Втрачений Ужгород: історія Михайла Рощахівського та будинку його родини (Фото)

Опубліковано:

Вулиця Бокшая є, мабуть, однією з найменших в Ужгороді, адже розташовані там всього кілька будинків – в тому числі й вілла самого художника Йосипа Бокшая. Одразу за нею можна побачити ще одну будівлю, з якою пов’язані цікаві історії одразу двох родин. Двоповерхова зі стрімким дахом вілла стоїть за гарними ворітьми, виготовленими в кінці 1920-х на заводі Лойоша Козара. Цілісність конструкції брами від карет та автомобілів от уже 95 років оберігає сумний металевий грифон – обмежник (або відбійник), що залишився лише з одного боку воріт. Обмежники в районах міжвоєнної віллової забудови є в Ужгороді рідкістю, адже в ті часи вже не так часто користувалися каретами, які колесами пошкоджували в’їзні брами. Вочевидь, той, хто будував цей будинок, каретою користувався. А хто це був – розкажемо далі.

Шандор Шоґан, сержант 11-го мункачського піхотного полку, тимчасово й частково розквартированого в Унґварі, добре знав місцевість, на якій пізніше постав його будинок, адже там за часів його служби у війську розташовувалися старі казарми ім. Франца Йосифа. Сержант був родом із Великого Березного, де його батько працював поліцейським. У місцевій пресі початку ХХ століття значиться, що він мав за дружину Марію Товт, з якою з 1909-го до 1917-го привів у світ двох доньок і двох синів. Після того сліди Марії зникають (можливо, через її смерть), а в 1920-х у Шандора Шоґана з’являється нова дружина Франциска Скіцек.

Разом вони купують у 1925 році ділянку землі на тодішній новосформованій вулиці Кралицькій, де дуже швидкими темпами – з травня до грудня 1928 року – був зведений родинний будинок загальною площею 174,8 кв.м. Він був від початку розрахований на проживання двох родин, адже в будинку були 4 кімнати, 2 кухні та 2 комори.

Біля воріт будинку досі видно рідкісний обмежник у формі голови грифона

Шандор Шоґан був дуже проугорськи налаштованим чоловіком. Чим саме він відзначився під час подій чехословацько-угорського перехідного періоду в кінці 1938 року, невідомо, однак його називали одним із найактивніших учасників тих подій, а угорський уряд навіть вручив йому за це Угорський срібний хрест. В роки Другої світової війни Шандор Шоґан працював у поліції, отримав ранг детектива. У пресі тих часів про нього майже не згадували, окрім того, що 26 березня 1941 року він був у числі шести мешканців Ужгорода, котрих проголосили витязями (після того він почав іменуватися Шароші Шоґан Шандором).

Ми, мабуть, ніколи так і не дізнаємося, чому у 1944 році, одразу після проходження фронту Другої світової війни через Ужгород, радянські військовослужбовці заарештували Шандора Шоґана, а Військовий Трибунал 4 Українського фронту засудив його до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією усього майна. 24 січня 1945 року чоловіка розстріляли, але родину його про це не повідомили.

Франциска (в документах радянського періоду її називали Францишкою) Шоґан дізналася, що майно її чоловіка конфісковують. Аби не опинитися з дітьми на вулиці, мусила довести, що володіє будинком наполовину з чоловіком. Половину будинку їй таки залишили, а іншу згодом забрали у комунальну власність і поселили туди людей. Цікаво, що родина ще тривалий час не знала, що сталося з Шандором. Лише в кінці 1950-х його син Петро Шоґан звернувся до суду з проханням визнати батька мертвим. За процедурою Шандора (котрий, нагадаємо, був розстріляний ще у 1945 році) повідомленням у газеті «Радянське Закарпаття» викликали до народного суду. Коли він (само собою) не з’явився, ухвалою Народного суду Шандора Шоґана визнали спершу зниклим безвісти, а в 1960-му оголосили померлим. І лише після того прокуратура повідомила суду, що Шандор Шоґан був розстріляний.

Францишка правди про загибель свого чоловіка за життя так і не дізналася. Коли у 1958-му вона померла, її частину будинку успадкувала донька Ірина Горощак, котра проживала зі своєю сім’єю в словацькому Гуменному. Ірині вдалося у 1965 році добитися визнання невинуватості свого батька, котрого офіційно реабілітували. Після того вона звернулася до суду з проханням повернути їй батькову частину будинку. Суд же постановив, що оскільки Олександр Шароші-Шоґан реабілітований, усе конфісковане в нього майно підлягає поверненню спадкоємцям. Так будинок на тодішній вулиці Айвазовського повернувся до своїх законних власників.

Звісно, Ірина Горощак до будинку своїх батьків повертатися не хотіла. Одразу після рішення суду вона продала 2/3 будинку Арсенові Рощахівському – синові відомого музичного діяча Михайла Рощахівського. Пізніше родина викупила й решту будинку, повернувши до Ужгорода ім’я Рощахівського. Бо хоч Михайла Рощахівського нині частіше пов’язують із історією Виноградова, де він працював директором дитячої музичної школи, Ужгород теж відіграв у його житті важливу роль.

Якщо вам не знайоме ім’я Михайла Рощахівського, то, можливо, більше скаже ім’я Олександра Кошиця. Останній був очільником і диригентом відомої Української республіканської капели, котра у 1919-1924 роках із величезним успіхом виступала у багатьох країнах світу, виконуючи українські пісні, в тому числі й знаменитого «Щедрика». У складі капели від початку виступав і Михайло Рощахівський – молодий учитель родом із села Концеба (нині – на Одещині). Михайло був випускником Кам’янець-Подільської духовної семінарії, але священником не став, обрав учительський фах, кілька років працював у різних церковних школах.

Учасники Української республіканської капели. Червоним позначені Михайло Рощахівський та його перша дружина Катерина Якуненко

У липні 1917 року Михайло став помічником діловода музичної секції Міністерства освіти УНР, а двома роками пізніше увійшов до складу Української республіканської капели, котра збиралася на тривалі гастролі з метою провадження культурної дипломатії. Ужгород тоді став першим закордонним містом, куди потрапила капела. Колектив пробув тут лише три дні, 26-28 квітня 1919 року, чекав подальшої можливості вирушити в дорогу до Праги. За цей час трапився неприємний інцидент: членів капели виловлювали у місті й відправляли під конвоєм до поліції, бо вони здалися (за спогадами Олександра Кошиця) підозрілими помічникові жупана Досталу, котрий був «москвофілом-україножером».

Незважаючи на цей випадок, Ужгород, певно, справив на членів капели приємне враження, бо саме сюди частина хору вирішила переїхати після того, як колектив у 1920-му розпався на кілька частин. Детальніше про те, де і як протягом цього часу капела виступала і який успіх супроводжував її в Європі, ви можете прочитати у відкритих джерелах. Однак не всюди згадують, що капела мала значні фінансові проблеми і боргувала учасникам, через що третина членів вирішила її покинути. Незадовго до цієї події, гастролюючи на теренах Німеччини, Михайло Рощахівський одружився зі своєю колежанкою, учасницею капели Катериною Якуненко. Якби вони не покинули у 1920 році капелу, на них, без сумніву, чекало би зовсім інше життя – можливо, десь у США. Та подружжя вирішило поїхати до Ужгорода.

Унікальний документ із підписом Олександра Кошиця і печаткою капели про виплату та заборгованість грошей Михайлу Рощахівському

Де саме в місті проживали Рощахівські, на жаль, невідомо. Катерина влаштувалася на роботу машиністкою до «Підкарпатського банку», Михайло став хормейстером Руського театру товариства «Просвіта». Аби закінчити оформлення музичної освіти, Михайло восени 1921 року вступив на відділ композиції Празької консерваторії. Катерина з ним не поїхала, бо, вочевидь, вже наближався час, коли вона мала привести на світ дитину. Та стати матір’ю 22-річній Катерині не судилося: вона померла або під час, або одразу після пологів разом із немовлям. Поховали її на Кальварії, на верхівці гори навпроти тодішньої римо-католицької церкви. На кам’яному хресті, що зберігся досі, значиться: «Тут спочиває з сином Андрійком Катерина Якуненко-Рощахівська з Київщини, урядниця Підкарпатського банку і член Української капели Кошиця».

Вдівець Михайло Рощахівський завершив студії в Празі у 1925 році, після чого знову повернувся до Ужгорода. В театрі він працював до 1927-го, а тоді почав учителювати в різних населених пунктах краю. Працюючи в Севлюші (нинішньому Виноградові), Михайло познайомився з чарівною дівчиною, вихователькою дитсадка Єлизаветою Пензель. У 1936-му пара побралася, вже через рік тримала на руках сина Бориса, а в 1939-му – сина Арсена. Тоді ж угорська влада заборонила Михайлу викладати, з недовірою поставившись до минулого вчителя. Мабуть, саме в цей період він і знищив усе, що пов’язувало його з Українською республіканською капелою: фото, записи, документи. Адже нині в архівах нащадків зберігається лише те, що ілюструє життя Михайла Рощахівського вже в радянський період.

Друга дружина Михайла Рощахівського Єлизавета Пензель

Музикознавці вважають вклад Михайла Рощахівського в музичну культуру нашого краю дуже вагомим. Свого часу він став одним із перших професійних композиторів Підкарпатської Русі, котрий надзвичайно вдало обробляв народні пісні. Для цього Михайло Рощахівський об’їздив усі закутки краю, збираючи фольклор, а його збірник «Забава» тривалий час був єдиним виданням із дитячим музичним фольклорним матеріалом. Михайло Рощахівський помер у 1952 році у Виноградові, на його могилі викарбувані слова: «Завжди любив все те, що гарне і величне, тому і музика була серцем його». Нині у Виноградові є вулиця, названа ім’ям Михайла Рощахівського, зате в Ужгороді – місті, що підкорило молоде серце композитора, – досі проживають його нащадки.

Покладений на музику композитором Михайлом Рощахівським вірш О. Духновича

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Про Захід