На горищах старих будинків ужгородці ще й досі, буває, знаходять порожні пляшки з етикетками або тисненням, які роками припадали пилом. Нині такі пляшки з іменами ужгородських виробників часто можна побачити у колекціонерів або на інтернет-аукціонах старожитностей. Іноді на них зустрічається прізвище Штерн (Stern), яке належало виробнику лікерів і вин Мору Штерну. Про нього та його родину нині й розкажемо.
«Втрачений Ужгород» уже розповідав колись про родину Штерн, а точніше про братів Леопольда та Філіпа, котрі ще з 1902 року торгували в місті чаєм і кавою, а пізніше заснували завод з виробництва цикорієвої кави. Власники цього заводу були рідними братами Мора Штерна, котрі приїхали разом із ним до тодішнього Унґвара в останні роки ХІХ століття. До того велика родина проживала у невеличкому селі біля містечка Стропко (угорською – Sztropkó, нині це словацький Stropkov). Коли євреям дозволили селитися у містах, родина у 1848 році переїхала до Стропкова. Наступне ж її покоління у 1897-му вирішило переїхати у ще більші міста. Частина родини обрала більш світську Кошшу (словацьке Кошице), а інша частина – з сильнішими релігійними переконаннями і традиціями – оселилася в тихішому Унґварі.
Таку версію знають нащадки Мора Штерна, натомість за даними книжки «Ungvárés Ungvármegye» (1940) підприємець переїхав сюди значно пізніше – у 1915 році. До того, мовляв, він допомагав із бізнесом своєму братові в Стропкові, ставши самостійним підприємцем у 1912 році. У книзі також згадується, що Мор Штерн служив у війську під час Першої світової війни, має з дружиною Реґіною Вайс сімох дітей, а на його заводі з виробництва рому та лікеру працює 13 осіб.
Хоч деякі дані, наведені в книзі, справді трохи відрізняються від тих, якими володіють нащадки Мора Штерна, більшість інформації є правдою. В Унґварі Мор Штерн заснував не лише завод із виробництва лікеру, а й придбав кілька виноградників у місті, навколишніх селах і в Берегові, почав виробляти вино і торгувати ним. Саме для цього у тодішньому Унґварі Мор та Реґіна обрали для проживання жваву торговельну вулицю Радванську (в пізніші роки – Вождя Арпада, Мункачі, нині – Мукачівська). У ті часи на ній проживало багато єврейських сімей, до того ж ця вулиця була чудовим місцем для торгівлі, оскільки нею до міста та з нього щодня проїздило дуже багато людей. Будинок Штернів, до слова, зберігся й досі – у дещо перебудованому вигляді він стоїть на куті вулиць Мукачівської та Анкудінова.
Мор у нашому місті швидко став успішним торговцем. На його заводі, який розташовувався десь у тодішньому кінці вулиці Собранецької (пізніше адреса його збігалася з адресою проживання родини на вулиці Радванській, 80) виробляли різноманітні лікери, «тейорум», тобто чайний ром (так його називали через те, що цей напій зазвичай додавали у чай), високоякісний «сілворіум» (сливову палінку), винний спирт тощо. Вино Мора Штерна у 1933 році навіть виграло срібну медаль ужгородської виноробної виставки, про що писали усі місцеві газети. Згадували вони також активну участь Мора у діяльності місцевого благодійного єврейського товариства «Хевра Кадіша», яке займалося допомогою бідним єврейським родинам, підтримкою благодійної їдальні та багатьма іншими соціальними проєктами.
Як ми вже згадували, у Мора та Реґіни було семеро дітей: шість хлопців і одна дівчинка. У 1938 році, коли міжнародна політична ситуація почала загострюватися, Мору Штерну порадили виїхати з Ужгорода, казали, що на євреїв насуваються негаразди. І хоч він не захотів полишати місто і свій успішний бізнес, все ж частково до порад дослухався – відправив свого сина Рафаеля, якого всі називали просто Руді, на навчання до Англії. Руді Штерн з Ужгорода поїхав, навіть не підозрюючи, що бачить і свою домівку, і своїх батьків востаннє.
Нове життя в Англії для нього почалося прекрасно: він був заможним, мав змогу жити у своє задоволення, навчатися. Аж тут, після запровадження в Угорщині антиєврейських законів, у його батька у тоді вже теж угорському Унґварі почалися великі проблеми. Мор Штерн із кожним роком все більше втрачав можливість вільно виробляти спиртні напої і торгувати ними. Він противився антиєврейським законам, як міг, у 1941 році, за повідомленням у місцевій пресі, його навіть заарештували за це на 10 діб. Про характер Мора Штерна говорить і той факт, що він не збирався так просто віддати своє майно і слухняно піти в ґетто. Коли у квітні 1944-го в місті оголосили про обов’язкове виселення євреїв у табір з подальшим переселенням невідомо куди, Мор, об’єднавшись із родиною Міттелман, організував сховок у підвалі «Совиного гнізда». Таємно він перевіз до підвалів акумулятори, консервовану їжу, воду, сімейні цінності та одяг. А безпосередньо перед днем виселення дві родини (всього 21 людина, в тому числі 11-місячне немовля) зачинилися у підвалі, де прожили два тижні.
Їх знайшли випадково, газети писали про численні скарби Штернів і Міттелманів: понад 20 000 пенґьо та коштовності, зашиті в одяг. Усе це, звісно, відібрали, а Штернів привезли до другого ґетто, яке створили на території деревообробного підприємства Глюка. Це підприємство знаходилося у кінці вулиці Мункачі, всього за кілька будинків від родинного дому Штернів. Потрапивши туди, Мор попросив німецького офіцера дозволити йому повернутися до свого дому і дещо звідти забрати. «Це вже не твій дім», – холодно відповів йому офіцер. І справді: більше ніколи ані сам Мор, ані його діти не повернулися до свого будинку.
Руді Штерн спостерігав за цими страшними подіями з Англії. Залишившись там без матеріальної підтримки батька, він покинув навчання і влаштувався на роботу до шахти. Там важко працював протягом усієї Другої світової війни, а по її закінченні вирішив у пам’ять про батька продовжити його справу. Від тих членів родини, яким пощастило вижити у концтаборах, Руді дізнався про смерть батьків, трьох братів і 11-місячного племінника. З тими, хто вижив, він домовився зустрітися у Празі, куди приїхав вже зі своєю молодою дружиною Селією.
Та зустріч була і сумною, і щасливою водночас, бо оплакавши батьків і братів, родина одразу ж і відсвяткувала весілля Руді. Разом із тим родина почала думати, як відновити справедливість і повернути собі хоча би частину тих статків, які були несправедливо відібрані у них під час виселення в ґетто. Штерни мали велику надію на страховий поліс відомої фірми «Generali», за яким сподівалися отримати компенсацію за втрачене життя батька. Мор Штерн багато років справно виплачував цій фірмі кошти за страхування свого життя, однак коли його син у Празі звернувся з проханням про виплату, фірма відповіла, що не володіє інформацією про такого клієнта.
Таким чином після війни кожен із дітей ужгородського підприємця Мора Штерна починав життя з чистого аркуша і виключно своїми силами. Хтось переїхав до США, хтось – до Ізраїлю, а Руді Штерн, як і задумав, почав розвивати свій бізнес у Великобританії. Спершу він відкрив маленький винний магазинчик у Східному Лондоні, потім придбав підприємство з виготовлення віскі у Шотландії і почав випускати віскі, використовуючи етикетку, дуже схожу дизайном на ту, якою маркував алкогольну продукцію в Ужгороді його батько. Нині, на жаль, віскі з іменним брендом «Stern» вже не виготовляється: ще у 1978 році Рафаель Штерн продав своє підприємство, вклавши кошти у дуже перспективну сферу нерухомості. Ця справа теж стала родинною, нині нею займається вже син Рафаеля – Мартін Штерн, котрий і розповів нам цю дивовижну історію.
Саме Мартін дав продовження і забутій родинній справі зі страховим полісом. На похороні одного з синів Мора Штерна у Празі інший син – Адольф Штерн розповів історію про те, як намагався одразу після війни отримати компенсацію від «Generali» та як його вигнали з офісу компанії. Тоді родина вирішила добитися справедливості і натиснути на страхову фірму. Мартін Штерн розповідає, що він найняв приватного детектива, котрому вдалося проникнути всередину компанії і знайти в її архівах в Трієсті близько 340 тисяч довоєнних полісів. Дуже багато серед них було таких, що належали жителям нинішньої території Закарпаття, бо «Generali» у ті роки активно працювали на теренах нашого краю. Після оприлюднення цієї інформації «Generali» вже не могла опиратися і змушена була виплатити нащадкам Мора Штерна один мільйон доларів компенсації. Цей прецедент дозволив і нащадкам інших клієнтів компанії добитися компенсації – «Generali» навіть створила фонд з 12 мільйонів доларів спеціально для цих виплат.
Ця історія набула у світі такого розголосу, що потрапила до документальної книжки «The Victim’s Fortune» (автори – John Authers, Richard Wolffe), за мотивами якої у 2011 році запланували зйомки повнометражної голівудської стрічки. На роль адвокатки Лізи Штерн – племінниці Мартіна, котра відстоювала право на компенсацію в суді, погодилася відома кінозірка Сандра Баллок. ЗМІ описували майбутній фільм так: «Уявіть, що фільм «Ерін Броковіч» зустрівся зі «Списком Шиндлера». Однак ця історія у кіно так і не потрапила – частина родини не сприйняла те, як у сценарії перекрутили цю сумну і дуже повчальну історію. Закінчити ж я хочу тим, що Ужгород із історії родини Штерн не зник досі. Так, нащадок Мора Мартін Штерн, проживаючи у Великобританії та Ізраїлі, досі дуже цікавиться нашим містом і допомагає йому. Продовжуючи благодійну діяльність діда, він жертвує кошти на потреби місцевої єврейської громади, а не так давно долучився до створення центру для прийому гостей, в якому можуть отримати притулок усі, хто хоче познайомитися з Ужгородом, його мешканцями та багатою і непростою історією міста.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
