Чи може громадська вбиральня бути частиною історії міста? Ну, так, тема специфічна, але ж цілком життєва. А ще й пізнавальна, коли йдеться не просто про вбиральню, а про вбиральню із майже сторічною історією. Саме таку історію має, а точніше мав, громадський туалет на нинішній площі Петефі, одразу біля пішохідного мосту. У ці дні якраз триває капітальна реконструкція цього об’єкту. Проходячи повз, ми можемо бачити замість маленької споруди вбиральні велику яму з укріпленими бетоном стінами. Одні ужгородці за тією спорудою шкодують, резонно зазначаючи, що містові і так дуже бракує громадських туалетів. Інші кажуть, що до тієї вбиральні вже давно ніхто не заходив – настільки жахливою вона була. А мене давно цікавило, як і коли з’явилася біля мосту ця вбиральня. Про це вам зараз і розкажу.
Відсутність громадських вбиралень не є для Ужгорода новою проблемою. Ця тема має у місті давню історію. Хоча, здавалося б, проблеми бути не мало, бо ж скільки того Ужгорода було в дорадянські часи: кілька десятків вулиць, які нині вписуються в історичний центр. Місцевий мешканець міг за великої потреби або додому дотерпіти, або до якоїсь корчми зайти. Але що було робити немісцевим?
У ті часи в Ужгороді кілька разів на тиждень проводили ярмарки на тодішній Орлиній (Ринковій) площі – тій, що зараз зветься площею Петефі. На ці ярмарки з’їжджалися селяни й містяни з усіх усюд, цілий день торгували, купували, щось їли та пили. Те ж саме відбувалося в іншій частині міста – на нинішній площі Корятовича, де базар працював щодня. Для потреб цих сотень торговців не було обладнано жодної громадської вбиральні. Тож куди вони ходили в туалет?
Це питання десятиліттями піднімалося на сторінках місцевої преси. Містяни (особливо ж ті, хто проживав на двох ринкових площах і на сусідніх вуличках) не припиняли скаржитися місцевій владі на те, що під їхніми парканами збираються купи фекалій. В одній із газет згадувалося місце, куди до туалету ходили торговці з площі Корятовича – якась ніша чи заглибина біля стін гімназії. Повз, мовляв, і пройти вже було гидко, а це ж просто біля найбільшого навчального закладу міста! Городяни зі сторінок газет звинувачували міську владу у бездіяльності, мовляв, та завжди виправдовується відсутністю у міській казні коштів. «Якби ви ввели штрафи за справляння потреб у неналежних місцях, за отримані кошти можна було би звести навіть кількаповерхову вбиральню», – апелювали ужгородці.
Врешті у 1913 році міська управа здалася і вирішила виділити гроші на облаштування двох громадських вбиралень у найбільш людних частинах міста: біля Великого мосту та на площі Сечені (тобто на нинішніх площах Петефі й Корятовича). Почали розробляти плани, складати кошторис. У березні 1914 року газети писали, що кошторис склав 21 100 крон. Але до будівництва справа так і не дійшла – почалася Перша світова війна, яка змусила відкласти подібні плани з благоустрою міста на кілька років. Після війни і подальших політичних змін теж певний час було не до громадських вбиралень, хоча проблема нікуди не зникла і продовжувала дуже дратувати містян.
Так виглядала ця частина площі до облаштування громадської вбиральні
Нарешті у 1924 році місто підняло старі плани і вирішило звести хоча б одну громадську вбиральню. За місце обрали кут Великого мосту та вулиці Кожелузької (угорською її називали Ворґошор, тепер – Київська набережна). Про деталі будівництва знайти інформацію не вдалося, знаємо лише, що відкрили першу громадську вбиральню міста у грудні 1924-го. Місцева угорськомовна газета «Uj Közlöny» написала про це так: «На нещодавно збудованому куті вулиці Ворґошор у четвер відкрилася громадська вбиральня. Вбиральня світла і чиста, відповідає всім гігієнічним нормам». Але і без краплини критики не обійшлося. Торговці приїздили на ринок дуже рано, тому відкриття вбиральні о 8.00 вважали запізнім. У газетах просили владу скорегувати час роботи закладу, аби він відкривався о 7.00 і працював аж до 22.00.
Каналізації у цій вбиральні, вочевидь, у ті часи не було. Такий висновок можна зробити зі статті 1926 року під назвою «Циганська гармата». Саме так жартома називали містяни машину, в якій із вбиральні перевозили вичищені екскременти. Велике незадоволення мешканців міста викликало те, що «циганська гармата» (цікаво, чому її називали саме так?) їздила через центральну Великомостову вулицю увечері, якраз коли містяни активно виходили на корзо – улюблений вечірній променад. «Ми хочемо під час прогулянки дихати повітрям, тож чому би не перевозити циганську гармату пізно вночі?», – запитував автор замітки.
А ще історія вбиральні біля мосту могла закінчитися набагато раніше, ніж це сталося, адже у 1929 році її всерйоз збиралися знести. Річ у тім, що на куті площі Масарика і вулиці Кожелузької мала «вирости» нова імпозантна споруда. «Підкарпатський банк» придбав там старий будинок, зніс його, аби звести на тому місці нову будівлю банку. На етапі планування містові навіть пропонували саме там обладнати міський кінотеатр. Плани були грандіозні, от тільки «Підкарпатському банкові» не хотілося мати просто перед своїми дверима вхід до громадської вбиральні. Керівництво установи звернулося до міської управи з проханням перенести вбиральню деінде. Але депутати відповіли: якщо банку заважає туалет, він може його перенести на інше місце за власні кошти. Врешті, з цього будівництва нічого не вийшло, банк і надалі працював на іншому боці площі, у нинішньому будинку № 9.
Відомий художник Й. Бокшай зафіксував частковий вигляд громадської вбиральні на своєму полотні 1927 року
А історія вбиральні продовжилася, хоча про те, що вона відповідає усім гігієнічним нормам, перестали говорити вже через кілька років після відкриття. Так, у 1932-му місцеві газети скаржилися, що обидві громадські вбиральні міста (біля мосту і на площі Жатковича) перебувають у незадовільному стані й дуже потребують ремонту. Знаю, ви одразу подумали про другу вбиральню. Маю припущення, що йшлося про закритий кілька років тому громадський туалет під сквером біля ЗОШ № 4. Виявляється, і ця вбиральня мала тривалу історію. Ще у 1924 році місцевий підприємець Рудольф Борек пропонував міській управі дозволити йому безкоштовно відкрити літню терасу на площі перед реальною школою (тобто нинішньою ЗОШ № 4). А За це він обіцяв обладнати підземну громадську вбиральню, яку через 10 років зобов’язувався передати у власність міста. Коли Бореку вдалося втілити цей план – невідомо, однак є інформація, що у 1932 році громадська вбиральня на тодішній площі Жатковича вже діяла і перебувала в незадовільному стані.
Громадська вбиральня – на світлині радянського періоду (1950-19160-ті роки). Фото зі сторінки Томі Масарик у “Facebook”.
Що стосується вбиральні біля мосту, то вона в подальшому неодноразово перебудовувалася, змінюючи розташування входів і зовнішній вигляд. Служила вона ужгородцям і гостям міста вірою і правдою майже 97 років! Пристойний вік для об’єкта такого роду, чи не так? А що ж буде на його місці – побачимо.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Перше фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького