Втрачений Ужгород

Втрачений Ужгород: історія життя начальника пошти Акоша Ронаї (Фото)

Минулий «Втрачений Ужгород» вже почав розповідь про велику і дуже цікаву родину Ронаї, кілька поколінь якої були лісничими різних рангів, члени якої знаходили метеорит «Княгиня» та виловлювали у вігорлатському Морському Оці найбільшу у світі форель довжиною 114 сантиметрів. Тепер же розкажемо про Акоша Ронаї – чоловіка, котрий все своє життя присвятив улюбленій роботі на ужгородській пошті. Прийшов він туди працювати ще 20-річним юнаком, а покидав пошту, минувши усі політичні зміни початку ХХ століття, вже сивим дідусем.

Але почнімо з того, що далеко не всі ужгородці зможуть зараз показати будівлі, в яких на початку ХХ століття працювала в місті пошта. Переїжджало головне поштове відділення приблизно щодесять років. Так, на листівці 1901 року можна побачити, що пошта працювала на нинішній площі Фенцика, припускаємо, що в будівлі, де тепер знаходиться банк.

Згодом пошта переїхала на нинішню вулицю Фединця, у будівлю, яка збереглася донині, хоч і є частково перебудованою.

А після цього поштовий уряд розмістили у будівлі на куті площі Жупанатської і Фединця. У 1920-х роках газети писали, що ця споруда для пошти є затісною і незручною, тому уряду варто подумати над тим, аби якнайшвидше приступити до зведення нової модерної будівлі. Коли газета «Lidové noviny» на початку 30-х описувала стару пошту, зробила цікаве порівняння: мовляв, службовці там сидять у таких тісних і душних кімнатках, що навіть камери нової міської в’язниці виглядають просторішими і комфортнішими.

Потреба в новій будівлі пошти з кожним роком ставала все нагальнішою. В чехословацькі роки Ужгород, як столиця Підкарпатської Русі, розвивався справді дуже стрімко, тож навантаження на пошту також сильно зросли. Пошта в ті часи виконувала дуже важливу роль, а коли для людей стали доступними телеграф і телефон, ця установа стала чи не щоденним обов’язковим місцем відвідування для кожного жителя міста.
Нову будівлю поштового уряду почали зводити у 1928 році, як тоді писали, на набережній Рошковича за проектом відомого чеського архітектора Йозефа Ґочара. Будівельні роботи здійснювала фірма «Lanna», але просувалося будівництво доволі повільно, бо місто ніяк не могло вирішити одне дуже важливе питання: хто має закопати під стінами майбутньої пошти русло Малого Ужа. Нині у деяких джерелах значиться, що будівництво завершили у 1930-му році, однак газети ще у 1931-му писали про те, що в новій будівлі тривають внутрішні роботи, загальний же кошторис на той час складав 5 мільйонів Кч. Минув ще рік, і от в газеті «Novoje vremja» з’явилося оголошення про те, що поштовий уряд переїде до нової будівлі 25 червня 1932 року.

Будівля пошти у Ґочара вийшла справді дуже гарною. У партері знаходилися приміщення для відправки-отримання листів та посилок. На першому поверсі займалися грошовими переказами (там стояв дуже надійний модерний сейф), а також працювала телефонна і телеграфна станції. А на другому поверсі розміщувалися кабінети канцелярії, дві квартири та дві кімнати відпочинку для інспекторів.

Аби зрозуміти, якою важливою тоді була для людей пошта і яким шаленим був темп її роботи, пропонуємо трохи почитати газету «Русскій народный голосъ», зокрема статтю «Дѣятельность почты въ Ужгородѣ» за 21 березня 1935 року. «Будівля поштового уряду в Ужгороді – одна з кращих окрас міста, – йшлося у стаття. – Вона зведена з розрахунком, що Ужгород, як центр Підкарпатської Русі, буде рости і в майбутньому стане одним із найважливіших центрів зв’язку сходу Чехословаччини з іншими країнами. Наш співробітник днями відвідав завідувача поштовим урядом в Ужгороді пана Фердинанда Келлера, котрий був такий люб’язний і докладно ознайомив його із діяльністю пошти. Він розповів, що у 1934 році, за статистикою, з Ужгорода було відправлено 173 000 замовних листів, отримано – 204 000. Відправлено 52 000 посилок, отримано – 75 000. Подано 26 000 телеграм, отримано – 21 000.

Грошовий оборот – величезний. За минулий рік (тобто 1934-ий) подано 55 тисяч поштових переказів на суму 25 мільйонів 700 тисяч Кч, отримано 44 000 переказів на суму 11 мільйонів 250 тисяч Кч. На поштові ощадні книжки у 1934 році було вкладено 737 000 Кч, виплачено – 666 000 Кч, що вказує на загальне полегшення кризи. Всього пройшло через пошту за рік 210 мільйонів чеських корун. З Ужгорода щодня люди надсилають по 2100 листів, 1200 листівок, до 180 замовних цінних листів. Ці цифри в десять разів виростають у період свят – різдвяних та великодніх. Найменша активність в листуванні спостерігається в Ужгороді у січні та лютому, найбільша – у грудні».

Фото з відкриття пошти (з сімейного архіву Іштвана Федьо)

Уявіть лишень, що у 1935 році щодня поштарі Ужгорода розносили містом двічі на день приблизно по 200 листів. Кожен поштар відповідав за свій район. Оскільки місто було невеликим, проходив за раз небагато – близько 2 кілометрів. Але на пошті порахували, що за рік кожен ужгородський поштар проходив лише по своєму району 24 тисячі кілометрів, що дорівнювало 14 «прогулянкам» з Ужгорода до Праги і назад. А якщо врахувати, що двічі на день поштар виходив у свій район з сумкою, що важила близько 15 кілограмів, то всього за рік він на власних плечах переносив 9 000 тонн листів.

Телефон у ті часи також був сферою відповідальності пошти. На телефонній станції Ужгорода працювали 20 дівчат, котрі у 1934 році провели 55 900 міжміських з’єднань з Ужгорода, 71 200 міжміських з’єднань в Ужгород та 34 000 транзитних з’єднань. В місті у той час було 450 абонентів, котрі мали вдома, у крамницях, на підприємствах та в установах власні телефонні апарати, але кількість міських з’єднань на пошті не вираховували, хоча й знали, що найчастіше ужгородці телефонують у понеділок та п’ятницю, а навантаження на мережу сягає максимуму від 10.00 до 12.00. – тобто саме в цей передполуденний час городяни користувалися телефонами найбільше.

Телеграф тоді теж був дуже популярним засобом зв’язку. Ужгород у 1930-х мав прямі лінії до Праги, Кошице, Будапешта та Перемишля. Лише за 1936-ий телеграф в Ужгороді відправив 28 529 телеграм, а прийняв 22 731. Всього у ті роки в поштовому уряді працювали 70 чиновників і 50 найнятих службовців.

І все ж, попри такі темпи роботи, багато хто з тодішніх жителів Підкарпатської Русі поштою був незадоволений. У пресі дуже часто лунали нарікання на те, що край, попри обіцяну автономію, навіть не мав власної поштової дирекції, а підпорядковувався Кошицькій дирекції, котра, як слід, не дбала про розбудову мережі на Підкарпатській Русі. Так, у краї налічували 553 села, а поштових відділень було всього 93, тож часто людина з віддаленого села мусила витратити цілий день, аби дістатися пошти і відправити одного листа (а тепер порівняйте це з нинішнім рівнем комфорту і можливістю відправляти листи, не виходячи з дому).

Саме в такій складній системі працював і герой нашої нинішньої статті Акош Ронаї. Він був сином лісничого радника, народився у 1900 році в маленькому словацькому селі Глівіштя (слов. – Hlivištia, угор. – Hegygombás), але в Ужгороді проживав з дитинства, бо спершу ходив тут до школи, згодом – до гімназії, а після закінчення Торговельної академії в Кошице, у 1920 році вступив на службу до поштового уряду.

Лозунгом чехословацької пошти було: «Пошта вам добре служить». Повної віддачі вимагали тоді від всіх працівників цієї установи, тож Акош багато працював, повільно просуваючись кар’єрними сходами вгору. Роботу свою він страшенно любив, а от пристрасть із дитячих років мав іншу – полювання. З батьком чи братами Акош міг на кілька днів вийти в гори і ліси, сидіти там під дощем у ярку і терпляче вичікувати звіра. Впольовану дичину на таких полюваннях завжди довіряли готувати саме Акошу – смаженина в нього виходила напрочуд смачною і соковитою.

Акош Ронаї

У 1928 році Акош нарешті вмовив вийти за нього заміж дівчину, у яку був давно закоханий. Валерію Ланду, доньку поліцейського, він полюбив уже давно, щойно познайомився з нею у домі своїх друзів – Золтана-Гейзи (ми писали про нього, як про власника знаменитої винарні Ланди) і Тібора Ланди. Тендітна красуня Валерія спершу поштовому уряднику Акошу Ронаї взаємністю не відповідала, та згодом із цих двох молодих людей вийшла чудова пара, котра дбала одне про одного до кінця життя. Скромне, але гарне весілля вони відзначили влітку 1928-го, після чого Акош переїхав до будинку батьків своєї дружини на вулиці Дайбозькій.

Молодята Ронаї були дуже щасливими. У ті роки вони багато грали в теніс, який обожнювала Валерія, подорожували з друзями на автомобілі, ходили в гори, відпочивали з родинами на виноградниках. У 1931 році в Акоша та Валерії народилася донька Клара, а за кілька років – син Акош. Малий був улюбленцем свого батька, тож нещасний випадок, який трапився у 1939-му, став для нього страшною трагедію. Того дня Акошко катався на гойдалці на винограднику Ланди, аж раптом вилетів і впав так невдало, що зламав хребет. Бідолашне дитя закрили в гіпс, однак це не допомогло, і незабаром хлопчик помер.

До цього випадку Акош та Валерія вже не думали, що матимуть ще дітей, однак потім припустили, що народження ще одного сина якось приглушить біль від втрати Акошка. Однак замість сина у 1940-му в них народилася донька Марія, а ще через два роки, коли Акошу було вже 42, на світ з’явилася третя донечка Юдіт. До речі, того ж 1942 року Акош Ронаї нарешті досяг піку своєї кар’єри – став директором Унґварського відділення Угорської королівської пошти.

Попри таку високу посаду, радянська влада у 1944-му не мала претензій до Акоша Ронаї, не заарештувала його і не відправила на «маленькі роботи», як це зробили тоді з тисячами місцевих угорців та німців. Мабуть, безперебійна і злагоджена робота пошти була важливішою, бо весь персонал тоді залишили на місці, хоча й понизили. Акош Ронаї також із директора знову став звичайним інспектором на відділі посилок. Там переважно і працював до виходу на пенсію у 1962 році.

1961 рік, обмінний пункт № 1, який працював на пошті під час грошової реформи

Діти й онуки згадують його, як дуже скромну і добру людину. Він мав багато друзів, любив навіть у сивій старості ходити з ними в гори, ночувати в наметах. Йому поталанило, бо усі троє його зятів теж були затятими мисливцями, тож із ними Акош до кінця життя їздив у ліс в Лінці полювати на зайців. А малим онукам на ніч потім завжди розказував неймовірні казки про лісових гномів, яких він нібито зустрічав. Помер колишній директор ужгородської пошти у 1967 році й був похований на Кальварії поруч зі своїм улюбленим вічно маленьким синочком Акошком.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 74 = 84