Втрачений Ужгород Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: єврейський квартал на набережній (Фото)

Минулого разу у рубриці «Втрачений Ужгород» ми розповідали про те, як зведення будівлі дівочої державної школи почало формування красивої набережної, що нині називається набережною Незалежності. Значна частина тодішньої прибережної смуги належала єврейській громаді, тож здавна там сформувався важливий для її діяльності квартал. Про нього і розкажемо нині.

Є відомості, що вже у 1807 році на тому місці, де нині на набережній Незалежності стоїть одна з будівель стоматологічної поліклініки, розташовувалася перша у місті єврейська лікарня. Її будівлю пошкодила повінь 1868 року, що стало причиною зведення лікарні на іншому місці – на нинішній вулиці Капушанській. Як бачимо, неукріплений берег річки тоді не давав можливості місцевій єврейській громаді розбудовувати свою територію. Та на ній все ж звели молитовний дім – орієнтовно після 1862 року, коли місцевий мешканець Йожеф Вайнбергер залишив хасидській громаді «Klausz-Thora» земельну ділянку ближче до укріпленої частини берега. Як виглядала ця частина міста у кінці ХІХ століття, добре видно на частині світлини-триптиха 1892 року. Мало хто із сучасних ужгородців здатен впізнати у цій необлаштованій місцині нинішню набережну Незалежності, та це справді вона.

На жаль, нині невідомо, який саме із маленьких будиночків у лівій частині фото виконував функцію молитовного дому. Коли місто вирішило побудувати на цій частині прибережної смуги державну школу для дівчат, земельну ділянку громади «Klausz-Thora» експропріювали, а будівлі на ній (серед них і молитовний дім) знесли. Експропріація частини володінь громади «Клаус», звісно, була для неї великим ударом, однак подальше впорядкування берегової смуги, укріплення її протипаводковою стіною та облаштування красивої набережної стало і позитивним поштовхом. Тепер громада, не боячись руйнівних паводків, могла побудувати на решті своєї території великий молитовний дім і простору купальню. До слова, ритуальну купальню мікву (мікве) у 1902 році планували звести біля так званої великої синагоги, однак потім громада обрала інше місце – тодішню прибережну вуличку Габора Дойко. Оголошення автономної ортодоксальної єврейської общини про конкурс на будівництво ритуальної купальні був опублікований у пресі у квітні 1908-го, а відкрили її для відвідування вже 7 січня 1909 року.

Так виглядала закинута будівля мікви у 2017 році, фото – Костянтина Черкая

Петро Сова у своїй книжці «Прошлое Ужгорода» зазначав, що хасидську синагогу на набережній також звели у 1908-му. Однак він помилився, бо сталося це на кілька років пізніше – у 1911-му. У березні того року община «Klausz Chasidim» оголосила публічний конкурс на будівництво молитовного дому, а вже у вересні 1911-го, коли будівля була майже готова, трапилася подія, про яку написали у багатьох місцевих і немісцевих друкованих виданнях. Зокрема газета «Ung» писала про неї так: «На вулиці Дойко Габора десятиліттями був молитовний дім, в якому молилися найфанатичніші євреї, так звані хасідіми. Церкву свою вони називали клаусом. Хасідіми входять до ортодоксальної громади, але тримаються подалі від красивої великої синагоги, бо вважають, що ортодокси недостатньо суворо дотримуються релігійних традицій.

Ділянку, де стояв молитовний дім, влада купила для зведення державної школи для дівчат, тож громада мусила подбати про будівництво нового молитовного дому. Вона придбала сусідню з паровою купальнею, яка також є власністю громади, ділянку і кілька тижнів тому приступила до зведення нового більшого храму. З кількох пропозицій після довгих переговорів обрали проєкт молодого талановитого архітектора з Унґвара Шаму Штерна. За планом, над великим залом будівлі мала бути залізобетонна стеля, не підтримувана жодною колоною. Розрахунки виконав інженер із Будапешта на прізвище Мейєр, який є фахівцем із залізобетонних робіт. План також переглянув і затвердив Йожеф Рац, міський інженер».

Будівництвом церкви займалася підрядна фірма «Hámos és Szuhanek», та оскільки її керівники не мали великого досвіду роботи зі залізобетонним конструкціями, вони залучили будівельну компанію Геллерта і Давіда з Будапешта. Її фахівці переглянули проєкт, внесли в нього невеликі зміни та взяли на себе зобов’язання зробити залізобетонну стелю. Будівельники дуже поспішали, бо перед ними поставили вимогу закінчити будівництво до єврейського Нового року, а часу залишалося менше місяця.

Того вересневого четверга будівельники планували працювати цілу ніч, аби завершити формування стелі. Та близько 11.00 у них закінчився карбід для освітлювальної лампи і роботи довелося зупинити. Можливо, це врятувало їм життя, бо через годину нічний сторож прокинувся від страшного тріску риштування під стелею. Чоловік ледь встиг вискочити надвір, як стеля зі страшним гуркотом обвалилася. Звук був таким сильним, що мешканці сусідніх будинків, перелякавшись, повискакували на вулицю, не розуміючи, що сталося.
Вранці перед зруйнованою будівлею зібрався натовп, поліцейські почали слідство. Терміново відправили телеграму інженеру Геллерту, котрий одразу ж відправив до міста фахівця своєї фірми, аби з’ясував, хто винен у тому, що сталося: інженер, який неправильно все прорахував, чи будівельники. Подія ця викликала великий резонанс, бо лише дивом обійшлося без жертв. Звісно, будівництво вона також затягнула, однак згодом залізобетонну стелю побудували вже на совість, так, що вона довго (можливо, і досі) залишалася міцною.

Будівля колишньої синагоги зазнала значних перебудов у радянські роки, а нещодавно отримала ще один поверх

Крім мікви та молитовного дому на невеличкій території розміщувалися ще кілька менших споруд: будинок для проживання та роботи ритуального різника птиці та, можливо, будиночок рабина. Таким чином ще до Першої світової війни біля стін горожанської школи сформувався невеличкий осередок зі спорудами, які були важливою частиною життя хасидської громади міста. Слід сказати, що містянам доволі хаотична забудова цього міні-кварталу не дуже подобалася – надто вже не пасували тутешні хатки новому вигляду набережної. А вона на той час уже починалася вимальовуватися: її укріпили, розширили, пішохідну доріжку відгородили парканом, який виготовив місцевий майстер Еде Горовіц, а обабіч променаду висадили акації.

Нині багато хто думає, що ритуальна купальня, «захована» всередині цього міні-кварталу, працювала лише для євреїв і лише для чоловіків. Та це не зовсім правильно, бо ще перед Першою світовою війною громада змушена була віддати купальню в оренду і дозволила відвідувати її представникам усіх віросповідань. Окрім воєнних років, коли не вистачало дров для обігріву води та приміщень, купальня працювала щоденно і цілорічно. Чоловіки могли приходити купатися щодня до 13.00, а у п’ятницю та неділю – протягом цілого дня. Жінки купалися з 13.00 до вечора, крім п’ятниці та неділі. Можливо, частина купальні справді виконувала функції ритуальної, усім же іншим відвідувачам пропонували використовувати звичайні ванни. Вже пізніше, у 1930-х, коли орендарем купальні був Юда Рупп, клієнт міг замовити собі кабінку з ванною кількох класів. У кабінці першого класу відвідувачу пропонували за певну плату ще й мило і рушник. Зі своїми речами купання коштувало дешевше. Траплялися, до слова, у цій купальні і трагедії, зокрема у 1928 році там наклала на себе руки 23-річна дівчина з Бартфи (Бардейова) Йозефа Жарновська.

Щодо будинку шойхета або шоктера – різника птиці, то про цей об’єкт відомо дуже мало, як і про людей, котрі виконували цю функцію. Знаємо, що у 1928 році в місті працювали два різники: Антал Грюнвальд та Йожеф Айнгорн. Їхню роботу оплачувала ортодоксальна громада міста, а чи мали хасиди окремого різника – невідомо. У газетах 1930-х років писали, що місто має заборонити виносити від різника птицю не у кошику, бо виглядає неестетично, коли набережною, де гуляють люди і граються діти, несуть за ноги птицю, з якої на землю крапає кров.

Частина єврейського кварталу, на фото, ймовірно, будинок шойхета. Світлина – з сімейного архіву родини Рот

Інформації про життя хасидської громади міста є мало через те, що була вона доволі закритою, всіляко відстоювала свою автономію і не любила, коли втручалися у її справи. У 1933-му це призвело до подій, які в газетах називали найбільшою ганьбою громади. Багато років фінансові справи хасидської громади і «Клаусу» вів Лазар Фельдманн – власник заводу шампанського. Він мав почесний титул ґебе – діловода. Та у 1933-му голова ужгородської єврейської общини, лікар Дюла Ласло висловив підозри у нечесному використанні коштів і постановив провести перевірку бухгалтерських книжок. Лазар Фельдманн книжки віддати відмовився, за нього заступився рабин Кон, котрий пояснив, що ґебе може роздавати гроші, віддані на благодійність, на свій розсуд, не звітуючи за це. Пану Ласло відмова не сподобалася, тож на загальних зборах общини проголосували за обрання нового діловода. Наступної суботи Лазар Фельдманн, як завжди, хотів зайняти своє почесне місце ґебе в синагозі, але новий діловод попросив його піти. Почалася штовханина і бійка між прибічниками і противниками Фельдманна, вони вибігли на вулицю, зчинили ґвалт, налякавши людей на набережній. Прибічники Фельдманна і він сам почали кидати каміння у вікна синагоги, розбили 20 шибок. Поліція втихомирила натовп, люди почали розходитися, та на площі Масарика (нині – пл. Петефі) сварка розгорілася знову, почавшись із криків, закінчившись масовою бійкою.

Такі бійки по суботах тривали біля хасидської синагоги на набережній ще тривалий час, громада була розділена і не могла порозумітися. Одні вважали дії ортодоксальної общини нападом на автономію «Клаусу», інші казали, що громада має бути спільною.

Тим часом місто всерйоз придивлялося до того, аби взагалі звільнити єврейський квартал від хаотичної забудови, особливо палко ці плани почали обговорювати на початку 1940-х, у роки поширення антисемітських настроїв. У 1941 році в Унґварі проходили Тижні мистецтва, які відвідав зокрема і відомий будапештський архітектор Віргіл Біербауер. Він оглянув місто і звернув увагу, що тут майже не має площ. Під час свого виступу на Тижнях мистецтва Біербауер порадив владі Унґвара знести старий непоказний млин і будівлі єврейського кварталу, відкривши натомість гарний простір, з якого чудово проглядатиметься Жупанатський пагорб і набережна. Мабуть, якби не війна, ці плани могли би втілитися в життя, та історія внесли свої корективи, і площа, яка з’єднала вулиці і відкрила красивий вид на пагорб і набережну, постала зрештою трохи подалі – біля міської пошти.

Наша розповідь про єврейський квартал, мабуть, не буде повною, якщо не згадати і про сусідні вілли, в яких нині працює стоматологічна поліклініка, бо належали вона також відомим членам єврейської громади. Тодішній будинок № 8 (нині – №7), який деякими архітектурними деталями навіть був подібний на сусідню синагогу, в середині 1920-х побудував юрист, багаторічний голова єврейського священного товариства Марк Марош. Про нього відомо не дуже багато: у 1912 році газети писали про одруження молодого юриста з Ельзою Еренрайх із села Демече. А у 1932 році він втрапив у скандал через звинувачення 75-річної жінки у побитті, мовляв, юрист вибивав із жінки дозвіл на продаж будинку для свого клієнта.

А наступний будинок, тоді – № 10 (нині – №8) був віллою іншого відомого адвоката, головного редактора газети «Zsidó Néplap» і керівника єврейської партії Мора Юсковіча. У 1925 році красиву кутову віллу для Юсковіча будував той же Шаму Штерн, котрий зводив у 1911-му й сусідню синагогу. Тут теж не обійшлося без скандалу: трьома роками пізніше Штерн у пресі звинуватив Юсковіча у тому, що той заплатив йому за роботу на 50 тисяч Кч менше, ніж було обумовлено.

На жаль, дізнатися, якими були долі власників цих вілл, рабина, різників, орендарів купальні та членів їхніх родин нам не вдалося. Та більшість із них точно не змогли уникнути страшних подій Голокосту, бо в кінці 1944-го, коли через місто пройшов фронт Другої світової війни, весь єврейський квартал стояв пусткою.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

38 − = 31