Втрачений Ужгород Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: історія кондуктора автобуса Тиводора Палоци (Фото)

Нині в громадському транспорті Ужгорода нема ні кондукторів, ні контролерів, а от 90 років тому в наших міських та приміських автобусах вони працювали. І судячи зі статури героя нинішньої історії Тиводора Палоци, у кондуктори тоді набирали хлопців міцних, таких, що можуть і важкі валізи пасажирів до салону занести, і «зайців» винести. У 1937-му функцію кондуктора на лінії «Ужгород-Мукачево» виконував не хто-небудь, а найсильніший хлопець Ужгорода – переможець міського турніру з греко-римської боротьби 1936 року і володар відповідної медалі Тиводор Палоци. Про нього і розкажемо далі.

Палоци – прізвище на території Угорщини відоме і давнє. Найстарший відомий нащадкам предок Ондраш Шмошш Палоци (Smass Pálóczi) приїхав у 1880-му до маленького села Родванц (угор. «Radvánc», нині – мікрорайон Ужгорода Радванка) з території теперішньої Словаччини, аби одружитися на тутешній дівчині Ержебет Блашкович. Він мав цікаве заняття – був кур’єром, котрий супроводжував вантажі з посилками і поштою до США і назад. Робота була відповідальною і ризикованою з огляду на труднощі, які довелося долати на дуже довгому шляху сушею і морем. Але вона гарно оплачувалася, тож сім’я Ондраша могла би жити заможно, якби чоловік не мав поганої звички просиджувати зароблені гроші у радванській корчмі.

Його син Ондраш був іншим – авантюри не любив, важко працював усе життя на залізниці (перед виходом на пенсію на початку 1950-х – охороняв зі зброєю залізничний міст). Під час Першої світової війни Ондраш служив у гусарському полку, повернувся до Родванца з кількома медалями.

Ондраш Палоци

Він був культурною та шанованою у громаді людиною, одружився на місцевій дівчині Марії Менько, виховуючи разом із нею чотирьох дітей: Ірен, Тиводора, Марію та Дьордя. Вищу освіту отримав лише молодший син Дьордь, він навчався у Будапешті, а потім 44 роки працював у лісовому господарстві: спершу в лісовій управі, згодом – у «Закарпатлісі».

Старший син Тиводор (Pálóczi Tivadar) був іншим – над усе любив спорт, своїх голубів та бджолярство. Він народився у 1912 році, там же закінчив початкову школу. З юності активно займався футболом та греко-римською боротьбою, був членом спортивного клубу «UAC» (Ужгородський атлетичний клуб). Саме спорт, розведення голубів та бджільництво були найбільшою пристрастю молодого Тиводора, котрий не мав потягу до якоїсь професії, а займався різною тимчасовою роботою. У 1932 році він пішов до війська, служив два роки у Прешові.

Тиводор Палоци

Повернувшись додому, не міг знайти роботи (то були часи світової економічної кризи, яка дуже вдарила і по нашому краю), тож працював трохи в управлінні державними лісами в Ужгороді, потім – на заводі маргарину та жирів, а тоді спробував себе на роботі в будівельному управлінні залізниці. Протягом усього цього періоду Тиводор Палоци продовжував активно тренуватися і виступати на змаганнях, увесь вільний час присвячуючи греко-римській боротьбі.

На жаль, у ті часи спортсмени не могли собі дозволити не мати основної роботи, згадайте хоча би титулованих футболістів СК «Русь», котрі попри щільний графік тренувань і матчів працювали у більшості вчителями. Тиводор Палоци теж не міг собі дозволити бути просто спортсменом, бо це заробітку не приносило. Тож у 1937-му переможець міських змагань із греко-римської боротьби 1936 року погодився спробувати себе на цікавій посаді кондуктора державного автобуса на лінії «Ужгород-Мукачево».

Тоді автобуси на вулицях Ужгороді були вже звичним явищем, хоча ще за 10 років до того систему громадського транспорту в місті впроваджували буквально з боєм. У 1920-х появи автобусів в Ужгороді дуже чекали містяни і дуже боялася стара генерація перевізників – власники приватних фіакрів та автомобілів-таксі.  Коли у березні 1926-го приватна фірма виграла право на перевезення пасажирів маршрутом від театру до вокзалу і в зворотному напрямку, це викликало великий спротив у таксистів.

Вони змушені були знижувати ціни, аби хоч якось виживати, адже вартість проїзду на фіакрі або автомобілі була куди дорожчою за квиток на автобус. Газети писали, що міський автобус став справжнім порятунком для ужгородців, котрі подорожують залізницею, бо раніше, мовляв, візники фіакрів і таксі брали за поїздку з центру міста до вокзалу 10-20 Кч в залежності від погоди і терміновості.

«Тепер уже не треба токмитися з фіакристом, який гне ціну, як побачить, що ви дуже поспішаєте чи через дощ не можете пішки йти до вокзалу», – писали у газетах.

Навесні 1926-го таксисти протягом місяця збивали ціни і боролися за кожного пасажира, а тоді вигадали новий спосіб конкуренції. Вони склалися, придбали кілька власних автобусів, отримали дозвіл від міської управи і виїхали на той же маршрут 6 квітня 1926 року. Люди поставилися до цього схвально, сподіваючись, що конкуренція примусить обидвох перевізників знижувати ціни на проїзд.

Насправді ж це призвело до цілої низки гучних скандалів. Місцеві газети писали, що подорожуючий, вийшовши з потяга на площу перед залізничною станцією, опинявся у неймовірній колотнечі: його хапали і грубо тягнули у різні боки: візник фіакру мало не силоміць штовхав до свого екіпажу, кондуктор автобуса, матюкаючись, виривав пасажира, штовхаючи його в інший бік, водій альтернативного автобуса і собі набігав, пропонуючи найдешевшу ціну.

Писали, що розрахунок таксистів-власників альтернативних автобусів був простим: вони таким чином хотіли загнати в банкрутство першого перевізника, потім продати свої автобуси і, залишивши місто знову без автобусного сполучення, далі нав’язувати свої ціни жителям та гостям Ужгорода.

Але прогрес було не спинити: міська управа налагодила графік і з часом продовжила лінії, так що у 1930-му автобуси від вокзалу везли пасажирів не лише до театру на вулиці Великомостовій, а й далі – вулицею Собранецькою до нового аеропорту або вулицею Доманинською до казарм 36 піхотного полку. Якось навчилися ті автобуси співіснувати і з таксі, бо станом на 1933-ий лише автомобілів-таксі в місті налічувалося 150.

Щодо міжміського сполучення, то воно теж з кожним роком розвивалося. Автобус «Ужгород-Мукачево-Іршава» точно курсував уже з 1926 року, а, можливо, й раніше. У 1928 році з Ужгорода щоденно і по кілька разів виїздили автобуси до Великого Березного, Собранце, Кошице, Велких Капушан. Але лінія «Ужгород-Мукачево» була, без сумніву, найзатребуванішою, бо між цими містами завжди були тісні торгові та інші зв’язки, й автобусом дістатися від одного до іншого було значно швидше, ніж залізницею.

Між тим у кінці 1920-х приватних перевізників у місцевих газетах нещадно критикували за те, що піддають життя пасажирів небезпеці, їздячи на стареньких і «слабо сконструйованих» «Фордах» і «Шевроле». На дорозі між Ужгородом та Мукачевом часто траплялися аварії зі зіткненнями через те, що водії на громіздких автобусах дозволяли собі їздити посеред дороги, тоді як за тодішніми правилами, мали займати лише ліву смугу. Так-так, нині мало хто знає, що в нашому краї аж до 1941 року діяв лівосторонній рух – як нині у Великобританії, Австралії, Індії та кількох інших країнах. У Чехословаччині на правосторонній рух перейшли у кінці березня 1939-го, але наш край тоді вже був частиною Угорського королівства, де правила лівостороннього руху діяли аж до літа 1941 року.

 Та повернімося у 1930-ті, коли, аби навести порядок із маршрутом «Ужгород-Мукачево», на лінію вийшли нові комфортні «Мерседеси» державного кошицького автоуправління. Саме на такому автобусі працював у 1937-му водій Мігай Бийтлем (Bétlem Mihály) та кондуктор Тиводор Палоци.

Водій Мігай Бийтлем та кондуктор Тиводор Палоци

За день роботи Тиводор отримував 18 Кч. – гроші невеликі, але й не важкі. Робота йому подобалася, він був людиною приємною, спокійно, любив спілкуватися з пасажирами, дуже ввічливо з ними поводився, допомагав із багажем. Нині нащадки не знають, чому Тиводор через рік покинув цю роботу, можливо, йому було незручно добиратися додому після зміни, адже гараж автобуса знаходився у Мукачеві.

Тиводор пішов шляхом батька і влаштувався на залізницю, деякий час працюючи на станції «Вояни» (сл. «Vojany», угор. «Vaján»). У роки Другої світової війни був призваний до армії, служив у 24-му піхотному полку, у складі якого воював у Карпатах і відступав через весь край на територію нинішньої Угорщини. Війна для нього закінчилася у грудні 1944 року, після чого Тиводор повернувся додому.

Проблем із радянською владою він не мав, мабуть, далося взнаки те, що ніколи не цікавився політикою і не був учасником політичних партій. Залізниця знову стала його місцем роботи, а спорт – улюбленим хобі. Тиводор Палоци часто грав із колегами-залізничниками у футбол, був тренером секції з греко-римської боротьби.

Лише після війни, маючи вже 42 роки, Тиводор Палоци нарешті одружився. Анну Врабель він зустрів випадково, залицяючись спершу до її подруги. Дівчина була молодшою за нього на 11 років, її батько був теслею, а мама Марія Врабель працювала багато років у аптеці Бейли Ласло «У «Чорного орла»» (пізніше – «Угорська корона») на нинішній площі Петефі.

Марія Врабель (друга зліва) із колегами в аптеці Бейли Ласло «У «Чорного орла»»

Сама Анна в роки Другої світової війни працювала секретаркою старости у Дравцях. У тій будівлі, де нині розташована корчма «Деца у нотаря», жив сам староста з донькою, діяла канцелярія, а у дворі під навісом тримали оленя, якого Анна дуже любила і завжди підгодовувала. Тиводор і Анна одружилися у 1954 році.

Анна Врабель (зліва) у 1940-х біля воріт сільської управи в Дравцях

Через рік у них народився син Йосип (який і розказав нам цю історію), а у 1957-му світ побачила донечка Катерина. Та Тиводор не встиг насолодитися роллю батька – того ж 1957-го він трагічно загинув на залізниці. Його вдова Анна все подальше своє життя присвятила дітям, вдруге заміж так і не вийшовши. Вона працювала бухгалтером на фурнітурному заводі «Більшовик», а у 2002 році тихо пішла з життя.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 55 = 57