Гадаю, не збрешу, сказавши, що для багатьох ужгородців «четверта» школа є місцем особливим. Хтось там навчався, інші привели туди на навчання своїх дітей, а деякі просто люблять милуватися обрисами цієї красивої будівлі на пагорбі. Ужгородська ЗОШ № 4 має довгу і цікаву історію, яка навіть не вмістилася до однієї статті. Тож нині у «Втраченому Ужгороді» пропоную познайомитися з початком цієї історії – першими 4-ма роками роботи школи, які ще навіть не були пов’язані з її нинішньою будівлею.
Почалося все 29 березня 1897 року. На засіданні міської ради був зачитаний лист від Міністерства народної освіти, в якому значилося, що влада має намір відкрити в Унґварі початкову реальну школу для хлопчиків за умови, що місто надасть для навчального закладу приміщення до того часу, поки держава не збудує для школи окрему будівлю. Міська рада з радістю погодилася на таку пропозицію, адже в тодішньому маленькому Унґварі державних шкіл не було. У листі-відповіді місто лише просило Міністерство народної освіти не затягувати з питанням будівництва, оскільки Унґвар, як маленьке місто, не має грошей на тривалу оренду підходящої будівлі. Міська управа розраховувала на те, що будівлю школи зведуть за 4 роки – з цими розрахунками і почали шукати приміщення, аби з 1 вересня 1897 року хлопчики першого класу могли піти на навчання до нової школи.
Завдання, наче, й не було складним, оскільки школа мала відкритися не одразу з чотирма класами, а лише з одним – першим (щороку мав додаватися ще один клас). Однак виявилося, що в місті майже нема готових підходящих будівель. Вибір врешті зупинили на будівлі Берната Галперта на Радванській вулиці, 10 (нині це початок вулиці Мукачівської). Договір оренди підписали до 31 липня 1900 року з можливістю продовжити термін (на випадок, якщо на той час нова будівля школи ще не буде готова). Бернат Галперт натомість мав до початку навчального року звільнити приміщення від ковальських та інших майстерень, які там працювали, навести лад, об’єднати дві кімнати з вікнами на вулицю в один великий навчальний клас, огородити подвір’я та присипати його щебнем.
Хоча підготовка до відкриття школи була дуже короткою, до початку вересня майже все було готове. Навчання почалося 6 вересня 1897 року. Директор приїхав до школи лише 30 вересня, ним став Дюло Дорчак (Dortsák Gyula), якого за власним бажанням перевели сюди з гімназії міста Трстена. Пізніше директор писав, що як не старалися вчителі зробити нову школу гарною, це в них не виходило, бо ані місце, ані приміщення абсолютно не підходили для того, щоб там навчалися діти. У глибині двору ще працювала ковальська майстерня, тобто через подвір’я постійно їздили вози; там же, у глибині двору, проживали люди, котрі тримали худобу; вікна навчального класу виходили на завжди шумну і жваву торгову вулицю Радванську, через що діти постійно відволікалися. Крім начального класу, у будівлі обладнали учительську кімнату, кабінет директора та допоміжне приміщення, що служило складом для навчального приладдя. На уроки фізкультури учнів водили до зали гімназії (нинішньої будівлі хімфаку УжНУ).
Саме тому від самого початку навчання почалися пошуки місця під нову будівлю школи. Міністерство народної освіти відправило до міста посланця, аби він перевірив для цієї мети будівлю та земельну ділянку міської управи, що працювала тоді у споруді старовинного монастиря палошів (паулінів або ченців Ордену св. Павла Відлюдника). Представник міністерства у травні 1898 року оглянув усе і залишився задоволений побаченим. Ділянка здалася йому цілком придатною для купівлі і зведення на місці монастиря нової будівлі для школи. Вона була важливою для міста, оскільки вперше діти мали можливість отримати хорошу технічну освіту (вважалося, що до реальної школи йдуть ті, хто планував працювати у промисловості та торгівлі, адже там з першого класу вивчали природничі, математичні предмети, модерні мови).
Але повернімося до першого року роботи реальної школи та її правил. Навчання у школі було платним, безкоштовно приймали лише 30% учнів. Запис до першого класу проходив 1-3 вересня 1897 року, тоді й сформували клас із 42-х учнів (закінчили навчальний рік 32 з них). Цікаво, що 18 із них були місцевими, 7 – з території комітату Унґ, але були також діти з Хорватії, Буковини, Земпліна, Уґочі тощо. Навчальний рік тоді тривав 10 місяців і був розділений на три частини: з 1 вересня по 23 грудня, з 3 січня до 30 березня, з 1 квітня до 29 червня. Фактично тоді діти мали лише нетривалі зимові канікули й тиждень відпочинку між Вербною неділею та Великоднем (з великоднім вівторком включно). Перед навчальним роком батьки сплачували за навчання 2 форінти вступних, 50 крейцерів – на табель успішності, ще 50 крейцерів – на бібліотеку. Річна плата за навчання становила у перший рік навчання 18 форинтів, які можна було сплатити одним внеском на початку навчального року або розбити на 4 платежі, які слід було сплачувати 15 жовтня, 15 грудня, 15 березня та 1 травня. Якщо батьки не внесли платіж вчасно, учня відправляли зі школи додому. Бідні учні, які добре навчалися і мали гарну поведінку, могли просити директора про скасування оплати за навчання.
На початку року учням видавали підручники, які вони мали підписати. Якщо учень псував підручник, мав придбати новий. Приносити до школи інші книжки, окрім потрібних для навчання, було суворо заборонено. Приходити на уроки учні повинні були за 15 хвилин до початку занять (приходити раніше було заборонено). Між уроками ввели перерви тривалістю 10 хвилин. У цей період учні мусили виходити з класів, аби приміщення провітрилося. Можна було перекусити, але не дозволялося приносити до школи фрукти, м’ясо та жирну їжу (з міркувань чистоти). Виходити за межі школи під час перерв було заборонено. Натомість після завершення уроків учні мусили одразу йти геть, бо в приміщеннях починалося прибирання. Шкільна форма не передбачалася, приходити до школи дозволяли в будь-якому чистому та акуратному одязі.
Якщо учень захворів і не міг прийти до школи, його батьки чи опікуни мали повідомити про це вчителя, а потім написати записку до школи із поясненням, з якої причини і скільки днів пропустила дитина. Такі ж пояснення батьки або опікуни мали дати, якщо дитина пропустила навчання не через хворобу, а з інших причин. Якщо поважної причини і пояснень не було, а дитина більше тижня пропускала школу, її виключали зі списку учнів.
У першому класі реальної школи хлопчики вивчали угорську та німецьку мови, латину, письмо, арифметику, геометрію, історію, географію,малювання, релігію (урок релігії в учнів кожного віросповідання проводили окремі священники і рабин). Вчителем у них був Корнел Шімша(працював учителем з 1872 року). Помічними були вчителі гімназії Альберт Шірокої та Іштван Лаудон. За порядком наглядав колишній жандарм ДьордьОндрішко. Уроків було багато: від 4-х до 7-ми на день, тобто іноді заняття у дітей закінчувалися аж о 16.00. Навчалися хлопці не 5 днів, як нині, а 6 – тобто в суботу також. В кінці року вчителі проводили екзамени з усіх предметів включно з фізкультурою.
У 1898 році, тобто на другий рік існування школи, дирекція знову набрала перший клас, до якого записалися 33 дитини. За літо власник будівлі школи звів добудову зі ще однією навчальною кімнатою, залою для малювання та кімнатою для зберігання інвентарю. Перший вчитель школи Корнел Шімша, який був наставником уже ІІ класу, у грудні захворів, а в березні 1899-го помер. Його обов’язки частково лягли на нового вчителя, наставника І класу НандораКьонє – молодого вчителя, котрий у подальшому завоює собі славу мовознавця, укладе кілька популярних кишенькових словників (зокрема угорсько-німецький та угорсько-французький).
У 1898 році зрушилося й питання придбання ділянки для будівлі школи. Міністерство народної освіти досягло домовленостей із владою Унґвара про купівлю ділянки ратуші за 15 тисяч форинтів. Однак міська управа не готова була одразу переїхати – ділянку вона погодилася продати з тією умовою, що користуватиметься будівлею ратуші ще 2 роки, тобто у власність Міністерства ділянка мала перейти з 1 травня 1900 року. Міністерство народної освіти погодилося зачекати.
У 1899 році, тобто на третій рік роботи реальної школи, в ній діяли вже три класи: у І-му навчалося 32 учнів, у ІІ-му – 38, у ІІІ-му – 32. Того року до школи прийшов працювати вчителем математики та географії молодий Зоард Ґеоце (Geöcze Zoárd). У подальшому цей вчитель стане відомим математиком, виграє стипендію й буде жити в Парижі, отримає докторську ступінь у Сорбонні, дружитиме з найвідомішими вченими, зокрема з Марією Кюрі, а помре у 1916-му внаслідок хвороби, запущеної на сербському фронті Першої світової війни. Але тоді, у 1899 році, він ще лише починав вчителювати в Унґварі, куди його направило на роботу Міністерство народної освіти, став наставником ІІІ класу реальної школи. Серед нових вчителів у школі були також Светозар Бороєвац,котрий викладав геометрію та малювання; і Ференц Фердинанд Клайн, котрого призначили наставникомІ класу й учителем угорської та німецької мов.
Й остаточне формування початкової реальної школи, як 4-класного закладу, завершилося у 1900 році, коли перший набір учнів перейшов у IV клас. На той час питання про переїзд до нового приміщення було вже дуже гострим – школа просто не вміщалася в будинку Галперта на Радванській вулиці, потребувала додаткових приміщень (наприклад, хімічної лабораторії, оскільки в IV класі діти вже вивчали хімію). Сам власник будівлі Бернат Галпертзвернувся до Міністерства народної освіти з проханням залишити школу в його приміщенні ще на 10 років, мовляв, він дуже вклався у перебудову, тому потребує компенсації. Однак дирекція школи і чути цього не хотіла, постійно нагадуючи про те, що будівля на Радванській вулиці не підходить для навчання, а батьки не приведуть дітей до першого класу наступного року, якщо не знатимуть, що питання з новою будівлею не зрушило з місця.
А проблема таки існувала, бо міська управа настільки затягнула з ремонтом будівлі колишньої гімназії, куди мала переїхати (йдеться про нинішню будівлю торговельно-економічного коледжу ДТЕУ на вулиці Капітульній), що до 1 травня 1900 року аж ніяк не готова була передати споруду ратуші Міністерству народної освіти. Врешті 5 червня 1900 року між Міністерством та містом таки був укладений акт купівлі-продажу, за яким Міністерство народної освіти придбало ділянку міської управи на правому боці Жупанатської площі за 30 тисяч крон.20 липня у новій будівлі ратуші підписали акт передачі, після чого на ділянці старої ратуші, на яку чекало неминуче знесення, директору реальної школи Дюлі Дорчаку урочисто передали ключі від усіх приміщень.
Директор школи хотів негайно розпочати демонтажстарого монастиря паулінів, аби показати батькам, що до школи варто записувати дітей, що незабаром вона таки отримає власне приміщення. Тоді очікувалося, що нова будівля постане на Жупанатській площі вже до 1 вересня 1902 року. А як сталося насправді – читайте наступного тижня у продовженні теми.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
