Навіть не знаємо, чому ця цікава тема була так довго поза увагою проєкту «Втрачений Ужгород», адже митні пости тривалий час були важливою частиною міста, без них неможливо правдиво описати картину його життя. Лише уявіть собі, що для того, аби в’їхати на територію Ужгорода, колись потрібно було сплатити в’їзне мито. На кожній вулиці, що вела до міста, знаходився митний пост зі шлагбаумом. Хочеш заїхати – плати. Причому стосувалося це не лише приїжджих, а й місцевих жителів. Як це працювало – зараз детально й розкажемо.
Краєзнавець Петро Сова у книжці «Минуле Ужгорода» (1937) писав, що в’їзне мито було запроваджене у 1870 році з дозволу угорського Міністерства громадських робіт. Це був дорожній збір, який керівництво міста планувало використовувати для мощення та ремонту доріг (тоді вулиці в нас лише почали викладати річковим камінням). Для організації справи на всіх в’їздах до міста були зведені маленькі митні будиночки, поруч обладнали шлагбауми. Багато наступних років ця картина була першим, що бачив кожен, хто хотів сюди заїхати.
У правилах Унґвара 1888 року цьому аспекту економіки міста був присвячений цілий розділ – це дозволяє нам нині знати про усі деталі роботи митних постів. Загалом у місті було 5 стаціонарних митних постів і 3 – надзвичайних: № 1 знаходився на вулиці Радванській (нині – кінець вулиці Мукачівської), № 2 – на вул. Минайській (тепер це кінець вул. Швабської), № 3 – на вул. Капушанській (неподалік цвинтаря), № 4 – на вул. Собранецькій (в районі площі Постолакі), № 5 – на вул. Доманинській (на середині нинішньої вулиці Другетів). Також під час ярмарок, які тоді проводилися на нинішніх площі Петефі і вул. Толстого, відкривали додаткові пости в кінці вулиці Бозош (Толстого), на вул. Мочарській (нині – Берчені) та біля Водошкерта (тобто біля нинішнього Підзамкового парку). Ще один пост під час ярмарок іноді працював на Фюзеші (тобто на нинішній Православній набережній) – все для того, аби піймати усіх торговців і покупців, котрі могли проскочити стежками в обхід стаціонарних митних постів.
За що треба було платити на митному посту? За кожен транспортний засіб – 3 крони, за кожну тварину (коня, корову, буйвола, осла тощо) – 2 крони, за кожне лоша, теля, вівцю чи козу – 0,5 крони. Повністю звільнялися від оплати:
- транспортні засоби, що належали королівському двору;
- члени королівської родини та їхні придворні;
- емісари іноземних держав;
- армія, усі підрозділи національної оборони, а також транспортні засоби, що перевозили будь-які матеріали для потреб війська;
- транспортні засоби державних службовців, котрі подорожували офіційно;
- транспорт, що перевозив державні товари;
- поштовий транспорт;
- транспорт, пов’язаний із будівництвом, ремонтом та обслуговуванням доріг;
- транспорт церковних служителів;
- транспорт в похоронних процесіях;
- транспорт пожежників;
- пішоходи (незалежно від того, проносять вони вантаж чи ні);
- худоба, яку виганяли за межі міста на пасовисько.
Уявімо, що ви – торговець і везете підводою на ринок якийсь товар. Заїжджаючи, до прикладу, через вулицю Собранецьку, ви бачили чергу возів і закритий шлагбаум. Коли надходила ваша черга, до вас підходив збирач мита, оглядав товар, записував на квитанції його вартість, додавав суму за підводу, оголошував вам суму (мав він це робити виключно ввічливо і терпляче), брав гроші, видаючи вам натомість квитанцію певного кольору. Кожен митний пост мав квитанції іншого кольору, аби їхню видачу і обіг грошей було легше проконтролювати. Так, квитанції поста № 1 були білими, № 2 – жовтими, № 3 – червоними, № 4 – зеленими, а № 5 – ліловими. Ця квитанція видавалася на один день, на корінці стояла дата. Заїхавши, її не можна було викидати, адже містом ходив сторож, перевіряючи у торговців її наявність. Якщо знаходив немісцевого без квитанції, міг оштрафувати. Це, мабуть, передбачало, що всі торговці мусили на ніч покидати межі міста. Хоча як це працювало на практиці – невідомо.
Митні пости на в’їздах до міста працювали цілодобово. Отримані за день роботи кошти о 19.00 мали передаватися інспектору, котрий до 10.00 наступного дня мав доправити їх до скарбниці. Щонайменше раз на тиждень перевіряти діяльність митного посту приходили депутати міста, члени спеціальної митної комісії при міській управі. Саме ця комісія відбирала на роботу збирачів мита, інспекторів та охоронців митних постів, дбаючи про те, аби ці люди були чесними й мали гарні манери. Кожен митник, стаючи до роботи, складав перед мером особливу присягу на вірність інтересам міста. Параграф 128 міських правил вказував, що для збору мита потрібно одного інспектора, п’ять піднімачів шлагбаумів і п’ять слуг (можливо, збирачів мита). Під час проведення великих ярмарків можна було залучати додаткових працівників. От тільки не вказувалося, чи ця кількість людей працювала на одному пості чи була розділена між усіма 5-ма.
У цій статті ми, однак, не можемо не згадати, що митні пости були в Унґварі не лише на в’їздах у місто. Стояв такий і на в’їзді на Великий міст. Мито там збирали, аби утримувати старий дерев’яний міст, який після повеней доводилося часто ремонтувати, а іноді й ледь не заново зводити. Кожен, хто переходив через цю переправу, мусив сплатити гроші – навіть місцеві мешканці. Лише в 1866 році королівський указом оплата мита для городян була скасована. Після того, як у 1898 році на місці дерев’яного був зведений так званий залізний міст, витрати на його утримання скоротилися до мінімуму. Тож міська управа почала просити в казни, що була власницею Великого мосту, скасувати мито. Чому? Та тому що все, що заїжджало через міст на ринок або в магазини, автоматично ставало дорожчим через необхідність сплатити два мита: одне на в’їзді до міста, друге – на мості. Однак казна не поспішала відмовлятися від вигідної справи, лише перенесла старий митний пост з одного берега річки – на інший (саме тому на фотографіях з дерев’яним мостом ми бачимо митний будиночок зі шлагбаумом на лівому березі, а після зведення залізного мосту – на правому, на місці нинішнього Театру ляльок «Бавка»).
Вболіваючи за розвиток Унґвара, у 1907 році міська управа звернулася до Міністерства торгівлі з проханням відмінити оплату за проїзд через Великий міст. В Мукачеві, наприклад, мости на той час уже були безкоштовними, що стало для мешканців навколишніх сіл, котрі приїздили торгувати, великим полегшенням. Після листувань і перемовин Міністерство таки погодилося відкрити безкоштовний проїзд Великим мостом, але не одразу, а з півночі 30 вересня 1909 року. До того часу казні довелося ще раз перенести митний будиночок, адже у 1907 році на тодішній Новій площі розпочалося будівництво театру. А для митників тим часом звели невеличку споруду знову на лівому березі міста, на спуску до вулиці Ворґошор (нині – Київська набережна).
З 30 вересня 1909 року Великий міст в Унґварі став вільним для пересування – це була справді історична подія, яку більшість городян сприйняли надзвичайно радісно. Митний будиночок спершу хотіли знести, та згодом з нього зробили пункт прийому кореспонденції (він стояв там мінімум до Першої світової війни).
Щодо в’їзного мита, то у 1906-му його дію продовжили ще на 20 років. Змінилися тоді й розцінки: оплата за кожну велику тварину становила 4 філлери, за транспортний засіб – 6 філлерів, за маленьку тварину – 1 філлер, за транспорт із паровим двигуном – 1 крону. Пішоходи та візки, якими вони користувалися, митом не обтяжувалися. Цікаво, що деякі унґварські магазини почали запроваджувати у той час цікавий рекламний хід – відшкодування вартості в’їзного мита за умови купівлі у них товарів на певну суму.
Загалом розташування митних будиночків було в місті незмінним багато років, але деякі пости переносили, наприклад, у 1909 році митницю зі шлагбаумом перенесли з вулиці Радванської (Мукачівської) майже до залізничної колії, на тодішню межу Родвонца (Радванки), Унґвара і Ґереня (Горян). А митний пост на Собранецькій, навпаки, перенесли ближче до середмістя – на територію скотобійні (нинішній район Водоканалу). Саме тому пізніше, вже у чехословацький період, нову вулицю поруч цього місця назвали Митною. Цю історичну назву, до слова, вона має й нині – це, мабуть, і все, що залишилося до наших днів від системи в’їзного мита.
Якщо ви думаєте, що після Другої світової війни, коли місто стало столицею чехословацької Підкарпатської Русі, ця практика змінилася, ви глибоко помиляєтеся. Так, усі визнавали, що збирання мита на в’їзді до міста є пережитком, але відмовитися від нього влада не могла – надто вже важким було фінансове становище Ужгорода. Багато скарг на митників у місцевій пресі з’явилося у кінці 1920-х, коли місто за фіксовану суму оренди передало право збирати кошти на митних постах приватній особі – Арону Палковичу. Газета «Ruszinszkói Magyar Hírlap» розповідала таку історію. У неділю ввечері одна добропорядна місцева сім’я на автомобілі поверталася з прогулянки у Невицькому додому. На в’їзді до міста, на Доманинському шляху, дорога була перекрита шлагбаумом. З будиночка ніхто не виходив, тож шофер крикнув: «Гей, підійдіть за грошима» (адже шофер, хоч і був місцевий, мусив заплатити дорожній збір за свій автотранспорт). Але митник сказав, що тепер водії самі мають підходити до будиночка, аби сплатити мито. Це дуже обурило родину, адже здавна було заведено, що митник має спілкуватися з людьми ввічливо і підходити до того, хто бажає перетнути пост.
Та найбільше нарікань було на митницю на вулиці Радванській (Мукачівській). По-перше, вона завжди була найбільш завантаженою. Щоранку перед шлагбаумом утворювалася величезна черга з людей і транспортних засобів, були крики й штовханина. Газета «Ruszinszkói Magyar Hírlap» писала, що там постійно був хаос: хтось сварився, хтось намагався проскочити, не заплативши, хтось не міг проїхати. «Давно пора скасувати цей пережиток часів кам’яного віку», – зазначали у статті. Митом були незадоволені водії перших міських і міжміських автобусів, котрих також не звільнили від оплати в’їзного мита. От поїхав, скажімо, водій автобуса маршрутом від готелю «Корона» до залізничного вокзалу, а щоб повернутися назад, уже мусив заплатити мито, оскільки вокзал на той час ще офіційно розташовувався за межами міста, на території Горян. Так само мусили платити й візники фіакрів, таксисти, приватні особи, котрі підвозили своїх рідних на залізничну станцію. А той, хто хотів привезти рідних на вокзал, скажімо, з Доманинців, мусив заплатити двічі: в’їжджаючи до міста, а потім повертаючись до нього через Радванську вулицю. Газети писали про випадок, коли на митному посту в місцевого священника в сильний мороз забрали в якості застави ковдру, бо він відмовлявся платити в’їзне мито (мабуть, на той час безмитне пересування священників уже було скасоване).
У 1928 році, коли збір мита віддали в оренду Арону Палковичу, розмір оплати різко зріс. Це викликало велике невдоволення городян, оскільки услід за цим миттєво здорожчали і всі продукти на ринку. Вплинуло це і на ярмаркове життя. Колись велелюдні ярмарки, на які з’їжджалися до Ужгорода з усіх усюд, поступово стали меншими за сільські торговиці. Люди (як продавці, так і покупці) віддавали перевагу ярмаркуванню там, де було дешевше. Хоча місцева газета «Uj Közlöny» взагалі зазначала, що Ужгород був єдиним містом у республіці, де ще зберігалося в’їзне мито. Та попри загальне невдоволення городян і зниження активності в торгівлі, міська влада не відміняла мита, адже то був якраз період великої розбудови міста, який потребував коштів і кредитів. Аби їх погашати, містові потрібен був стабільний прибуток – і мито, що давало приблизно 500 тисяч Кч на рік, для цього підходило ідеально. Відмовитися від нього було все одно, що своїми руками вбити гуску, яка несе золоті яйця.
І все ж у 1931 році численні незручності були взяті до уваги. Депутати, розуміючи, яке непросте рішення вони приймають, таки проголосували за те, аби скасувати в’їзне мито. Останнім днем його збору мало стати 31 грудня 1931-го. Але цей день не ввійде в історію міста, як такий, бо в лютому 1933-го міська управа знову в’їзне мито відновила. Уряд погодився з цим, визнавши, що Ужгород перебуває у важкому фінансовому становищі. Плату за в’їзд, однак, зменшили, прибрали і шлагбауми з дороги, натомість вивісили на митних будиночках помітні попереджувальні та інформаційні знаки.
Справді останнім днем збору в’їзного мита в історії Ужгорода стало 1 липня 1940 року. Пов’язано це було з тим, що в Угорщині прийняли указ, який призупинив право міст і сіл стягувати митні збори. Натомість влада пообіцяла підтримку тим населеним пунктам, для яких митний збір становив необхідність. Після цього всі митні пости на в’їздах Ужгорода були демонтовані. Хоча деякі митні будиночки стояли ще довго, зокрема у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Легоцького зберігається фото Петра Сови, датоване 1970 роком, що зображує колишній митний будиночок на вулиці Фізкультурній.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
