Втрачений Ужгород Соціум

Втрачений Ужгород: історія життя юриста Олексія Бескида (Фото)

Родина Бескидів в міжвоєнному Ужгороді була дуже відомою, та не лише завдяки високій посаді губернатора часів Підкарпатської Русі Антона Бескида. Проживали і займали тут високі посади і два племінники губернатора – Олексій і Олександр. Саме про Олексія Бескида – успішного юриста, керівника Ужгородського округу – сьогодні і розкажемо.

Почнемо здалеку, з того, що у греко-католицького священика Грегора (Григорія) Бескида та його дружини Марії Міхалович було аж дев’ятеро дітей. Старший їхній син Антон згодом стане найвідомішим з-поміж Бескидів, бо очолить молоду Підкарпатську Русь у складі Чехословаччини. Про його п’ятьох братів (Олександра, Михайла, Мікулаша, Корнела та Штефана) і трьох сестер (Гелену, Ізабеллу та Марію) відомо значно менше.

Нас же сьогодні цікавить четвертий син у цій родині – Мікулаш (Міклош). Він народився у селі Леґнава неподалік словацького міста Пряшева у 1860 році, навчався у пряшівській гімназії, потім закінчив Будапештську духовну семінарію. Його дружина Вілма Войтович теж походила з родини греко-католицького священика, пара одружилася 1890-го. Через два роки у подружжя народився перший син Штефан, а ще через два, у 1894-му, – Олексій (Алексей, Елек). Під час третіх пологів Вілма, народжуючи доньку, померла разом зі своїм немовлям. Так молодий священик Мікулаш Бескид залишився сам із двома маленькими синами на руках. Тоді хлопчиків узяла до себе на виховання бабуся Марія Бескид, дозволивши синові займатися кар’єрою. Незабаром Мікулаш Бескид справді став секретарем пряшівського єпископа, та довго на своїй посаді не працював. Взимку 1907 року Мікулаш врятував з води двох дітей, які тонули, провалившись під лід. Тоді й отримав запалення легенів, від якого дуже швидко помер.

Молодшому синові померлого священика Мікулаша Бескида Олексію на той час було всього 13 років. Він ходив до народної школи у Пряшеві, потім у Рожняві, там же закінчив гімназію. Здібного до наук племінника-сироту вже тоді дуже підтримував його дядько Антон (до речі, у метриці в Олексія при народженні були вказані два імені: Олексій Антон, тож, можливо, його назвали саме на честь дядька). Ймовірно, саме авторитет Антона Бескида схилив молодого Олексія до бажання також вивчати юриспруденцію. Він вступив до Юридичної академії в Пряшеві, а закінчував правничі студії вже на юридичному факультеті університету Коменського в Братиславі, де пізніше, у 1922 році, отримав також ступінь доктора юридичних наук.

Перші роки після завершення університету припали якраз на початок Першої світової війни. Молодого юриста, звісно, теж призвали до лав австро-угорського війська, тож у 1915-му він поїхав на фронт. Влітку 1916 року Олексій Бескид потрапив у російський полон і був, разом із тисячами інших військовополонених, відправлений вглиб Росії. До кінця серпня 1918 року він проживав у Курську, де добре вивчив російську мову. Повернувшись додому, Олексій одразу влився у вир політичних подій, одним із ініціаторів яких був його дядько Антон Бескид. Без сумніву, саме завдяки дядькові Олексій потрапив до Ужгорода, почав свою кар’єру саме тут. Та не слід думати, що впливовий Антон Бескид одразу ж зробив свого улюбленого племінника якимось начальником. Починав він зі звичайного секретаря Цивільної управи Підкарпатської Русі, причому став до роботи 13 вересня 1919 року – одразу ж через три дні після підписання Сен-Жерменського мирного договору, який констатував створення Чехословацької республіки з Підкарпатською Руссю в її складі.

У 1921 році Олексій Бескид виріс у посаді до урядника Цивільної управи, а вже у 1926 році набув достатньо досвіду, аби його призначили керівником Ужгородського округу. Окружним начальником 30-річний Олексій Бескид працював чотири роки, далі ж перейшов на роботу до Земського уряду, де був керівником різних відділів аж до 2 листопада 1938 року. В період, коли Ужгород за рішенням Віденського арбітражу знову став територією Угорщини, чехословацькі чиновники з міста виїхали. Залишилися здебільшого місцеві, котрі погодилися прийняти присягу Королівству. Олексій Бескид теж вирішив залишитися в Ужгороді, прийняв присягу і став угорським чиновником. Спершу працював у магістраті (мерії) Унґвара, потім очолив окружний уряд у Перечині, а з липня 1939 року повернувся на посаду окружного начальника Унґварського. Цю посаду Олексій (тоді його офіційно називали Елек Бескид) займав до 1941 року, аж поки не перейшов на роботу до адміністративної експозитури жупанату, де працював майже до кінця жовтня 1944 року.

Але давайте трохи повернемося в нашій розповіді назад і поговоримо про особисте життя Олексія Бескида. У його родині досі побутує думка, що дружину Олексію привіз із Америки його дядько Антон. Нібито під час своєї подорожі до США у 1919-1920 роках Антон Бескид познайомився там зі священиком-емігрантом Вінсентом Брюллом (Brüll), його дружиною Анною та донькою Марією.

Сім’я священика Вінсента Брюлла у США

Марія була молодою приємною дівчиною, котра все своє життя провела у США, бо вже 1900 року народилася у Манаюнку в Пенсильванії. За сімейною легендою, Антон Бескид запропонував Вінсенту повернутися додому і зустріти старість на рідній землі. Тож уся родина: Вінсент, його дружина та донька на початку 1920-х приїхали до Словаччини. Там Марія Брюлл познайомилася з Олексієм Бескидом, і в 1923-му вони побралися у Пряшеві.

Подружжя переїхало до Ужгорода, де 22-річна «американка» Марія просто не могла залишитися непоміченою. Вона спершу ніяк не могла звикнути до того, що англійська їй тепер ні до чого, почала навчати мові свого чоловіка, з яким розмовляла зазвичай угорською. Гарно вихована, стильно одягнена – Марія була зразком для місцевих дам. Спершу сім’я оселилася на вулиці Собранецькій (нині – будинок № 29), де у 1924 році народився їхній син Володимир (Владімір). Згодом, коли губернатор Антон Бескид побудував велику віллу на вулиці Берчені, він запросив свого племінника переїхати до себе.

«Про Захід» уже писав про цей розкішний будинок. Аби його звести, Антон Бескид у 1920-му викупив у військовослужбовця на пенсії Йожефа Ковача та його дружини Ержебет Фюреді ділянку землі зі старим будинком № 35, а згодом придбав і сусідню ділянку. Майже усі споруди, крім одного заднього будиночка, там знесли, а на просторій ділянці фірма «Каваш і син» у 1927-му звела для губернатора красиву віллу.

На цокольному поверсі там знаходився просторий підвал та пральня. У партері, як тоді казали, були вітальня, 3 кімнати, ванна та веранда. А на першому поверсі (у нас це називають другим поверхом) знаходилася ще одна вітальня, 3 кімнати, кухня, комора та кімната для слуги. Губернатор Антон Бескид переїхав до цього будинку у 1928-му, разом із ним оселилися його сестри: на той час уже вдова Гелена Мітро і незаміжні Марія та Ізабелла Бескиди. Мав у віллі губернатор і власний кабінет, однак місця все одно залишалося дуже багато, тож він запросив переїхати на Берчені племінника Олексія з дружиною Марією та сином Владіміром. Згодом Марія забрала до будинку губернатора і свою стареньку маму Анну, тож можна сказати, що Бескиди жили у віллі на вулиці Берчені великою і дружною родиною.

Там же, до слова, у 1929 році в Олексія та Марії народилася друга дитина – донечка Марія ( у метриці – Марія Гелена), яку мама, а після неї і всі інші аж до дорослого віку називали просто Бейбі.

Марія, її син Владімір та донька Бейбі

У Владіміра та Бейбі було дуже щасливе дитинство: батьки їх обожнювали, вони жили в одному з найкрасивіших будинків Ужгорода, всі їхні побажання виконувала «фройляйн» – німецькомовна гувернантка. Змалечку діти знали, що про їхнє майбутнє вже наперед подбали. У 1931 році 7-річний Владімір став власником вілли на вулиці Берчені: губернатор Антон Бескид продав її «неповнолітньому синові др. Алексія Бескида» за 300 тисяч чеських корун – величезну на той час суму. Для Бейбі її батьки у 1930-му придбали інший дім – на тодішній вулиці Йокаї (нині – Руська). Ще один будинок сім’я Олексія Бескида мала на вулиці Бачинського, крім того Бескиди володіли ще кількома будинками, земельним ділянками, виноградниками і буковим лісом у Нижньому Солотвині.

Будинок Бескидів на вулиці Бачинського (нині – № 35)

Усе це майно один за одним почали в родини відбирати після того, як через Ужгород пройшов фронт Другої світової війни. Спершу радянська влада до Олексія Бескида претензій не мала, його навіть прийняли на державну службу в Народну раду, де Олексій був керівником адміністративного відділу, а згодом – керівником відділу комунального господарства. Однак повз очі Олексія не могли пройти арешти колишніх місцевих чиновників і відправка угорців та німців на «маленькі роботи», тож він жив у постійному страху, що скоро прийдуть і за ним. На сімейній нараді було прийняте рішення виїхати, поки можна, на проживання до Словаччини, тож у 1947-му Бескиди, забравши усе, що могли вивезти, поїхали геть. Спершу вони хотіли зупинитися в Кошице, де мали багатьох знайомих і рідних, однак і це місто Олексію Бескиду здалося недостатньо безпечним, тож він сховався у маленькому містечкові Стропков, де проживав його товариш, котрий надав для проживання сім’ї одну скромну кімнату. Олексій Бескид влаштувався на роботу до окружного уряду, працював у відділі комунального господарства. Володіючи англійською мовою, займався також тим, що допомагав колишнім американським заробітчанам отримати у Словаччині пенсію.

Олексій, Марія та Владімір Бескиди у Стропкові

Але до Стропкова поїхали не всі члени сім’ї. Бейбі, на той час 17-річна Марія Гелена Бескид, дуже розлютивши цим свого батька, сказала, що не хоче нікуди їхати, а виходить заміж за Ласло Іванчі. Майбутній зять Олексія був родом із Середнього, хорошим молодим хлопцем. Врешті Олексій здався і дозволив молодій парі одружитися. Марія і Ласло ще встигли відгуляти красиве, але скромне весілля у родинній віллі на вулиці Берчені.

Весілля Бейбі та Ласло (можна розгледіти інтер’єр вілли Бескидів)

Коли ж Олексій Бескид з дружиною та сином Владіміром поїхали жити у Стропков, нова влада почала наступ на майно родини. Таємною постановою облвиконкому віллу Бескидів у 1948 році передали у комунальну власність, а молоде подружжя Іванчі попросили виїхати. Марія була приголомшена, але зробити нічого не могла. Другим у комунальну власність потрапив будинок на вулиці Бачинського, але Марія тоді ще мала, куди відступати, бо володіла домом на вулиці Руській, 7 (тепер – № 9), законною власницею якого була ще з дитячого віку.

Той величезний будинок у 1929 році зводили на дві сім’ї Олексій Бескид та Михайло Митрак. А у 1932-му Бескиди викупили у Митраків другу частину споруди, ставши повноправними її власниками. Коли ж у радянські часи до квартир у будинку почали заселяти невідомих людей, Марія подала до суду. У 1950 році суд визнав законним право володіння на будинок за Марією Іванчі, та спокій тривав лише 2 роки. Одного дня до квартири Марії Іванчі зайшов невідомий чоловік, попросив домову книгу і просто забрав її. Після цього виконком перевів будинок на комунальний баланс без будь-яких пояснень і підстав. Того року (1952-го) Марія та її чоловік нарешті стали батьками: у них народилася донька Агнеса, котра нині і розповіла нам історію своєї родини. Її батьки у післявоєнні роки пережили чимало страждань: батько ні за що відсидів у тюрмі, мама втратила двох немовлят, до всього ж вони не змогли вберегти родинних статків.

Будинок на вулиці Руській нині

Колись заможна Марія-Бейбі мусила тяжко працювати у порошковому цеху і платити квартирну плату за проживання у власному же будинку. Так сім’я Іванчі протягнула до 1964 року, а тоді й собі вирішила покинути Ужгород. Вони виїхали до Кошице, де в них почалося нове життя. Тепер Марія могла вільно бачитися з батьками, яких дуже любила. До слова, особливо близькою вона була з батьком Олексієм, на якого була подібна характером. Вони обоє дуже любили товариство, гуляти, танцювати, спілкуватися з друзями. Коли Олексій приїздив до доньки у Кошице, вони гуляли цілими днями, ходили в гості до друзів, багато сміялися. Власне, Олексій таким самим товариським був завжди. Ще до війни він міг протанцювати на якомусь балу без утоми весь вечір, так, що вдома просто падав з ніг. Він ніколи не вживав алкоголю, був дуже доброзичливим і понад усе любив товариство. Мабуть, саме цей життєвий оптимізм допоміг йому легко пережити втрату майна і своїх статків. Олексій Бескид перші кілька років у Стропкові жив дуже бідно, та ніколи не скаржився на життя.      

Святкування 90-літнього ювілею Олексія Бескида

Він дожив до 92-х років, пережив свою дружину на 13 років і покинув цей світ у 1986-му все таким же добрим і завжди усміхненим. Вже після смерті батька на початку 1990-х років Марія Іванчі спробувала все ж добитися справедливості і повернути родині забране в радянські часи майно. Двічі, у 1994 та 1995 роках, районний суд визнавав законність прав Володимира Бескида та його сестри Марії на віллу на вулиці Берчені. І двічі обласна судова колегія під головуванням Віталія Дроботі скасовувала ці рішення, посилаючись на те, що за договором 1949 року між Чехословаччиною і СРСР усі майнові претензії громадян Чехословаччини до СРСР були врегульовані. Про ці судові процеси писали і місцеві, і словацькі газети. Родина довго боролася, та все одно програла.

Вид із виноградників Бескидів на їхню віллу, вулицю Берчені і місто (фото міжвоєнних років)

Нині онучка Олексія Бескида Агнеса Базанова час від часу приїздить до Ужгорода, який все ще дуже любить. Разом ми побували і на території вілли Бескидів, увійшли до будинку, який всередині перепланували до невпізнанності, подивилися на колишні виноградники, які колись підіймалися аж до вулиці Високої. Пані Агнеса свято береже усе, що залишилося їй від мами, дідуся і губернатора Антона Бескида. І несміливо все ще мріє, що колись вілла, про яку так любила згадувати її мама, повернеться до родини.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»     

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

93 − 84 =