Втрачений Ужгород Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: історія родини поліцейського інспектора Яна Яночика (Фото)

Нещодавно у «Втраченому Ужгороді» вже згадувалася вулиця Толстого, а точніше стара її забудова, знесена на початку 1970-х років. Тоді ми розповідали про будинок архітекторів Ковошів, нині ж розкажемо про їхніх сусідів – сім’ю поліцейського інспектора Яна Яночика, обійстя якого межувало із садом Ковошів, але вихід мало на тодішню набережну Плотені – нинішню Київську набережну. Звісно, тоді повноцінною набережною цю частину міста назвати було складно, бо облаштована вона не була: насипана дамба, аби обійстя не заливало, проста ґрунтова дорога, переважно старі будиночки. Одним із найновіших там був дім Яночиків, який стояв на території нинішнього телецентру. Саме про цей будинок та його мешканців зараз і розкажемо.

Ян Яночик народився неподалік Ужгорода, у маленькому словацькому селі Крчава, 8 вересня 1876 року. Він рано почав працювати, в молодому віці одружився і поїхав з дружиною Анною і своїми двоюрідними братами до Америки. Вже там Анна народила чотирьох синів і виховувала їх, поки Ян важко працював на будівництві залізниці. Робота ця була не лише фізично важкою, а ще й дуже небезпечною. Індіанські племена противилися тому, аби через їхні землі прокладали залізницю, тож, бувало, нападали на робітників. Такий напад довелося пережити і Яну Яночику, він став свідком того, як індіанець скальпував, тобто зрізав шкіру з черепа його двоюрідного брата. Той лишився живим, але подія справила на Яна Яночика таке враження, що він запропонував дружині поїхати геть із США.

Здійснити задумане вдалося після того, як завершилася Перша світова війна і в Європі нарешті стало спокійно. Подолавши довгий шлях додому, Яночики у 1918 році зупинилися в Ужгороді. Тут у березні 1919-го у них народився п’ятий син Войтех, Ян влаштувався на роботу до поліції, а згодом придбав за 20 тисяч чеських корун ділянку землі у самому кінці Кожелузької вулиці (нинішньої Київської набережної) з наміром звести там просторий дім для своєї великої сім’ї. Та саме тоді, коли здавалося б, життя на новому місці налагодилося, почалася смуга нещасть. У 1920-му, коли найменшому синові Войтеху був усього рік, раптом померла мама Анна. Її поховали на кладовищі на вулиці Капушанській, і Ян залишився із п’ятьма дітьми сам. Від ідеї звести будинок він не відмовився, саме на будівництві, допомагаючи батькові, застудився і згодом помер від менінгіту 11-річний Юрай.

Ян Яночик у поліцейській уніформі

Ян Яночик розумів, що сам належним чином подбати про синів – Владіслава, Яна, Йозефа та зовсім маленького Войтеха – він не зможе, тож вирішив одружитися вдруге. Якраз тоді доля звела його в місті з Юлією Молнар (уродженою Корінь). Молода жінка була родом із Княгині, але з дитинства, після смерті батьків, виховувалася у сім’ї старшого брата в Будапешті. Вона теж була вдовою: її чоловік невдало впав із коня і помер, залишивши Юлію з сином Ендре. До Ужгорода Юлія приїхала в гості до куми, тут і познайомилася з 44-річним поліцейським інспектором Яном Яночиком. Вже незабаром, улітку 1921 року, пара побралася і переїхала до нового будинку на Кожелузькій вулиці.

Ян, Юлія та їхні діти

Юлія була жінкою доброю, але строгою. Дітей вона ніколи не ділила на чужих і своїх, однаково добре дбала про усіх, розумілася на медицині, бо колись працювала у Ніредьгазі медсестрою, чудово куховарила, вела невелике домашнє господарство. Незабаром у цього подружжя народилося ще й троє спільних дітей: Мікулаш, Магдалина та Кароль, але у 1924-му їм довелося пережити смерть найстаршого Янового сина Владіслава, тож усього Юлія та Ян виховували шістьох синів та доньку. Іноді Юлії доводилося спати всього по три години на добу, аби встигнути зробити всі справи по господарству, зварити їжу, випрати, приготувати все потрібне до школи.

Угамувати шістьох хлопців також було важко, чого вартий лише вчинок Йозефа, котрий у 17-річному віці перервав своє стажування у книгарні Вацлава Еноха й фактично втік із дому з цирком, який гастролював в Ужгороді. Батьки страшенно переживали, але зрештою змирилися з життєвим вибором хлопця, котрий із цирком об’їздив чимало країн і врешті осів у Братиславі. До Ужгорода після того він приїздив нечасто, а у перший свій приїзд вже у дорослому віці ледь не довів свою мачуху Юлію до втрати свідомості. Річ у тім, що Йозеф вирішив показати фокус – зробив так, що усі кури на подвір’ї раптом попадали без руху на землю. Юлія страшенно перелякалася, кричала, переполохала всіх сусідів. А кури собі через кілька хвилин «прокинулися» і спокійно розійшлися по подвір’ю.

Тут розкажемо трошки детальніше про обійстя Яночиків, яке складалося з будинку, а ще літньої кухні та саду. Будинок знаходився на досить великій відстані від штучно насипаного берега (фактично вхід був у дворі нинішнього будинку № 19 на Київській набережній), однак навіть там повені іноді діставали його. Оскільки рівень берега був вищий, до обійстя Яночиків потрібно було спуститися кількома бетонними східцями. Дім поліцейського інспектора був одноповерховим, на кілька кімнат, з великою дерев’яною верандою. Наприкінці Другої світової війни у ту веранду потрапила дрібнокаліберна авіабомба, тож будинок згодом трохи перебудували, а заразом і розширили.

Юлія біля веранди, в яку згодом, в роки війни, потрапила бомба

Щодо Яна Яночика, то ми, на жаль, не знаємо подробиць його роботи на посаді поліцейського інспектора. Відомо, що він якийсь час працював охоронцем в місцевій тюрмі, потім був уніформованим стражем порядку. На пенсію його урочисто проводжали у 1935 році, подарувавши іменну шаблю. Пенсію призначили доволі солідну – майже 16 тисяч чеських корун на рік. За ці гроші (потім їх перерахували в угорські пенге) Ян і утримував свою сім’ю до кінця Другої світової війни. Війна, до слова, забрала життя ще одного сина Яна – Яна-молодшого, талановитого художника, учня Імре Ревеса. Хлопця призвали до армії, забрали на війну, де він за нез’ясованих обставин і загинув.

Ян Яночик зі своїм сином Яном та донькою Магдою на нинішній площі Петефі

Коли фронт Другої світової пройшов через Ужгород, з Яном Яночиком та його дружиною Юлією проживали лише дочка Магда та наймолодший син Кароль. Саме вони були свідками того, як радянські солдати увірвалися до обійстя колишнього поліцейського, шукали у коморі горілку, прикладами автоматів скидаючи на підлогу банки з домашньою консервацією. Тоді Яна від допитів, утисків і «маленьких робіт» врятувало те, що за документами він значився словаком. Допомогло також те, що колись він виручив єврейських комуністів, погодившись сховати на своєму горищі комуністичну літературу –після війни єврейські комуністи вже виручали його.

Нова радянська влада виплачувати Яну Яночику пенсію відмовилася, тож батьків утримували діти. До слова, двоє з них в ті ж роки породичалися з сусідами – колись дуже поважною і багатою сім’єю Ач. Голова тієї родини Лойош (Людвік) Ач мав м’ясний та ковбасний цех і проживав в останньому будинку на вулиці Боздош або Толстого (на цьому місці тепер – зелена зона перед кафе «Акваріум»). У Лойоша та його дружини Марії народилося багато дітей, однак до дорослого віку дожили лише семеро з них. Одним із синів дуже успішного підприємця Лойоша Ача був Шандор (Александр), котрий також пішов шляхом батька, навчався та працював м’ясником і ковбасником на його підприємстві.

Шандор Ач з дитинства дуже дружив з хлопцями Яночиками, які жили по сусідству. Особливо велику дружбу мав з Войтехом, котрий також залицявся до Шандорової сестри Маргарити. Так і сталося, що Яночики та Ачі породичалися двічі: спершу Войтех Яночик одружився з Маргаритою Ач, а у 1947-му, коли Шандор повернувся з війни, він одружився на Войтеховій молодшій сестрі Магдалині Яночик.

Магдалина Яночик і Шандор Ач

Сім’я Ач важко пережила те, що радянська влада націоналізувала їхній м’ясний цех. Лойош Ач, котрий до того жив своєю роботою, щодня йшов із цеху останній, перевіряючи, аби там була кристальна чистота (він дуже пишався тим, що до війни мав ексклюзивне право постачати м’ясо у лікарню та дитячі садки міста), не міг пережити те, що його обладнання вивезли на м’ясокомбінат, а будівлю цеху переобладнали на шість квартир, куди заселили незнайомців. Він помер у 1946 році, того ж року не стало його дружини Марії. Сини Лойоша – Бейла і Шандор – теж перейшли на роботу до м’ясокомбінату. Нащадки Магди та Шандора нині кажуть, що такі ковбаси, як умів робити їхній батько, більше їм куштувати не доводилося ніколи. Шандор удома виготовляв надзвичайно смачну ковбасу не лише зі звичних видів м’яса, а й з оленини та ведмежатини.

Будинок сім’ї Ач на вулиці Толстого перед знесенням. Позаду вже видніється багатоповерхівка, в якій працює дитяча бібліотека (фото з архіву Володимира Лезу)

Будинок Яночиків на набережній та будинок сім’ї Ач на вулиці Толстого у післявоєнні роки поступово з усіх боків обростали багатоповерхівками. Спочатку, у кінці 50-х, для цього у них та їхніх сусідів забрали сади, потім, на початку 70-х, черга дійшла до самих будівель. Ян Яночик помер ще у 1958-му, його дружина – у 1966-му, тож обоє не дожили до того часу, коли під вікна їхнього будинку приїхав бульдозер, а Магдалині Ач та її сім’ї дали 10 днів, аби переїхати до виділеної їм нової квартири. Часу продавати сільськогосподарський реманент та інші речі в Магдалини не було, тож вона роздавала усе, що не могла перенести до нового помешкання у сусідній багатоповерхівці, родичам і сусідам.

Гаражі на Київській набережній, на місці яких починалося обійстя Яна Яночика

Будинок на вулиці Толстого, у якому виріс чоловік Магди, Шандор Ач, знесли у 1973-му. Тепер від нього й сліду немає, на зеленій зоні ростуть лише великі ялинки.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 5 = 4