста став землевласник із Собранца (нині – словацьке місто Собранце) Іштван Чуго (Csuha István). Станом на початок століття цей пан був іще молодим, лише починав займатися політикою, тому отримав звання почесного громадянина за свій патріотизм і економічний розвиток регіону. В майбутньому ж на нього чекала посада парламентаря, потім – очільника комітату Унґ, а ще пізніше його призначили ішпаном комітату Береґ. Помер Іштван Чуго у 1924-му, маючи лише 50 років. А у 1939-му його іменем назвали одну з центральних вулиць міста – нинішню вулицю Ракоці.
Наступного, дев’ятнадцятого, почесного громадянина Унґвар визначив у вересні 1911 року. Ним став греко-католицький єпископ Дюло (Юлій) Фірцак, котрий того місяця відзначав 50-ліття своєї священницької діяльності. Цю подію разом із ним святкувало все місто, вулиці якого прикрасили до приїзду єпископа (свою «золоту» месу він поїхав відслужити до маріаповчанської церкви). На святковому засіданні міської ради 27 вересня і було оголошено, що єпископа обрали почесним громадянином Унґвара, а частинку Капітульної вулиці перед магістратом назвуть його ім’ям. Пам’ятну грамоту Юлію Фірцаку представники міської управи вручили у листопаді. Єпископ натомість подарував містові 2000 К для заснування притулку для літніх одиноких людей.
Історія з двадцятим почесним громадянином міста трохи схожа на попередню, бо ним також став священник і також з нагоди 50-ліття священницької служби. Римо-католицького священника, сотмарського каноніка і папського прелата Кароя Гегелайна (Hehelein Károly) вшанували з нагоди ювілею служби і за багаторічну підтримку міської римо-католицької школи. Карой Гегелайн був уродженцем Унґвара, народився у 1838 році, навчався тут у школі, після чого поїхав вивчати теологію до Сотмара (нині – румунське місто Сату-Маре). 17 листопада 1861 року сотмарський єпископ висвятив його на священника, а вже через місяць Карой Гегелайн провів свою першу месу. У 1891 році його призначили унґварським плебаном, ще через рік – єпископом, у 1900 – сотмарським каноніком, а у 1904-му Папа Римський присвоїв йому високий статус прелата. Для свого рідного міста цей священник зробив дуже багато, зокрема саме його щедра допомога у 12 тисяч крон допомогла при спорудженні нової будівлі виховного закладу «Будинок Ґізелли» (в ньому нині працює музичне училище ім. Д. Задора). На зведення римо-католицької школи для хлопчиків (нині це будівля музичної школи на вул. Духновича, 4) він пожертвував 4000 К, а для перебудови виховного закладу «Будинок Марії» – аж 22000 К. Всього, як писали тоді газети, Карой Гегелайн за 50 років своєї священницької діяльності вклав у розбудову навчальних і виховних католицьких закладів міста близько 40 000 К із власних заощаджень – величезну за тодішніми мірками суму. Карой Гегелайн навіть на листа із повідомленням про обрання його почесним громадянином відреагував у своєму стилі – надіслав міській управі 2000 К на притулок для літніх людей і 500 К для роздачі їх серед найбідніших жителів міста.
Двадцять першим почесним громадянином міста був лікар Беньямін Лондон (dr. London Benjámin) – також багаторічний благодійник. Цей пан народився в Унґварі у простій єврейській родині, навчався тут у гімназії, згодом поїхав на навчання до Відня, потім багато років працював в єрусалимській лікарні, де зумів накопичити великий капітал. Повернувшись на схилі літ до Європи, Беньямін Лондон заснував у Карлових Варах власну клініку, де приймали на лікування навіть найбідніших. Місто свого дитинства він теж не забув і, з особливих почуттів до нього, почав жертвувати місцевій єврейській громаді великі кошти на створення навчальних закладів, а також притулків для літніх людей, сиріт. Різним міським благодійним організаціям, котрі опікувалися єврейськими їдальнями, дітьми та бідними родинами він загалом пожертвував більше 120 тисяч крон – неймовірну на ті часи суму. Лише у 1913-му сума пожертв від нього склала 48 тисяч крон. У подяку за це у квітні 1913 року міська рада обрала Беньяміна Лондона почесним громадянином Унґвара. Пам’ятну грамоту для лікаря місто замовило у будапештського художника Шому Бауера, відправивши її новому почесному громадянинові поштою до Франкфурту-на-Майні, де він на той час проживав. І зробила це вчасно, бо вже у січні 1914 року великий благодійник міста помер. У березні 1930-го міська управа вирішила вшанувати пам’ять про Беньяміна Лондона, назвавши його іменем одну з вулиць міста. Рішення цього не змінили навіть в угорські часи, коли нова влада переназвала більшість вулиць міста. Нині ж ця вулиця має ім’я російського письменника Миколи Чернишевського.
Двадцять другий почесний громадянин міста – видатний генерал Шандор Сурмої (Szurmay Sándor). У 1915 році, під час Першої світової війни, військовослужбовцям австро-угорської армії під його керівництвом вдалося відбити від Карпат багаточисельні підрозділи російської імператорської армії. Вже тоді міська інтелігенція підняла питання про доцільність обрання генерала почесним громадянином міста, однак офіційно це зробили за рік, з нагоди річниці завершення Карпатської операції. На засіданні міської ради 5 травня 1916 року за це проголосували одноголосно усі депутати. Одразу після засідання заступник мера Міклош Фекийшгазі відправив Сурмої на фронт телеграму: «З великою повагою повідомляю, що міська рада Унґвара одноголосно обрала вас почесним громадянином міста на основі тих заслуг, які ви зі своєю хороброю командою зробили під час захисту комітату Унґ, зробивши своє ім’я незабутнім назавжди». Вже через кілька днів від генерала прийшла телеграма у відповідь, вона, до слова, досі зберігається в Державному архіві Закарпатської області: «З великою радістю дізнався про обрання почесним громадянином міста, за несподівану увагу та пам’ять про річницю важких ужоцьких боїв висловлюю міській управі та патріотичним громадянам міста сердечну вдячність. Хай усі дивляться на нашу остаточну перемогу з такою ж непохитною впевненістю, як мої героїчні війська, що борються з незмінною наполегливістю, і я, який зі справжньою гордістю вступаю в ряди громадян міста Унґвара. Генерал Сурмої». Іменем цього почесного громадянина, до слова, теж свого часу назвали навіть не вулицю, а площу. З літа 1939 року так – площею Сурмої – називали нинішню площу Фенцика.
Ім’ям двадцять третього почесного громадянина міста теж іще за життя назвали вулицю. Причому нині вона називається так само – вулицею Андрія Новака. Обласна клінічна лікарня в Ужгороді також названа на честь свого колишнього головного лікаря. Саме за її розбудову (а ще з нагоди 50-ліття лікарської діяльності) у листопаді 1917 року доктора Ендре Новака (Novák Endre) і нагородили званням почесного громадянина міста. Одночасно проголосували і за те, аби невеличка бічна вуличка біля лікарні отримала ім’я Новака. Ендре Новак справді зумів перетворити маленьку міську лікарню на модерний заклад із кількома корпусами, після того працюючи в ньому і вболіваючи за нього ще багато років. У 1928-му лікар вийшов на пенсію і хтось із депутатів подав ідею нагородити заслуженого і всіма шанованими доктора званням почесного громадянина. Присутні цю ідею підтримали охоче, аж поки хтось із старожилів міського представництва не розчарував раду, мовляв, доктор Новак вже давно є почесним громадянином. Так Ендре Новак ледь не став почесним двічі.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
