Втрачений Ужгород: історія життя і заводу Лойоша Козара (Фото)

Опубліковано:

На куті вулиць Мукачівської та Робочої вже роками пустує занедбана будівля СКБ «ЗАТ» (спеціального конструкторського бюро засобів аналітичної техніки). Багато хто з ужгородців ще пам’ятає цей комплекс споруд під іншою назвою, називаючи його досі заводом «Перемога». Та, на жаль, лише одиниці містян знають, що насправді старовинний двоповерховий будинок на Мукачівській, 25, за яким простягнулися довгі заводські приміщення, спочатку був осередком колись дуже відомого заводу Лойоша Козара, де виготовляли цвяхи, сітки-огорожі, декоративні паркани і надзвичайної краси англійські печі.  

Лойоша Козара (угор. Kozár Lajos) в місцевих газетах часто називали прикладом того, як велика працелюбність здатна зробити зі звичайного бідного юнака одного з найбагатших промисловців краю. Лойош справді народився влітку 1879 року в простій унґварській сім’ї, де батько Янош працював кушніром (обробляв шкіру), а мати Марія Раді, яка походила з польського шляхетного роду, доглядала за дітьми. Проживала сім’я на тодішній вулиці Ворґо-шор, 18 (нині – Київська набережна), де здавна селилися саме майстри-кушніри. Однак Лойош батьковою професією, вочевидь, займатися на бажав, бо пішов учнем до слюсара.

Кілька років він навчався і працював помічником, а в 1897 році отримав право самому стати майстром. У Державному архіві Закарпатської області збереглися дозвільні документи Лойоша Козара, зокрема й свідоцтво, яким промисловий відділ міської управи зареєстрував 28 березня 1903 року його завод. Звісно, повноцінним заводом ту невеличку майстерню, в якій Лойош працював лише з одним помічником та юним учнем, було назвати важко, та хлопці так завзято взялися до роботи, що незабаром їхні плетені сітки для парканів почали користуватися доволі великим попитом. Працювала тоді майстерня на вулиці Боздоській, 3 (нині – вул. Толстого), там виготовляли дріт і вироби з нього.

У 1905 році Лойош Козар одружився на Ержіці Фишюш (Fésűs Erzsébet) – прийомній доньці місцевого майстра-палітурника, голови промислового товариства Якоба Флаха (Flach Jakab). У грудні наступного, 1906-го, року у подружжя народився син Лойош, котрий в майбутньому став продовжувачем справи свого батька. Ще через два роки Ержебет народила другого сина – Лоцика, але дитина трагічно померла у семирічному віці, вколовши пальця цвяхом і діставши зараження крові. Можливо, на той злощасний цвяшок хлопчик наразився якраз у майстерні свого батька, залишеній ним на час Першої світової війни. У 1911-му Козари стали батьками втретє – у них народилася донька Ленке.  

Сім’я на виноградниках, зліва направо – Ержебет, Лойош-молодший, Ленке та Лойош Козар-старший

На той час Лойош Козар вже був успішним підприємцем. У 1907 році газети писали про те, що дротяні вироби майстерні Козара отримали одразу три відзнаки на промислових виставках: у Будапешті, Кошші (Кощице) та Нодьвароді (Орадя). У 1909-му він вирішив розширити виробництво, придбав будинок та велику територію землі за ним на вулиці Радванській (нині – Мукачівська). Саме там постав досить великий за тогочасними мірками завод із ливарнею, де, окрім дроту, сітки-рабиці та простих огорож, почали виготовляти також красиві декоративні металеві ворота і паркани. Одним із перших великих замовлень стало у 1910-му виготовлення огорожі для римо-католицького храму в Мукачеві. З реклами, яка містилася в тодішніх газетах, також відомо, що на заводі Козара виготовляли декоративні металеві огорожі для балконів, сходових кліток, цвинтарних поховань.

Англійська піч моделі «RECORD №1» з чорною емаллю, вартість – 400 Кч

А ще тоді ж завод приступив до випуску продукції, яка його прославила, – так званих англійських емальованих кухонних печей. Мабуть, кожен корінний закарпатець пам’ятає на кухні у своїх бабусь таку піч, яку в наших містах і селах називали шпаргетами або шпорами. Комбінована кухонна плита з духовкою легко розпалювалася дровами, довго тримала тепло і загалом значно полегшувала процес приготування їжі. Слово «шпаргет», яке в угорській мові звучало вже як «sparhelt», походило з німецької мови, від слова «sparherd». Чому, попри німецьке походження назви, ці печі називали англійськими – незрозуміло. Але саме таку назву використовували у рекламних проспектах підприємства, які пропонували на вибір покупців кілька видів англійських печей різних розмірів, кольорів та конфігурацій.

У 1910-му  газета «Határszéli Ujság» писала, що підприємство Козара має таку кількість замовлень на чудові економні англійські печі, що не встигає всі виконати. З огляду на це, мовляв, влада дозволила обладнати завод новими машинами та з весни розширити територію підприємства. «Завод Лойоша Козара виготовляє такі чудові речі, що вже далеко за межами Унґвара замовляють його роботи, навіть у Будапешті він виграв великий конкурс на проведення всіх слюсарських робіт при зведенні нового п’ятиповерхового прибуткового дому», – йшлося у статті.   

Модель «RECORD №3» з двома духовками, чорного кольору. Вартість – 550 Кч

Під час Першої світової війни Лойош Козар служив у 66-му піхотному полку, спершу працював на військовому ливарному підприємстві у Комаромі, Епер’єші (Прешові) та Кішсебені (Сабінові), потім воював на російському фронті аж до завершення війни. Додому повернувся з медалями і знову став до роботи на підприємстві, яке, як згадували в газетах, непогано заробило на виконанні військових замовлень.

У чехословацькі часи завод продовжував успішно працювати, беручи участь у конкурсах під час зведень будівель Малого Ґалаґова. Саме шпаргети Козара часто встановлювали у новеньких модерних квартирах державних службовців, його майстри також часто виконували у нових будівлях усі слюсарські та ковальські роботи. Разом із тим Лойош Козар ніколи не приховував свого невдоволення тим, що Ужгород став чехословацьким, навіть був заарештований і засуджений за те, що разом із іншими прихожанами римо-католицької церкви на завершення однієї з недільних мес заспівав угорський національний гімн. Він мав великий вплив в проугорських колах Ужгорода, був відомим меценатом, зокрема багато років підтримував спортивний клуб «UAC» («Ужгородський атлетичний клуб»), за що був обраний заступником голови його правління.

Двір заводу Козара, фото – з архіву родини

Влітку 1930-го місцева газета «A Polgár» надрукувала статтю з нагоди 51-го дня народження Лойоша Козара, який він пишно відзначав у колі рідних та друзів 19 червня. У цій статті Козара назвали генієм підприємництва, бо він зміг за кілька десятиліть перетворитися з бідного помічника майстра на власника успішного заводу, на якому працюють 120 робітників. А ще відзначили його пуританство, бо, мовляв, працює чесно і з любов’ю, очікуючи цього і від інших. У 51-ий рік свого життя Лойош Козар входив у доброму здоров’ї та духовній свіжості, маючи багато планів на майбутнє.

Завод Козара в ті роки справді виконував для Ужгорода багато робіт. Саме там виготовили красивий парканчик, який ще довгі роки потому прикрашав сквер на Масариковій площі (нині – пл.Петефі). Саме вироби Козара стали окрасою і гордістю міста на Першій промисловій виставці на Підкарпатській Русі у 1927 році. Він виграв конкурс на слюсарські та ковальські роботи під час зведення нової скотобійні у кінці вулиці Капушанської. А у 1938-му місцева єврейська газета «Zsidó Néplap» у статі з нагоди завершення будівництва єврейської гімназії (нині – стара частина будівлі ЗОШ № 10) відзначила майстерно обрамлене металом величезне вікно, через яке у коридори гімназії потрапляло багато світла, та високу якість хромованих сходових перил, дверної та віконної фурнітури.

Площа Масарика (нині – пл. Петефі) з парканчиком виробництва заводу Козара

У кінці 1930-х Лойош Козар, певно, розуміючи, що вік бере своє, вирішив долучити до справи свого сина Лойоша. На жаль, про молодшого Козара вдалося знайти дуже мало інформації, невідомо, де він навчався і з якого віку працював на батьковому заводі. Так само мало відомостей є і про доньку Ленке, котра на початку 1930-х вийшла заміж за архітектора Шандора Ковоша, народила сина Шандорка, але згодом з чоловіком розлучилася. Якщо у газетах згадували про завод, то писали виключно про Лойоша Козара-старшого, котрий все-таки був головним на підприємстві аж до кінця Другої світової війни. До слова, у роки війни завод теж (як і під час Першої світової) виконував військові замовлення, а робітники, з повідомлення газети «Kárpáti Híradó» у 1942-му, добровільно виявили бажання працювати безкоштовно на годину більше, віддаючи заробітну плату за цю годину військовим інвалідам.     

Фрагмент воріт на вул. Берчені з логотипом заводу Козара

Той же 1942 рік став особливим для Лойоша Козара-молодшого, котрий побрався у Дебрецені з Юлішкою Керийкдярто – донькою власника Гортобадського млина Іштвана Керийкдярто (Kerékgyártó István). Пара переїхала до тоді вже угорського Унґвара, тут у них народився син Лойош (вже третій у родині Лойош Козар), а згодом і дівчинка Клара. Коли фронт Другої світової війни підходив до міста, Лойош Козар-молодший, боячись переслідувань, утік до Дебрецена. Його батько на той час уже почував себе недобре, тож мусив залишитися в місті. Він і став свідком того, як радянська влада Постановою Народної Ради Закарпатської України 3 липня 1945 року націоналізувала завод, у який сім’я Козарів вклала стільки роботи. Коли справу всього життя Лойоша Козара забрали, здоров’я його ще більше похитнулося, незабаром він помер. Якого саме року це сталося, з’ясувати не вдалося, але після смерті голови родини її члени вирішили покинути Ужгород, почавши нове життя в Угорщині. Дружина померлого Лойоша Козара-старшого Ержебет з дружиною свого сина Лойоша Юлішкою та двома їхніми дітьми поїхали до Дебрецена, де нарешті возз’єдналися з Лойошем, котрий на той час працював звичайним робітником на ливарному виробництві. Ленке з сином Шандорком Ужгород теж покинула, але поїхала у Будапешт, де вдруге вийшла заміж.     

Ержебет Козар померла у Дебрецені у 1976 році. Через рік не стало її сина Лойоша. Що ж було із заводом в Ужгороді – спитаєте ви? На його базі створили металообробний завод «Перемога», який випускав емальовані кухонні плити та цвяхи. Доступні шпаргети «Перемога» тоді масово почали з’являтися в міських та сільських хатах закарпатців, от тільки якість їхня була вже далеко не такою, як англійських печей Козара – це підтверджували і звіти за 1948 рік, які досі зберігаються в архіві правонаступника «Перемоги» – заводу «Турбогаз». У цих звітах зазначали, що цех № 2 по виробництву емальованих печей видає продукцію дуже низької якості: зі 170 плит 50% виявилися бракованими, з відбитою емаллю чи перекошеним каркасом. Згодом печі там взагалі випускати припинили, підприємство змінило назву на «Ужгородський міський промисловий комбінат», потім – «Ужгородський металозавод», «Ужгородський завод газової апаратури» і нарешті стало відомим на весь СРСР «Турбогазом».

Будинок на вул. Мукачівській, у якому мешкав Лойош Козар із сім’єю

Коли ж «Турбогаз» отримав нову територію і переїхав, у старих заводських приміщеннях 1975 року почало роботу вже згадуване СКБ «ЗАТ» – тривалий час єдине в Україні конструкторське бюро в галузі аналітичного приладобудування. Нині колишній житловий будинок Лойоша Козара на Мукачівській справляє гнітюче враження: штукатурка обсипалася, вікна подекуди забиті дошками, через балконну огорожу (зроблену, скоріше за все, у стінах заводу) вже пробиваються молоді дерева. Сумне видовище, та ще сумніше – втратити історичну пам’ять, забути тих, хто колись тут працював, прославляючи наше місто далеко за його межами. Тому і важливо хоча би просто знати, що тут, на Мукачівській, жив і працював Лойош Козар – творець чималої кількості ужгородських парканів і сотень модних шпаргетів.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»  

Про Захід