Чи чули ви колись, що в центрі Ужгорода здавна працював бальнеологічний курорт, де можна було приймати цілющі ванни з вуглекислою залізистою мінеральною водою? Люди називали ту воду кислою – тому й купальні, засновані на джерелі, назвали «Шовонювіз» (від угорського «savanyú víz» – кисла вода) або «Квасна вода». І хоч тієї «Квасної води» вже давно немає, назва, як не дивно, мешканцями міста активно вживається досі, позначаючи район між спорудою хімічного факультету УжНУ та автовокзалом №2.
Петро Сова у книжці «Прошлое Ужгорода» (1937) писав: «Купальня «Квасная Вода» съ цѣлью использованія имѣющейся въ тѣхъ районахъ желѣзисто-углекислой минеральной воды, была построена казной когда-то въ первой половинѣ прошлаго столѣтія. Въ 1890 году купальня эта была продана казной частной фирмѣ. Въ настоящее лѣчебное заведеніе, однако, такъ и не удалось ее развить». Тобто, за даними Петра Сови, купальню побудували десь у першій половині ХІХ століття, і вона не була насправді повноцінним лікувальним курортом. Однак популярністю заклад усе ж користувався великою, хоч і працював спершу лише в теплий період року.
Найдавнішу газетну згадку про купальню вдалося знайти на сторінках «Ung»-а за 1879 рік. Тоді головний лікар міста др. Іван Дем’янович повідомляв, що перевірив цілющу купальню після руйнівної повені, побачив там порядок і чистоту, тож радить купальню усім відвідувачам. На жаль, тоді не пояснили, яка з водних артерій міста спричинила повінь, можливо, виною був потічок Кадубець, а, може, в ті часи повені позначалися і на рівні каналу Малий Уж, на березі якого розташовувалася купальня.
Як тоді виглядала ця частина Унґвара, можна подивитися на кадастровій мапі ХІХ століття. Нинішня вулиця П. Мирного звалася у ті часи Savanyú víz utca, тобто вулиця Кисла (Квасна) вода. Там, де згодом побудували будівлю гімназії (нинішнього хімфаку УжНУ), ще стоять приватні обійстя, з іншого боку купальні протікає потічок Кадубець – головна морока мешканців того району (нинішніх вулиць Другетів, Бачинського, Яроцької).
Кадубець розливався раптово і сильно, затоплюючи обійстя городян. У 1882 році газета «Ung» писала, що Кадубець є причиною постійного болотяного моря біля «Квасної води». І все ж територію купальні називали дуже затишною і красивою, бо і перед її будівлею, і позаду неї був сад. Перед входом до купальні знаходився старий колодязь, до якого по воду вільно приходили мешканці міста. Невідомо, якою була в тому колодязі вода – мінеральна чи питна, але місце було часто відвідуваним і забрало не одне життя, бо лише у кінці 1890-х – на початку 1900-х туди впали, смертельно травмувавшись, троє людей.
Довгий час орендарем купальні був Мор Грюнфельд – депутат міської ради. За його керівництва приміщення були поділені на кімнатки-кабінки, де стояли ванни; працівник купальні проходив з клієнтом до такої кімнатки, наповнював ванну лікувальною водою, в якій і купався клієнт. Додатково можна було замовити масаж ніг та видалення мозолів. Мабуть, через те, що вода у джерелі «Квасної води» була не теплою, а обігріти приміщення було важко, взимку заклад повноцінно не працював. У газетах писали, що лікувальний сезон, коли у ванни подають квасну воду, стартує щороку 1 квітня.
На початку сезону 1890 року Мор Грюнфельд у рекламі ще зазначав, що залишається працювати і в ресторані (виходить, уже тоді при купальні працював ресторанчик-таверна), тож відвідувачі знову матимуть місце відпочинку, де точно отримають відмінне вино. Але невдовзі після цього 48-річного Грюнфельда не стало, що, можливо, і стало причиною того, що, як ми вже згадували вище, місто вирішило продати комплекс. Новим його власником того ж року стала місцева родина Лендваї.
З преси відомо, що у 1893-му ресторан орендував Мігай Путцер, котрий у рекламі оголошував, що з 4 червня відкриває на задньому дворі літню терасу, де кожної неділі ввечері гратиме оркестр Йожефа Горея і проходитиме співочий конкурс. Купальнею у той час керувала зовсім інша людина – Мікша Шух, котрий придбав сім зручних порцелянових ванн і встановив для викачування води з джерела новий паровий двигун, що дозволяв швидко набрати у ванни чисту залізисту воду. Приймати ванни у цій воді Мікша Шух рекомендував людям з малокров’ям (анемією) та загальною слабкістю. Причому працювала купальня з 5-ї години ранку до 8-ї вечора.
Цікаво, що вже в ті роки мінеральну воду використовували у нас не лише для цілющих ванн, а і для пиття. Газета «Ungvári Közlöny» у 1890-му писала: «З настанням тепла все більше людей починає пити кислу воду. Неможливо уявити великий обід чи застілля без цієї води. Але і вона має свої правила споживання. Її корисно вживати людям із розладами травлення, проблемами із роботою шлунково-кишкового тракту, сечового міхура, дітям, котрі мають проблеми з кістками. Однак вуглекислий газ, що міститься у цій воді, може бути шкідливим для людей із серцевими хворобами, «кровоплюванням» (мабуть, туберкульозом – ред.), нервовим збудженням, лихоманкою, безсонням тощо. Тому громадськість має взяти до уваги, що справді з користю вживати кислу воду можна, отримавши рекомендації лікаря». З цієї маленької замітки можна зробити висновок, що жителі міста ще в кінці ХІХ століття мали ту ж погану звичку, що й нині, – часто споживали лікувальну мінеральну воду, як питну. Причому на столи унґварців потрапляла не лише місцева «мінералка» – у численних крамницях міста був доволі широкий асортимент води з найкращих європейських лікувальних джерел. Багато рекламували в ті роки і досі популярні води з джерел графа Шонборна-Бухгайма з Сольви та Полени (Сваляви та Поляни). Ці води в рекламі рекомендували споживати з вином, коньяком або лимоном.
У 1900 році на території «Квасної води» почали зводити готель, тож тепер це був повноцінний комплекс, куди хвора людина могла приїхати, оселитися, лікуватися і харчуватися, навіть не виходячи за межі його території. Ідея себе окупила, бо в ті часи Унґвар мав усього кілька невеличких готелів, до того ж цей розташовувався дуже близько від ринку, куди з’їжджалася час від часу інтелігенція з навколишніх населених пунктів. Священик Іриней Контратович в одній газетній публікації 1928 року згадував, що готель і ресторан «Квасної води» не раз ставали місцем кривавих подій. Нібито у холі готелю одного разу відбувся бій на мечах між ішпаном графом Йожефом Тьороком та лейтенантом Ваєм. А ще у 1865 році у дворі купальні на хвилі патріотизму один гонвед заколов гімназиста Мирослава Добрянського, думаючи, що то син громадського діяча Адольфа Добрянського. «За давньою традицією семінаристи Унґварської духовної семінарії починали навчальний рік саме в «Квасній воді». Після обіду вони збиралися у ресторані, й під пиво, вино і оркестр Гейзи Лані розповідали одне одному про свої пригоди на вакаціях. Звідти вирушали вони до семінарії, аби на наступні 10 місяців поринути у важку роботу», – писав Іриней Контратович, описуючи, можливо, і часи свого навчання в духовній семінарії.
У 1902 році «Квасна вода» знову змінила власника. Лендваї збанкрутували, тож представниця родини Роза Лендваї виставила бальнеологічний комплекс на публічний аукціон. За 54 000 крон його із усім начинням придбав Герман Якубовіч із партнерами, а вже у 1903 році заклад знову продали. Цього разу його господарем став Ференц Фіала, котрий почав з ремонту купальні. У рекламі 1903 року він переконував, що тепер його клієнти отримуватимуть для купання найчистішу воду прямісінько з джерела, чого раніше не бувало, при цьому ціни залишаться старими. Головним у ресторан Ференц Фіала запросив кухаря Єно Турчані, відомого публіці неймовірними стравами угорської кухні. «Наші вина, унґварські та чертезькі, – найвищої якості, 3-4-5-річні; найкраще свіже пиво – з Кьобані. Обіди та вечері подаються як у ресторані, так і доставляються додому. Кожної суботи та неділі на відвідувачів чекає свіжа гурка й ковбаса», – інформувала реклама. Новий орендар вирішив з максимальною користю використати і сад «Квасної води», звівши там у 1905 році літній театр на 240 сидячих та 80 стоячих місць. Його орендувало для показів вистав театральне товариство Калмана Балли, однак на сцені неодноразово проходили й інші дійства, наприклад, дитячі вистави та благодійні концерти.
Ференц Фіала працював у «Квасній воді» до 1910-го, а через чотири роки помер. На його місце прийшов молодий Шандор Швінгер – той самий підприємець, котрий пізніше, у 1917-му, заснував на набережній громадську парову баню, відому в радянські часи як «Дельфін». Після нього власником «Квасної води» став Ліпот Ротманн, котрий налаштував проти себе і міську владу, і мешканців міста тим, що заборонив вільно проходити на територію купальні. Як писали тогочасні газети, через сад «Квасної води» здавна вела доріжка, якою часто користувалися люди. Зрозуміло, що новому власнику купальні не подобалося, що територією вільно ходять сторонні, до того ж він не розумів, чи той згадуваний колодязь біля входу, за яким досі доглядали працівники купальні, взагалі їй належить. Тож Ліпот Ротманн попросив міську управу роз’яснити, на чиїй території розташовані колодязь та доріжка. Суперечки тривали довго, бо виявилося, що за давніми документами купальня володіє територією значно більшою, ніж використовувала на той час. Якщо спершу міська управа відстоювала право городян користуватися доріжкою у саду «Квасної води», то згодом пішла на поступки. Зрештою сторони уклали угоду, за якою влада відмовилася від права на доріжку у дворі «Квасної води», і домовилася закласти п’ятиметрову пішохідну набережну уздовж Малого Ужа перед спорудою купальні. Натомість Ліпот Ротманн мусив і надалі утримувати у чистоті колодязь, а не довше ніж через рік після завершення війни, що якраз тривала, знести негарний дерев’яний кіоск і побудувати навколо колодязя новий – з мистецьким оздобленням. Дерев’яний бювет перед мостиком через Малий Уж таки з’явився, саме його видно на багатьох старовинних листівках, які зображують цю частину міста.
Що ж до Ліпота Ротманна, то власником купальні він був ще довго – це видно і з газетної замітки 1928 року, в якій розлючений клієнт скаржився на шахрайство у «Квасній воді» (до слова, після Першої світової війни, у чехословацькі часи, ця назва – «Kvasna Voda» – стала офіційною назвою закладу). «19 травня я прийшов у цілющу купальню «Квасна вода» з дружиною, аби купанням вгамувати її ревматичний біль в нозі. Заплатив 13 корун, віддав працівнику квиток, він відкрив одну кімнату. Як тільки я туди заглянув, мене почало нудити від бруду. Купальщик почав набирати воду. Тоді я помітив, що вода ця звичайна, і сказав про це працівнику. А він відповів, що іншої води в них нема. Я одразу попросив назад свій квиток і пішов до каси, однак там повернути гроші відмовилися. Тому я прошу пана Ротманна повернути мені мої 13 корун. Громадськість же прошу звернути увагу на аферу у «Карлсбаді» пана Ротманна. Якщо хочете там покупатися у кислій воді, беріть із собою оцет», – писала газета «Határszéli Ujság».
З кожним роком колишня слава «Квасної води» згасала все більше. Готель при купальні став пристанищем для гульвіс, навколишні вулиці, за свідченням тогочасних газет, завжди були заповнені повіями. Коли у 1935 році неподалік купальні сталося вбивство (місцева повія жорстоко вбила молодшу і красивішу конкурентку), газети писали, що через район «Квасної води» неможливо пройти, аби армія повій не почала чіплятися до перехожого чи грубо штовхати його. Проживали ці повії безпосередньо в готелі купальні чи в розташованих поруч будинках, а це значить, що в той час готель уже скотився до рівня закладу не з найкращою репутацією. Лише ресторан ще тримався на плаву, бо у тогочасній пресі доволі часто згадували, що у його великій залі проводили партійні зібрання, благодійні вечірки, збори товариств і клубів тощо.
Аж ось у лютому 1937 року «Lidové noviny» повідомили про те, що міська управа вирішила купити від Дунайського банку за 550 000 Кч купальню та готель «Квасна вода». Будівлі, мовляв, будуть знесені, а на їхньому місці місто планує звести школу та житловий будинок для військовослужбовців. У травні того ж року місто знову повернуло територію купальні у свою власність. І хоча досі «Квасну воду» лише критикували, тепер громадськість у пориві ностальгії почала критикувати вже владу за наміри знести улюблене місце відпочинку кількох поколінь городян. Газета «Uj Közlöny» писала: ««Квасна вода» колись була улюбленим місцем зустрічей для наших батьків, дідів і навіть прадідів, місцем проживання інтелігенції та священиків Мукачівської єпархії. Залізисті ванни, освіжаюча кисла вода зробили це місце відомим і привели до міста багатьох гостей. Ще в 90-х роках, коли новою була «Корона» і «Паннонія», улюбленим місцем відпочинку був прекрасний сад «Квасної води». Воду з цього джерела завжди подавали на зборах Товариства св. Василія Великого. А скільки грошей та майна було програно там у карти! Але настав занепад цього місця, і тепер міська влада хоче побудувати там якусь школу. Гарна культурна ціль. Але для знаменитої «Квасної води» – гірка доля. Ми би нічого не казали, якби це джерело вичерпалося чи не було хворих людей, котрі хотіли би там лікуватися. Але це не так, і ми досі можемо отримати з цієї води користь. Нам скажуть: «Купатися? Хіба нема зараз в кожної заможної людини ванної кімнати?». Але наша вода краща навіть за ту, що з джерела Ґесгюбл (Giesshübl), тому що підходить не лише для малокровних, а і для хворих на серце».
Тодішній мер міста Ернест Дудаш виступив у пресі, наголошуючи, що розуміє цінність лікувального джерела «Квасної води», але місто наразі не може собі дозволити побудувати модерний бальнеологічний курорт і не може чекати, поки вільні кошти на це з’являться. «Під час зведення школи ми відшукаємо можливість зробити так, аби до джерела лікувальної води можна було дістатися пізніше. Якщо колись у нас з’явиться можливість побудувати лікувальну купальню, ми легко зможемо використати цю воду», – наголошував тоді мер.
Горожанську школу, яка би розвантажила інші переповнені міські навчальні заклади, хотіли звести на ділянці «Квасної води», яка дорівнювала 3500 кв.м. Проєкт будівлі до червня 1938 року мав розробити знаний місцевий архітектор Бейла Фодор. Мабуть, поки архітектор працював над проєктом, будівельники мали підготувати ділянку, тобто знести на ній усі споруди. Коли саме це сталося – невідомо. Можливо, історія «Квасної води» закінчилася у тому ж 1938-му, але до подальших планів місто перейти не встигло через зміну політичної ситуації в краї.
У роки Другої світової війни містові, звісно, було не до втілення масштабних будівельних проєктів, а по завершенні війни, в радянські роки, на порожній ділянці біля головного корпусу університету облаштували волейбольне і баскетбольне поле. Згодом цілюще джерело квасної «мінералки» вирішили відновити, його досі добре пам’ятають ті ужгородці, котрим пощастило попити прохолодну водичку з фонтанчика у 1960-1970-х роках.
Тоді воду з джерела вивели трохи далі – до бювету у сквері, який заклали на місці спортмайданчика. Старожили розповідають, що бювет цей приблизно через десяток років раптово припинив подавати воду, – як припускали, через ремонтні чи будівельні роботи в районі вулиці Підградської. У 1995 році там почали зводити будівлю банку «Україна», в якій нині працює головне управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області. Так і сформувався нинішній вигляд цієї частини міста, яку багато хто досі, за старою пам’яттю, називає «Квасною водою».
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»