Чимало ужгородців, навіть із тих, хто не особливо цікавиться образотворчим мистецтвом, чули про художника Шандора Петкі – одного з корифеїв закарпатської школи живопису. Але ми сьогодні розкажемо вам не про нього, а про його батька і решту родини, яка була добре знаною в Ужгороді першої половини ХХ століття.
Першим із цієї родини до Ужгорода приїхав батько художника – Ференц Петкі (Petky Ferenc). Він був родом із міста Нодбаньо (нині – румунське Бая-Маре) в Трансильванії, де прізвище Петкі було відоме з давніх-давен. Уявіть собі, угорські дослідники дворянських родин прослідкували, що секейський рід Петкі (секеї, якщо ви раптом не знали, це така угорськомовна етнічна група в Румунії) був відомий у Трансильванії ще з 1499 року. Петкі були вайдами (воєводами) секеїв Трансильванії, одна з гілок роду у 1690 році отримала графський титул з приставкою «кірайголмі», а це означало, що вони володіли землями в селі Királyhalma (нині – сербське село Бачки Виногради). Ця дворянська гілка обірвалася у 1817 році, останньою її представницею була Антонія Петкі.
Ужгородська родина Петкі до графської гілки роду не належала. Ференц приїхав до маленького австро-угорського Унґвара на самому початку ХХ століття у пошуках роботи і кращої долі. Він був друкарем, хоча ми й не знаємо, де саме навчився цьому непростому ремеслу. В Унґварі Ференц знайшов роботу у друкарні «Ungvári Közlöny», там видавалася й міська газета з такою ж назвою. У 1907 році у підприємства почалися фінансові проблеми, тож Ференц прийняв пропозицію перейти до друкарні Елемира Лама. Про це ми дізналися з газети «UNG», яка того року детально висвітлювала судовий процес між двома міськими газетами. 28-річний друкар Ференц Петкі виступав у цій справі свідком, розповідаючи про роботу підприємства і обставини його банкрутства. Коли його спитали у суді, чому покинув роботу в друкарні «Ungvári Közlöny», він відповів, що є простим робітником і змушений працювати там, де більше платять.
На той час Ференц Петкі вже був одружений із ужгородською дівчиною на ім’я Ержибет Горойдо – донькою відомого місцевого кравця Мігая Горойди. Вони побралися ще у 1904-му, після чого прожили у злагоді багато років. У них була велика родина, майже кожного року після весілля газета «UNG» друкувала у списку новонароджених повідомлення про поповнення у подружжя Петкі. Першим у 1905 році у них народився син Ласло, у 1907-му з’явився на світ син Йожеф, у 1908 році – син Ференц, але, на жаль, життя маленького Феріке було недовгим, він трагічно загинув через рік після народження. Цю подію подружжя Петкі переживало важко, але через деякий час все ж наважилося на народження наступних дітей. Так, народженого у 1911 році хлопчика вони знову назвали Ференцем, за ним, у 1914 році побачив світ ще один син Дюло, далі у 1917-му народився хлопчик Шандор (той, що майбутній художник), і нарешті сьомою дитиною в цій сім’ї стала дівчинка Маґда, котра народилася у 1924 році.
Весь цей час родина Петкі проживала у скромному будиночку на вулиці Капітульній. В сімейному альбомі нащадків збереглась лише одна світлина, на якій видно оселю. Це була невеличка одноповерхова хижка у дворі якогось із більших будинків вулиці Капітульної, яку міг собі дозволити орендувати друкар Ференц Петкі.
У 1920-х роках він, до слова, перейшов на роботу у друкарню «Уніо». Працював, аби забезпечити свою велику сім’ю, дуже багато, зумів заробити на власний будинок на вулиці Добрянського (неподалік міської пожежної станції). Але робота друкаря у ті роки мала багато фізичних і хімічних шкідливих факторів, що і позначилося негативно на здоров’ї Ференца Петкі. Він завжди був активним, любив футбол, аж тут почав важко хворіти, та так, що не міг більше працювати. Після тривалої хвороби, у листопаді 1934 року, друкаря Ференца Петкі не стало. На той час він мав усього 56 років. На поховання людини, яку добре знали і поважали в маленькому Ужгороді, прийшло дуже багато людей. Вдова Ференца Петкі Ержибет згодом надрукувала у місцевій пресі невеличку подяку усім, хто прийшов на похорон і підтримав її сім’ю в такий непростий час.
Сини Петкі у той період були вже цілком дорослими, більшість – самостійними. Цікаво, що усі вони мали різні професії, освіти та вподобання. Найстарший Ласло, до прикладу, займався виробництвом шкіри. Другий син Йожеф у червні 1933 року орендував маленький магазинчик на площі Другетів, 9, де продавав найрізноманітніші продукти. Цей магазинчик незмінно працював на одному місці 11 років, аж до кінця Другої світової війни.
Його власник і продавець Йожеф Петкі жив зі своєю сім’єю там же, у задній частині будівлі. Син підприємця – Йожеф-Матяш Петкі, котрий і допоміг нам у підготовці цієї статті, розповів, що у радянські часи з маленького магазинчика батька зліва від Будинку офіцерів зробили гастроном № 2. Йожеф Петкі ще намагався втриматися у своєму колишньому магазині, деякий час працював у гастрономі продавцем (хоча для нього це було дуже важко, бо він взагалі не розмовляв російською чи українською), однак згодом зрозумів, що мусить цю сторінку свого життя закрити остаточно. Звільнившись, Йожеф влаштувався на роботу до ФМК, де й працював аж до виходу на пенсію.
У торгівлі працював і ще один син – Дюло Петкі. В рекламі угорського періоду згадується його магазин продовольчих товарів у приміщенні міського кінотеатру. Він так само намагався втриматися у професії в радянські повоєнні роки, однак результат вийшов куди сумнішим, ніж у Йожефа. У 1948 році Дюлу заарештували за те, що незаконно продав щось монахиням. Суд покарав його 5-ма роками ув’язнення в сибірській колонії. Повернувшись звідти, Дюло вже не мав дороги назад у торгівлю. Він також працював на ФМК.
Єдиним сином, хто успадкував потяг до батькової професії, був Ференц Петкі. Йому справді подобалося друкарство, можливо, ще з дитячих років, коли він бував у батька на роботі. У радянські роки Ференц почав працювати у державній друкарні, що відкрилася біля пожежної станції. Згодом став там головним інженером, працюючи серед шумних друкарських машин багато років, аж до пенсії. Скажемо тут кілька слів і про доньку Маґду. Вона – єдина з усіх дітей після Другої світової війни залишила Ужгород. Точніше, війна застала дівчину під час навчання в угорському Дебрецені, після того додому вона не повернулася, а далі кордони закрили і Маґда довгий час не могла бачитися з матір’ю і братами. Вона вийшла у Дебрецені заміж, працювала у лабораторії.
Ну, і не оминемо ми, звісно, увагою життя Шандора Петкі – найвідомішого нащадка цієї родини, знаного художника і педагога. Крім нього, ні в кого з родини образотворчий талант не проявлявся, ніхто також не хотів бути учителем, як того прагнув Шандор.
Він закінчив чоловічу учительську семінарію в Ужгороді, а згодом послухався поради своїх відомих вчителів і вступив до Будапештської академії образотворчих мистецтв. Після війни він повернувся додому, стояв у витоків Ужгородського художнього училища, багато років викладав там, передавши свої знання сотням молодих художників. Його згадували, як дуже спокійного, мудрого і доброзичливого вчителя. До 1948 року проживав і мав майстерню Шандор Петкі все на тій же вулиці Добрянського, 21, у будинку свого батька. Нині, до слова, цей будинок нащадкам родини вже не належить. Кілька років тому його перебудували, кардинально змінивши зовнішній вигляд. І нині вже майже ніхто у місті не скаже, де жив і працював відомий художник Шандор Петкі.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
