Чи задумувалися ви колись над тим, як ужгородці 100 і більше років тому дізнавалися про новини і офіційні розпорядження? Якщо ви скажете: «З газет», то будете, звісно, праві, та лише частково, бо ще одним важливим джерелом інформації були у той час спеціальні щити, стенди й тумби, на яких вивішували різного роду оголошення. Як вони виглядали та як на них можна було розмістити свою інформацію – розкажемо нині.
Одразу почнемо з нез’ясованого, бо дізнатися, коли ж у місті почали використовувати інформаційні стенди, нам не вдалося. У ХІХ столітті ними вже користувалися активно. Зокрема у Державному архіві Закарпатської області зберігається документ 1892 року, в якому перераховані усі місця з розташуванням інформаційних стендів у місті. Кожен такий стенд мав розмір 1х1,30 м і висів у найбільш людних локаціях, аби перехожим зручно було зупинитися і проглянути нові офіційні розпорядження й приватні оголошення.
На жаль, нам не вдалося поки ідентифікувати місцезнаходження усіх 24-х стендів, оскільки в архівному документі значилися не адреси, а лише прізвища власників будівель, на стінах яких розміщувалися стенди. Наприклад, у списку є «магазин Мондули, будинок Гоффмана – 2 шт», «Броді Дюло – 1 шт», «Мігалкович – 2 шт» тощо. Але маємо в тому списку й добре відомі будівлі, тож можемо точно сказати, що один офіційний інформаційний стенд висів на будівлі міської управи, два знаходилися на лівій стіні дуфорта жупанату, також два можна було побачити на фасаді «Білого корабля», по одному стенду висіло на стінах купальні «Квасна вода», готелі «Корона», корчмі «Чорний орел» тощо.
Доглядала за інформаційними стендами не міська управа. Місто заключало договір з приватною особою, надаючи їй право продавати місце на стенді – натомість «орендар стенду» мусив утримувати його в порядку і безкоштовно наклеювати офіційні розпорядження від міської управи. Якщо власник магазину десь у прохідній частині міста хотів, аби на фасаді його будівлі також була дошка оголошень, він брав на це дозвіл на рік у міській управі. По-перше, розміщення оголошень давало хоч і невеличкий, але додатковий дохід, по-друге, інформаційний стенд приваблював людей, котрі підходили прочитати розпорядження й оголошення. А люди біля входу до магазину потенційно могли стати покупцями.
Розвішувати оголошення будь-де (як, до прикладу, це роблять нині на автобусних зупинках і стовпах) в ті часи було заборонено, однак це не означає, що всі чемно дотримувалися цього правила. З місцевої преси кінця ХІХ століття бачимо, що проблема неохайних заклеєних приватними оголошенням стін і парканів у ті часи теж існувала. Офіційні ж установи, культурні товариства, театри тощо мусили платити за можливість розмістити інформацію або афішу на одному або кількох офіційно дозволених інформаційних стендах міста.
У 1895 році на них, до прикладу, можна було прочитати такі повідомлення: «Завтра на Червениці піхотинці будуть проводити стрільби, тож кому життя дороге – оминайте цю місцевість»; «Суворо заборонено завозити з-за кордону саджанці винограду. Хто привезе їх всупереч забороні, будуть оштрафовані, а саджанці – конфісковані» (то був якраз період розповсюдження філоксери, яку боялися завезти зі саджанцями). Звісно, були також офіційні оголошення про вибори та їх результати, про оголошені дати ярмарок, про зміни в оподаткуванні, а ще багато приватних оголошень про оренду помешкань та пошук роботи (або вакансії).
У кінці ХІХ століття нова столична мода продиктувала встановлення інформаційних тумб на заміну старим неохайним стендам. Одразу кілька підприємців почали боротися за право встановити такі тумби і стягувати з підприємців і приватних осіб плату за рекламу і вивішування оголошень. Зокрема будапештський підприємець Янош Карої пропонував їх зробити у стилі «великого міста», сплачувати міській управі за користування 5 форинтів щорічно, а через 30 років передати їх у власність міста.
Янош Карої пропонував Унґвару встановити такі ж інформаційні тумби, як у Кошице (фото – Державний архів Закарпатської області)
На засіданні міської ради на таку пропозицію погодилися, але підприємець так і не встановив після цього в Унґварі своїх рекламних тумб. Рівно через рік міська рада відкликала цей дозвіл у зв’язку з невиконанням угоди. Тож із тумбами у стилі «великого міста» в Унґвара не склалося, інформаційні стенди продовжували виконувати свої функції, а обслуговувала їх місцева друкарня «Székely és Illés».
У 1932 році підприємство P.R.E звернулося до міської управи з пропозицією встановити в кількох людних місцях рекламні тумби з електронними годинниками зверху. «Такі годинники є вже у всіх великих містах і вони дуже піднімають їхній рівень краси», – писала місцева газета «Kárpáti Magyar Hírlap». Перші тумби з годинниками планували встановити на площі Другетів, Маломостовій вулиці, на набережній Рошковича, площі Фенцика та площі Масарика. Оскільки циферблати мали підсвічуватися в нічний час, місто поставило підприємству умову, що не платитиме за використану годинниками електроенергію. Також підприємство мало платити за кожен об’єкт 1 крону щорічно, а місто, крім того, хотіло зобов’язати його обслуговувати й годинник римо-католицької церкви. Знайти у пресі інформацію про подальший розвиток цієї справи не вдалося, але тумби з годинниками, вочевидь, були встановлені, принаймні один такий об’єкт потрапив в об’єктив фотографів журналу «LIFE» у 1939 році.
Колона угорських військовослужбовців – перед Великим мостом. У правому
куті фото видно рекламну тумбу з годинником
З 1941 року публічними оголошеннями в місті займалося Угорське рекламне агентство, яке встановило на вулицях та площах вісім залізних круглих стовпів. Розташовувалися вони на пл. Міклоша Горті (нині – Народна пл), на набережній, на пл. Сечені (нині – пл. Корятовича), на пл. Другетів (площа перед будівлею «Просвіти»), біля мосту, на пл. Кошута (нині – пл. Петефі), на початку вул. Яноша Оронь (нині – вул. Толстого) та на вул. Мігая Мункачі (нині – Мукачівська). Місцева преса зазначала, що в цьому питанні в місті давно треба навести порядок, адже старі дошки для оголошень були збиті абияк та ледве висіли на фасадах, люди не звертали на них увагу, бо там ще подекуди висіли минулорічні оголошення. Натомість приватні оголошення, написані на папірцях, часто можна було побачити наклеєними на парканах, стовпах і вітринах магазинів, що виглядало дуже неестетично.
Газета «Kárpáti Hiradó» писала, що міська управа десятиліттями не звертала на цю проблему належної уваги. Мовляв, більше 60-ти років тому (тобто ще у 1880-х) право на рекламу та оголошення місто віддало єврейській родині Рот. З тих пір уже третє покоління Ротів розклеювало оголошення на інформаційних стендах і збирало за це гроші з людей. Місто ж від цього, мовляв, не отримувало нічого, управа вдовольнялася тим, що Рот розклеює там, де треба, офіційні розпорядження.
Залізний рекламний стовп на тодішній пл. Сечені (нині – пл. Корятовича), 1940-
ві
У 1940-х антиєврейські закони обмежували роботу євреїв, тож не дивно, що третє покоління Ротів відсторонили, натомість право на розклеювання оголошень віддали Угорському рекламному агентству. Воно ж пообіцяло, що працюватиме як у великих містах, де, мовляв, давно перейшли на професійне малювання красивих кольорових мистецьких плакатів, що привертають увагу і прикрашають місто, а не спотворюють його вигляд.
Куди поділися тумби з годинниками з 1930-х і круглі залізні стовпи з 1940-х – невідомо. Якщо наші читачі пам’ятають їх, то будемо раді прочитати у коментарях їхні спогади. У радянські часи рекламні тумби (не старі, а з новим дизайном) теж були звичною картиною на наших вулицях. Прибрали їх зовсім недавно.
Фото – з книжки «Архітектурно-художнє оформлення Ужгорода» (1986)
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
