«Дорогая жена Августа и дети! Сообщаю вам, что посылку я получил, спасибо за все. Самую большую радость я имел от жареной муки для супа (в коробке). В следующих посылках шлите сахар, сало, крупу, вермишель, колбасу сухую и прочее» – ось такі листи надсилав додому, до Ужгорода, з табору в місті Тайшет Іркутської області колись заможний і впливовий юрист, керівник «Подкарпатського банку» Елек Андор (Andor Elek). В останні роки свого життя він вже не насолоджувався забезпеченим життям, не сидів у своєму великому робочому кабінеті, не курив повільно у вільний час дорогі сигари – його найціннішим скарбом було звичайне смажене борошно у коробці. Як це сталося – «Втрачений Ужгород» розкаже далі.
Від народження Елек Андор мав інше прізвище – Андрейкович. Його батько Пал Андрейкович працював державним учителем, а потім директором школи у маленькому містечку Ґалсейч (угор. Gálszécs), яке нині зветься Сечовце (слов. Sečovce) і знаходиться у Требішовському окрузі Словаччини. Як відомо, до святкування Міленіуму – тисячоліття приходу угорських племен у Тисо-Дунайську низовину, який відзначали у 1896 році, серед державних службовців Угорщини розповсюдилася своєрідна мода, а точніше патріотичний жест до зміни прізвищ на угорські. Скоріше за все, саме з цих причин вчитель Пал Андрейкович у 1905 році став Палом Андором, а разом із ним прізвище змінила і дружина-швабка Аполлонія Ардюзер, і їхні п’ятеро дітей, серед яких був син-підліток Елек, який народився у 1891 році.
Елек навчався спершу у школі в Ґалсейчі, потім 10-річною дитиною переїхав до Мукачева, де був учнем школи, а потім – Мукачівської реальної гімназії. Здібний до навчання хлопець у 1909 році став студентом юридичного факультету Будапештського університету, але чомусь іспити також складав у відомому Коложварському угорському королівському університеті Ференца Йожефа. Крім цього, у 1911-1912 навчальному році Елек Андор був слухачем однорічного курсу Віденської торгівельної академії, де навчання проходило виключно німецькою мовою.
Отримати звання доктора юридичних наук Елек не встиг, бо почалася Перша світова війна. До армії юнак потрапив у перший день мобілізації, а вже у серпні 1914-го без якоїсь особливої підготовки потрапив на поле бою. На жаль, нащадки не знають, у яких боях брав участь лейтенант 67 піхотного полку Елек Андор, і за що відзначився, але вже у лютому 1915-го командування позачергово нагородило його однією з найвищих нагород австро-угорської армії – срібною медаллю витязя І ступеня. Однак далі військова удача відвернулася від Елека – під час облоги російськими військами польської фортеці Перемишль 22 березня 1915-го його та ще 120 тисяч військовослужбовців австро-угорської армії взяли в полон.
Наступні 7 років Елек проживав у Росії, був агентом постачання у таборі для військовополонених у Красноярську. Цікаво, що роки полону він потім згадував з теплотою, розповідав дітям, що росіяни йому дуже сподобалися, жилося йому непогано, ще й російську мову вивчив дуже добре. У лютому 1922-го Елека разом із 350 іншими військовослужбовцями привезли до Москви, а звідти, після обміну, відпустили додому.
На той час рідне місто Елека вже було частиною Чехословаччини. Оскільки він мав юридичну освіту, знав угорську, російську та німецьку мови, щойно звільненому армійцю порадили пошукати роботу в Підкарпатській Русі, де потребували спеціалістів зі знанням російської та української мов. Елек отримав чехословацьке громадянство, став Алексеєм Андором і поїхав до Ужгорода. У червні 1922-го його взяли на роботу до «Подкарпатського банку», і ще того року одразу підвищили до керівника мукачівської філії. У Мукачеві молодий спеціаліст успішно працював до 1929 року, встигнувши між тим, у 1924-му, здобути в Сегедському університеті звання доктора.
Але в той період відбулася і ще одна важлива подія в житті Елека Андора. Нащадки не знають, за яких обставин це сталося, але одразу по приїзді Елека до Ужгорода у 1922 році він познайомився тут з донькою місцевого вчителя і заможного винороба Сіларда Рейоті Аугустою (Reőthy Auguszta). Аугуста була на 10 років молодшою за Елека. Її мама, Анна Кеслер, також була швабкою – можливо, знайомство цієї пари відбулося якраз у колі спілкування ужгородських швабських родин. Стосунки між молодими людьми розвивалися блискавично, і вже у 1923-му 22-річна Аугуста стала дружиною 32-річного банківського працівника Елека Андора. Вони оселилися у Мукачеві, де на той час працював Елек, але перший син подружжя, Дьордь (Георгій), народився у 1925-му в Ужгороді.
У вересні 1929-го Елека знову перевели до Ужгорода: спершу призначили керівником кредитного відділу, потім – заступником директора. Це був період спокою і стабільності в житті його родини. Спільно з батьками своєї дружини Аугусти Елек, взявши кредит в єпархіальній касі Мукачівської греко-католицької єпархії, почав будувати просторий дім на тодішній вулиці Річній (нині – Яроцькій). Одноповерховий будинок з мансардою, де розташовувалася окрема квартира, складався у загальному з 5-ти кімнат, 2-х кухонь, підвалу. Готовий він був у 1933-му, тоді ж там оселилися дві сім’ї: Сілард Рейоті з дружиною Анною та Елек Андор з дружиною Аугустою і двома маленькими синами (молодший Йожеф народився у 1931-му).
Коли Ужгород у 1938-му став частиною Угорщини, «Подкарпатський банк» почало трусити. Вважається, що його активи встигли евакуювати з Ужгорода до Сваляви, змінивши на початку 1939-го назву на «Підкарпатський банк». Однак в Ужгороді в угорські часи теж продовжував діяти «Подкарпатський банк» (угорською – «Kárpátaljai Bank»), очевидно, у 1938-му вивезли не все, і установа якось розділилася. Елек Андор залишився в угорському Ужгороді, передав банк у підпорядкування новому керівництву, спершу продовжував працювати заступником, а у 1940-му став директором «Подкарпатського банку».
На жаль, ми мало що можемо розказати про Елека, як про людину. Дітей його уже немає серед живих, а онуки діда навіть не бачили ніколи. Як розповідали сини, Елек був дуже врівноваженою та інтелігентною людиною. Діти його дуже поважали, зверталися на «ви», завжди хотіли заслужити його прихильність, тому намагалися добре вчитися у школі та гімназії. Хоча сім’я жила доволі заможно, сини банкіра не були, як тепер кажуть, «мажорами». Їх не балували, не купували зайвих речей, не возили на курорти. Разом із тим сім’я жила дуже дружно: Аугуста зверталася до чоловіка завжди ласкаво, називала його «мій Елекечке», Дьордь з навчання у Будапешті писав додому розлогі жартівливі листи, у яких описував свої пригоди і робив до них замальовки чи карикатури.
Саме Дьордь першим у родині постраждав від подій Другої світової війни. На той час він навчався на архітектора у Будапештському політехнічному університеті. До армії його не взяли, тож коли у розпал війни навчання в університеті тимчасово припинили, Дьордь поїхав до Ужгорода. Вагони були переповнені, тому хлопець разом із іншими молодими людьми та німецькими солдатами виліз на дах. Дорогою він раптом зачепився за дріт і на ходу полетів з даху поїзду просто на колії. Німецькі солдати побачили це, зупинили поїзд та підібрали пораненого Дьордя. Додому його привезли у жахливому стані, всього скривавленого, з ранами на голові. Поки лікували, фронт Другої світової війни підійшов до Ужгорода. З міста тоді почали тікати усі угорські чиновники і заможні містяни. Вмовляли і Елека врятувати сім’ю та майно, але той категорично відмовлявся. Він переконував друзів і знайомих, що росіяни – дуже добрі і привітні люди, він, мовляв, бачив це на власні очі у полоні. До того ж Елек вважав, що не може залишити напризволяще банк, мусить подбати про його справи і передати їх новій владі – тій, що буде після війни.
Уже потім він зрозуміє, якої помилки припустився. Його заарештували просто на вулиці 10 листопада 1944 року, а вже 24 січня 1945-го рішенням військового трибуналу 4-го Українського фронту Елека Андора відправили до таборів ГУЛАГу. Аугусті, до слова, ніхто навіть не повідомив про арешт її чоловіка. Вона його довго розшукувала, зверталася до влади з офіційними запитами, аж поки не отримала такого коротенького листа: «Сообщаем, что по вопросу розыска Андора Алексея Павловича обращайтесь в ОАГС УМ УМГБ Иркутской области г.Иркутск». Уявіть лише здивування Аугусти, коли їй переклали цього листа (російською вона говорила і читала поганенько).
Так Аугуста Андор залишилася в Ужгороді сама з двома синами. На роботу вона влаштуватися не могла, не зміг продовжити навчання в Будапешті і старший син Георгій. Він закінчив Мукачівський сільськогосподарський технікум, потім заочно Одеський сільськогосподарський інститут, працював у колгоспі в Берегівському районі, а після одруження і повернення до Ужгорода багато років був журналістом. Молодший син Йосип, котрий на час арешту батька був ще підлітком, згодом вивчився у Львові на хіміка, викладав в Одеському університеті ім. Мечникова, звідти й виїхав на постійне проживання до Угорщини.
Коли обидва сини Аугусти поїхали з Ужгорода на навчання, вона залишилася у великому будинку на вулиці Яроцькій сама. Це був час, коли вона один за одним розпродувала з дому усі цінні речі. Кімната за кімнатою залишалися пустими, бо жінка мусила прогодувати себе і подбати про регулярні посилки для свого чоловіка. Мабуть, якби не ці посилки, Елек не протримався би так довго у своїх таборах. Він писав у листах про те, що хворіє, дякував за посилки, просив розповісти, на кому одружився син Георгій, просив писати йому кожного місяця. Чим далі, тим все сумнішими були ці листи. Врешті у січні 1952-го, коли йому, напевно, вже було дуже кепсько у північному Тайшеті, Елек написав:
«Аугусто, кичим! Как бы не было, хочу вернутися к тебе, только на тебе думаю и люблю. Твой верный Elek».
Того року листи від свого вірного Елека Аугуста отримувати перестала. Знову-таки ніхто їй і не думав повідомляти, що сталося, тож Аугуста почала писати і шукати, зокрема написала листа до обласного управління міліції міста Іркутська з проханням повідомити їй місцезнаходження Олексія Павловича Андора, про якого не було відомостей з серпня 1952 року. Звідти їй і повідомили, що Олексій Андор помер, а свідоцтво про смерть має незабаром вислати до Ужгорода Тайшетське райбюро ЗАГСу.
Ця звістка стала великим ударом для Аугусти. Порадившись із дітьми, котрі на той час не мали у планах повернення додому, Аугуста продала одну з квартир свого вже майже порожнього будинку подружжю Фунданичів з тією умовою, що матиме право проживати в задній кімнаті ще 10 років. Так, йдеться саме про того Циріла Фунданича, магазин і будинок якого не так давно знесли на вулиці Волошина. У 1952 році Циріл зі своєю дружиною Кларою (дітей вони не мали) придбали частину будинку на вулиці Яроцькій.
Ще через 4 роки Аугуста продала мансардну квартиру дружині репресованого греко-католицького священика Василя Пушкаша. Вона була впевнена, що 10 років не проживе, бо почувала себе слабкою і хворою. Але помилилася, тож через 10 років опинилася без даху над головою. До дітей вона переїжджати не хотіла, її прийняли до себе подруги, з якими разом Аугуста багато ходила до церкви і любила випити кави в ужгородських кав’ярнях. У ті часи вона була дуже набожною, скромною, але все ще елегантною літньою дамою, котра важко мирилася зі втратою чоловіка і всього свого колишнього життя. Сини дбали про неї матеріально до кінця її життя.
На жаль, ніхто з цієї родини досі так і не знає точного місця поховання Елека Андора. Колись цим дуже цікавився син Дьордь, він писав листи до Червоного Хреста і планував поїхати до Тайшета, аби знайти місце захоронення в’язнів тамтешнього табору. Та Червоний Хрест допомогти не зміг, а люди, до яких він звертався у Тайшеті, сказали, що в’язнів у ті роки помирало так багато, що їх ховали в одній ямі, не вказуючи імен. Так і залишилася пам’ять про Елека Андора лише в історіях, фотографіях і документах, які зберігають нині нащадки колись відомого в місті юриста.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
