До зручностей звикаєш швидко. От і ужгородцям, які нині можуть користуватися власною ванною, коли їм заманеться, вже в дивину буде дізнатися, що ще якихось сто років тому більшість містян не мали у своїх помешканнях ванних кімнат. Аби помитися, їм потрібно було наносити з колодязя води, підігріти її, перелити в якийсь кадіб. Або піти до громадської лазні – місця, де люди не лише парилися і милися, а й спілкувалися. Нині ми розкажемо про першу громадську купальню Ужгорода, яка зі змінами працювала на набережній міста більше ста років. І хоч її вже давно немає, будівля, що стоїть на тому місці нині, все ще зберігає «водяну» назву – «Дельфін».
Гігієна тіла довгий час була для мешканців нашого краю справою проблематичною. Навіть у газетах міжвоєнного часу ще є згадки про те, що люди у нас не люблять митися, буває, купаються раз на кілька років, а нерідко трапляються такі селяни, котрі кажуть, що не купалися ніколи у своєму житті. Звісно, якщо ти не маєш ванни і мусиш умиватися у діжці, перед тим важко наносивши з криниці води і підігрівши її на печі, часто це робити не будеш. А тут ще й містяни з інтелігенції, побувавши у більших містах, побачили запозичену з Німеччини новинку – громадські купальні, які ставали дуже модними в усій Європі. Інтелігенція хотіла бути чистою, тож готова була платити за можливість нормально прийняти гарячу ванну і попаритися в лазні. Похід до купальні ставав для чоловіків альтернативою казино чи кав’ярні – там теж можна було приємно провести час із друзями за бесідою. Чоловіки парилися, замовляли масаж, педикюр, плавали в басейні – і йшли додому чисті і щасливі. Пізніше це задоволення стало доступним і для жінок.
Саме заможний прошарок населення нашого міста колись став ініціатором заснування першої громадської купальні. У газетах не раз піднімалося питання про те, що гігієна тіла є запорукою здоров’я громадян, тож кожен повинен мати можливість митися. Й от у 1874 році на цей запит відгукнулися підприємці Якоб Глюк і Жиґмонд Броді, котрі заклали на вулиці Ворґошор (нині – Київська набережна) першу громадську купальню Унґвара. Аби мати уявлення про те, як там все було облаштовано, звернемося до статті в газеті «Ung» за травень 1880 року. Автор репортажу Argus розповів, як пішов зі своїм товаришем до купальні. Зупинився перед воротами, на яких було написано великими літерами «Gőzfürdő» (тобто парова купальня). Вхід до купальні – з двору, перед будівлею розташований невеличкий симпатичний сад. По вузькій доріжці, обабіч засадженій каштанами, чоловіки дійшли до будівлі. Всередині побачили коридор, по обидва боки якого відкривалися двері до 16 ванних кімнат з приємним і зручним інтер’єром. Одразу біля входу скляні двері вели до іншого приміщення – відпочинкової кімнати лазні. Там (і поверхом вище) були облаштовані невеличкі гардеробні, посередині приміщення – зручні дивани та туалетний столик. Віддавши квиток працівнику купальні, можна було пройти до першого приміщення – басейну. Він був доволі просторий, міг вмістити 25-30 осіб. Вода у ньому підтримувалася приємно тепла. Звідти можна було пройти до лазні (парової камери, як тоді казали) – теж просторого приміщення, в якому відвідувач міг відрегулювати собі температуру і кількість пари. Там же знаходилася кімната масажиста, далі – душові кабінки. У статті наголошувалося на основному правилі відвідання лазні: пропарившись, піт із брудом, що виділився з тіла, треба добре обмити прохолодною водою з душа. Не можна, зазначав автор статті, занадто довго паритися, а потім раптово обливати себе дуже холодною водою. Але не можна й бігати туди-сюди по 7 разів за годину. Краще спочатку зігріти тіло в теплому басейні, потім перейти до лазні, полежати спокійно на полиці (верхній чи нижній, на якій тілу комфортніше) 10 хвилин, після чого в душі змити голову й тіло прохолодною водою. Після цього треба добре витертися чи попросити слугу в лазні сильно обтерти тіло. Тоді треба пройти до першого басейну і там у теплій воді поступово остудитися протягом 20 хвилин.
Територія купальні на аерозйомці 1925 року
Автор статті рекомендував після першого разу знову зайти до лазні, аби тіло парилося вже з чистими порами. Вдруге можна полежати у лазні довше – 20 хвилин, а тоді знову повторити все за попереднім сценарієм. У кінці процедури треба вийти до найпершої кімнати відпочинку, обтертися, посидіти трохи (обговоривши з товаришами всі теми: від справ у магістраті – до пекучих очей 16-літньої красуні) і лише тоді вдягатися. Всього процедура купання, за словами автора статті, займе приблизно 4 години. Як бачимо, про мило у цій процедурі ніхто не згадав, хоча в кінці статті є кілька слів про те, що під час купання можна натиратися милом, хоча багато хто вважає це зайвим і неприємним.
Ця стаття, певно, мала і рекламний характер, бо для того, щоб лазня приносила дохід, містян треба було привчити регулярно митися. А це, видно, потребувало більше часу, бо незабаром у місцевих газетах почали скаржитися на те, що власники Глюк і Броді через брак доходів погано утримують купальню, шкодують рушників і простирадл, не гріють добре воду у ваннах, не ремонтують підлоги. Власники різними методами заманювали клієнтів до своєї купальні: давали рекламу про те, що регулярне відвідання лазні рекомендують лікарі, а також почали розширювати дні, коли купальню могли відвідувати жінки. Спершу, як ми вже згадували, купальня була своєрідним чоловічим клубом. Згодом один раз на тиждень в післяобідній час її дозволили відвідувати жінкам (чоловікам тоді вхід був заборонений). Для жінки відвідання купальні було в той час неабиякою розвагою. Уявіть: на кілька годин вирватися з дому, поніжитися в теплій лазні, набазікатися з подружками – чудове дозвілля.
З часом у купальні час між чоловіками та жінками поділили майже порівну: жінки милися у понеділок, вівторок, середу та четвер після обіду, а чоловіки – у ті же дні до обіду, а також у п’ятницю, суботу та неділю – цілий день. Газети жартівливо писали, що молоді жінки не розходяться з басейну, поки не обговорять, хто які страви готував протягом тижня, хто знову потовстішав і як краще схуднути, хто з ким одружується або розлучається. Старші же жінки полюбляли більше посиденьки в тепленькій лазні, там вони обговорювали своїх невісток і онуків.
У 1905 році помер один із власників купальні – 68-річний Якоб Глюк. Його партнер Жиґмонд Броді вирішив невдовзі провести в купальні капітальний ремонт, тож деякий час вона не працювала. Оновлену купальню відкрили наново у 1907-му, а ще через кілька років, у 1910-му, помер і Жиґмонд Броді. Родини Глюк і Броді вирішили найняти для роботи підприємства управителя – ним став місцевий підприємець Ласло Ґажо. Він добре справлявся з обов’язками, поки не почалася Перша світова війна.
Спершу купальня навіть отримувала більші прибутки, бо до неї почали приходити митися військовослужбовці (для навіть виділили окремий день щотижня). Але згодом дався взнаки дефіцит паливних матеріалів, нічим було розігріти котли і воду в басейнах. У 1916 році газета «Ungvári Közlöny» писала: «Війна призвела до того, що 20-тисячне місто не має жодної громадської лазні. Особливо болісно відсутність можливості помитися в купальні відчуває міська інтелігенція. У західних культурних народів заведено купатися щодня і, звісно, в кожній родині є своя ванна кімната. У нас же, на жаль, нема водогону, лише кілька помешкань можуть похвалитися підключенням до водомережі. А носити воду з криниці і гріти її, щоб наповнити ванну, справа дуже важка. Тому місто потребує чистої модерної купальні. Натомість нещодавно припинила роботу стара, проста, але зручна купальня; закрита і єврейська купальня. Нині працює лише одна купальня «Квасна вода», але в неї нема парової лазні і загалом багато інших недоліків».
Кожелузька вулиця, 1925 рік (з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького)
У 1917 році перша міська громадська купальня на вулиці Ворґошор отримала нового власника. Ним став єврейський підприємець Шандор Швінґер (Schwinger Sándor). З даних перепису населення 1921 року нам відомо, що він народився у 1860 році у містечку Бобова у Польщі. Так само з Польщі була і його дружина – на 30 років молодша за нього Лаура Бірн. Шандор Швінґер уже мав досвід роботи з купальнями. У 1889-1891 роках він керував на правах орендаря відомою оздоровчою купальнею в околицях села Ердобийне (неподалік угорського міста Токай). А протягом 1910-1916 років орендував уже місцевий бальнеологічний курорт – купальню «Шовоню віз» («Квасну воду» в районі нинішньої площі Корятовича).
28 червня 1918 року в місцевих газетах з’явилося оголошення: «Перша в Унґварі громадська парова лазня знову відкривається. Прошу вашої підтримки. Шандор Швінґер, власник». Аби розпочати роботу у важких повоєнних умовах, Швінґеру довелося підняти ціни на послуги, зате містяни знову мали можливість цивілізовано митися у зручний для них час.
Цікаво, що власник купальні оселився зі своєю родиною там же – у квартирі десь на території (в різні роки купальня мала різну адресу: Ворґошор, 1; Кожелузька, 3, 4, 6; наб. Плотені, 5). Коли в подружжя Швінґерів народилася перша дитина, донька Морґіт, Шандору було вже 49 років, а його молодій дружині – лише 18. Загалом у пари було п’ятеро дітей: Морґіт, Паула, Етела, Єно та Аліз. Коли народилася найменша дівчинка Аліз, її батькові було вже 63 роки. Разом із Швінґерами на території купальні проживали і родичі Лаури – її брат Нандор Бірн, котрий працював у купальні, та її сестри Морґіт і Альжбета.
Дуже важким для родини став 1927 рік, коли з невідомих причин купальня згоріла. 22 липня у приміщенні з’явився вогонь, який миттєво поширився на всю будівлю. Пожежникам, хоч вони й приїхали дуже швидко, вже залишалося лише слідкувати, аби вогонь не перекинувся на будинки навколо, особливо на сусідній спиртзавод. Таким чином вони вберегли квартиру власників у дворі купальні. Швінґерам довелося відбудовувати усе заново, заодно модернізувавши обладнання. Нова модерна купальня відкрилася на тому ж місці у 1928 році. Газети писали, що тепер це – найсучасніша, найчистіша і найзручніша лазня міста.
Шандору Швінґеру, однак, керувати нею судилося недовго – 22 грудня 1930 року 71-річний підприємець помер. Його поховали на єврейському кладовищі, де й досі стоїть велика кам’яна стела з його іменем – Шайя, син Якоба. Після смерті Шандора керувати купальнею стала його дружина Лаура. І, варто зазначити, робила вона це дуже непогано. Лаура запровадила у лазні так звані спортивні дні, коли досвідчений спортсмен показував молодим людям, що займалися спортом, як можна зробити відпочинок у лазні максимально корисним для м’язів, як правильно масажувати та обтирати тіло тощо. На такі практичні заняття квитки розходилися дуже швидко. В ті роки купальня давала роботу сімом працівникам, справи йшли досить добре, зважаючи на те, що в Ужгороді почали прокладати водогін і в багатьох помешканнях вже були власні ванні кімнати.
Кожелузька вулиця, з правого боку – вхід до лазні (фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького)
Лаура Швінґер керувала своєю купальнею аж до 1943 року. До слова, тоді там стався випадок, який облетів усі угорські газети. Працівники купальні тривалий час помічали, що з лазні пропадають простирадла та халати. Ставалося це в післяобідній час, коли купатися приходили жінки, однак вислідити, хто з постійних клієнток цупить речі, ніяк не вдавалося. Врешті працівники зрозуміли, що простирадла забирає одна заможна пані з вулиці Гойнол (нині – Бачинського). Жінка обмотувала їх навколо талії, поверху вдягала свою дорогу шубу і йшла собі спокійно додому. Коли детективи прийшли до жінки з обшуками, виявилося, що вдома вона зберігала 80 простирадл і халатів з громадської купальні. Крадійка опинилася перед судом, який покарав її 15-ма добами арешту і 3-ма роками випробувального терміну.
Але повернімося до Лаури Швінґер. Її подальша доля – цілком передбачувана. 52-річну жінку та її дітей (як і решту ужгородських євреїв), відправили до гетто, а звідти – до Аушвіца. В архіві центру «Яд Вашем» є дані про те, що Лаура загинула 1944 року в концтаборі від газу. Що сталося з її дітьми – невідомо. У списках тих, хто пережив Голокост, значиться ім’я лише наймолодшої доньки Швінґерів Аліз. Тож, можливо, нащадки цієї родини ще живуть десь на цьому світі.
А що ж сталося далі з купальнею? Після війни, у радянські часи, вона продовжила роботу, як «Баня № 1». Її добудовували і перебудовували, але функції свої вона виконувала ще тривалий час, тож впевнені, знайдуться читачі, які там, може, ще й милися. Продали лазню у приватні руки у 1993-му – тоді й закінчилася її довга історія.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Перше фото – С. Качурека (1930-ті роки), з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького
