Мешканці Нового району Ужгорода ще досі, мабуть, пам’ятають той нудотний неприємний запах, який розносився час від часу з території тамтешнього м’ясокомбінату. Тоді в будинках навколо щільно закривали вікна, а з балконів поспішно забирали випраний одяг, адже здавалося, що той запах проникає всюди. Нині ж на території колишнього м’ясокомбінату між вулицями М. Грушевського, Капушанською та В. Погорєлова вже не лишилося й сліду від будівель підприємства, яке колись, у 1927 році, називали наймодернішим у всій Чехословаччині. Тож давайте згадаємо зараз його історію.
Здавна слово «м’ясокомбінат» у нас не використовувалося. Місце, де забивали худобу й проводили первинну обробку м’яса, називали просто бійнями (угорською – vágóhíd, чеською – jatky) або скотобійнями. Підприємство в кінці вулиці Капушанської було третьою в історії міста скотобійнею: перша здавна містилася приблизно на місці нинішньої будівлі СБУ на вул. О. Довженка, друга – на куті нинішніх вулиць Митної та Собранецької. На цих бійнях забивали лише коней та велику рогату худобу – свиней їхнім власникам дозволялося різати на подвір’ях своїх приватних будинків. Однак із часом норми гігієни та охорони здоров’я змінилися, зокрема в 1908 році в Австро-Угорщині вийшов закон, згідно з яким рогату худобу, коней, свиней та кіз можна було забивати лише на скотобійнях.
Стан міської бійні на той час був дуже поганим. Не особливо змінився він і після розширення 1913 року, коли додалися приміщення для забою свиней і кошерна бійня, де працював єврейський різник. Після Першої світової війни, коли Ужгород став столицею чехословацької Підкарпатської Русі й почалося планування Малого Ґалаґова, місцева влада всерйоз задумалася про перенесення брудного й смердючого об’єкта подалі від майбутнього адміністративного району.
Головним ініціатором будівництва нової модерної бійні був тодішній урядовий комісар міста Ян Грбек – не обраний, а призначений владою мер Ужгорода. Він доклав дуже багато зусиль, аби цей об’єкт був зведений у місті. Але, як каже народна мудрість, хто везе – того й поганяють, бо саме Грбека, як винного, потім багато років згадували, якщо на новій скотобійні щось виходило з ладу. Та почнімо з того, що в 1923 році Словацький кредитний банк заохотив місто до змін, запропонувавши побудувати велике підприємство з бійнею, цехом для переробки м’яса й кісток і консервним цехом. Банк вважав, що розташування такого підприємства буде вигідним, адже сировину для його роботи можна було би закуповувати в Румунії, де вона була дешевшою. Місто, зваживши перспективи, вирішило саме побудувати таку бійню. Газети тоді писали, що нове підприємство дасть велику кількість робочих місць і дозволить вести вигідний бізнес, який збагатить Ужгород.
Одночасно з пошуком фінансування почали підшуковувати місце для зведення нової бійні. Спершу місто хотіло використати для цього власну землю на Ринковій або Сінній площі, де здавна продавали худобу, сіно, дрова тощо. Якби ці плани були втілені в життя, то нині Ужгород мав би замість транспортного кола на пл. Б. Хмельницького й 16-поверхівки поруч велике огороджене підприємство. На щастя, на початку 1920-х міська влада теж зрозуміла, що будувати бійні так близько до житлового кварталу, на ділянці, яка згодом може сполучатися з Малим Ґалаґовом новим мостом, недоцільно. Тож у вересні 1925 року місто придбало 9 гектарів землі в кінці вулиці Капушанської (історично ця територія звалася papmező – попівське поле, бо належала римо-католицькій церкві) для зведення скотобійні та ринку поруч.
Тим часом із державних коштів і банківських позик вдалося назбирати необхідну суму (спершу планувалося звести бійні за 4 мільйони чеських крон) – й місто замовило у фірми «Шкода» детальний проєкт підприємства з необхідним для бійні внутрішнім облаштуванням. У грудні 1925 року до Ужгорода приїхала величезна коробка з Праги. В ній містилися папки з детальними планами й кресленнями майбутньої скотобійні, які розробила фірма «Шкода». На їх основі місто оголосило конкурси на будівельні та оздоблювальні роботи.
У січні 1926-го місцева угорськомовна газета «Uj Közlöny» написала, що майбутнє підприємство працюватиме в 16-ти будівлях, дві з яких – офісна й житлова – будуть двоповерховими. Освітлення та іншу необхідну для заводу електроенергію забезпечуватиме власна електростанція, тож бійня буде незалежною від міської електростанції, хоча за потреби зможе підключитися до її потужностей. Каналізація відводитиме стічні води до річки, тож мешканцям, мовляв, не варто турбуватися про те, що гнилі відходи та запах крові псуватимуть повітря.
У лютому 1926 року місто відкрило тендерні заявки. 11 фірм подали заявки на всі будівельні роботи, 35 компаній запропонували виконання часткових робіт та продаж машинного обладнання. Серед претендентів були 16 промисловців із Ужгорода. Наприкінці весни й на початку літа ділянку, заплановану під будівництво, готували до старту робіт. А вже 27 червня під проливним дощем чиновники в колі нечисленної міської публіки провели урочисте закладання першого каменю майбутнього об’єкта. Приїхав на урочистості й фахівець заводу «Шкода» Еміл Якубек, котрий розробляв плани будівництва й устаткування скотобійні. Місцевій газеті він розповів, що розробив плани підприємства на основі даних про розміри споживання м’яса й потреби міста.
Пам’ятаєте, спершу нові бійні задумувалися як велике підприємство, що працюватиме не лише для міста, а й буде закуповувати худобу в Румунії й продавати готове м’ясо на експорт? На час зведення нової будівлі від цих планів уже відмовилися як від економічно невигідних, хоча завод «Шкода» розробив проєкт так, що в разі потреби до бійні легко можна було добудувати необхідні додаткові приміщення, розширивши підприємство. Автор проєкту Еміл Якубек розповідав місцевій пресі, що ужгородська скотобійня буде найсучаснішою в Чехословаччині, оснащеною всіма досягненнями техніки й способів гігієни. Весь процес забою, мовляв, відбуватиметься під одним дахом, хоча було передбачене й окреме приміщення для кошерної бійні.
Тварин мали приводити до головного входу, зважити на вагах і транспортувати до приміщення бійні. Після забою, патрання й нарізання м’ясо мали перемістити в приміщення для попереднього охолодження, а далі – до холодильної камери, звідки туші або їх частини видавали м’ясникам. Еміл Якубек запевняв, що завод «Шкода» забезпечить скотобійню найсучаснішим обладнанням і технікою для зважування, нарізання, ошпарювання, обпалювання, промивання внутрішніх органів тварин, охолодження повітря й нагрівання води.
Зведення скотобійні відбувалося швидкими темпами. Підприємство «Koráb a Železný» побудувало основні корпуси, інженер А. Шульц відповідав за котельні та велику трубу-димохід, каналізацію провів місцевий інженер Л. Гамош, слюсарні роботи виконала місцева фірма Л. Козара, а підприємства фірми «Duplex Prismat», «Skloželezobeton» і «Radebaule» виготовили базальтоподібні підлоги в приміщеннях.
Урочисте відкриття скотобійні відбулося в серпні 1927 року. Того дня, вже з самого ранку, Капушанською вулицею, яка з цієї нагоди була чисто підметена й полита водою, їхали до скотобійні автомобілі. Будівля була прикрашена прапорами, на подвір’ї збирався натовп людей. О 10:00 почалася урочиста церемонія в холі будівлі: там відкрили мармурову пам’ятну дошку, після чого була перерізана червона стрічка на вході до різницького приміщення. Присутнім показали усі цехи скотобійні, докладно пояснюючи їхні призначення.
Після старту роботи нової бійні виявилися деякі недоопрацювання, тож у 1928 році міські депутати провели ряд зустрічей, аби обговорити діяльність нового підприємства. Вони казали, що масштаби бійні надто великі для міста (можливо, зводили їх на перспективу); що замість запланованих 4 мільйонів Кч, на будівництво витратили 7 мільйонів; що м’ясо після запуску роботи бійні здорожчало на 10%; що вода зі свердловини є надто залізистою, псує труби й обладнання котельні; що завод «Шкода» нібито обдурив місто, продавши старе обладнання котельні й застарілі машини; що загони для забою тварин зробили просто крихітними й тварини в них не вміщаються. Зерно доцільності в цій критиці таки було, адже через кілька років після запуску, у 1930-му, на скотобійні вже довелося замінювати один із котлів, у 1931-му порив вітру під час бурі зніс частину дахового покриття й 60 метрів цегляного паркана бійні, а в 1936-му місцева преса писала про проблеми з фундаментом, який починав кришитися.
Щодо масштабів роботи підприємства, то в тому ж 1930 році через бійню прогнали 13 173 голови коней і великої рогатої худоби та 1131 свиню. Місцева газета «Uj Közlöny» в одній статті описувала, як саме це відбувалося. Зокрема процес забою на наймодернішій бійні в усій Чехословаччині проводили так само просто й жорстоко, як раніше. Міцний молодик сильним ударом великої кувалди розносив тварині череп між рогами або вухами. Інший працівник проводив забій кошерним способом, перерізаючи тварині горло. В обох випадках після забою тушу розрізали, аби санітарний лікар міг оглянути легені тварини й переконатися, що вона була здоровою, а м’ясо – безпечним для споживання. Далі туші обробляли й відправляли до холодильної камери, яка здатна була вмістити понад 15 000 кілограмів м’яса.
Незадіяні приміщення скотобійні повсякчас планували використати для розширення потужностей. У 1930-х хотіли на базі підприємства відкрити маргариновий завод, а в 1941-му відкрили консервний цех, де виготовляли м’ясні консерви. Тоді ж м’ясо з ужгородської скотобійні почали продавати на експорт до Німеччини та Італії.
А після Другої світової війни радянська влада націоналізувала підприємство, яке перетворили на м’ясокомбінат. Якщо до того бійня працювала на околиці міста, не заважаючи запахом містянам, то в радянський період навколо м’ясокомбінату з кожним роком все більше розросталася житлова забудова. Тривалий час підприємство не діяло, а в 2015 році будівлі, яким на той час було вже 88 років, почали зносити. Що буде на місці колишньої скотобійні – наразі невідомо.
З усього комплексу скотобійні вціліли лише дві будівлі: колишнє житло керівників підприємства та адміністративна споруда
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
