Нині Закарпаття не має свого гімну. Остання спроба його затвердити закінчилася у 2009 році скандалом – тоді депутати Закарпатської обласної ради проголосували за варіант, яким користувалися ще часів чехословацької Підкарпатської Русі – за вірш О. Духновича «Подкарпатскіи Русины оставьте глубокій сон». Але іноді те, що було в історії, краще там і залишити, а не тягнути в сучасне. Це стосується і вірша Духновича, який в нинішніх умовах сприймається зовсім інакше. У 2009 році рішення обласної ради про гімн так і не було підписане головою ради, тобто не набуло чинності. А ми зараз розкажемо, як вірш О. Духновича став гімном і що цьому передувало.
До 1919 року територія нинішнього Закарпаття не мала свого гімну, оскільки не була одним цілим – поділялася на рівноправні комітати (жупи). Після входження до складу Чехословаччини Підкарпатська Русь, якій обіцяно було автономію, мала вже отримати і прапор, і герб, і гімн. Щодо гімну, то за законом затвердити його мав сейм автономної Підкарпатської Русі, якого в той час ще не існувало. Відповідно не було у краю й офіційного гімну.
Зазвичай на офіційних урочистостях звучав спершу гімн Чехословацької Республіки «Kde domov můj», а потім гімн Словаччини «Nad Tatrou sa blýska». Звісно, чиновники і патріоти краю були невдоволені тим, що на їхній землі звучить гімн Словаччини, а не Підкарпатської Русі. Тож на самому початку 1920-х місцеві москвофіли почали виконувати на більшості заходів неофіційний гімн краю на слова Олександра Духновича «Подкарпатскіи Русины оставьте глубокій сон». Нині низка науковців ставлять під сумнів авторство цього вірша, однак тоді, судячи з повідомлень у пресі, ніхто не сумнівався у тому, що його написав саме Духнович.
Текст вірша є таким:
«Подкарпатскіи Русины
оставьте глубокій сон!
Народный голос зовет вас:
Не забудьте о своем!
Наш народ любимый
да будет свободный,
Oт него да отдалится
непріятелей буря,
Да согрѣет справедливость
уж и русское племя!
Желаніе русских вождь,
Русскій да живет народ!
Всѣ просим Всевышняго,
Да подержит русскаго,
и даст вѣка лучшаго!».
Музику до нього склав на самому початку 1920-х греко-католицький священник Степан Фенцик, котрий лише ставав тоді на політичний шлях і був знаний більше, як учитель, музикант, диригент. Варто зазначити, що вірш Духновича «Подкарпатскіи Русины оставьте глубокій сон» співався в москвофільських осередках інтелігенції і раніше, але Степан Фенцик зробив свою інтерпретацію, яка була більш повільною.
В подальшому цю мелодію не раз критикували. Так, у 1936 році греко-католицький священник і краєзнавець о. Іриней Кондратович написав для місцевої москвофільської газети «Русскій Народный Голосъ» статтю «До історії карпаторуського гімну». У ній він критикував мелодію гімну, створену Степаном Фенциком одразу по входженню Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини. Мовляв, професор Фенцик зробив це більше з благими намірами, ніж із успіхом. «Гімн – це не вальс. Дуже треба затвердити кінцеву офіційну мелодію, оскільки нинішній такт є недостойним національної молитви», – писав о. Кондратович. Також він зазначав, що історично мелодія до вірша Духновича була іншою, дуже подібною до мелодії пісні «Святим звуком руська правда», популярної наприкінці ХІХ століття не лише на нашій території, а й серед бачванських русинів у Сербії. А авторами цієї мелодії були пряшівські каноніки о. Варфоломій Шаш та о. Михайло Котрадов, котрі склали її у 1870-х.
Схожу критику висловив у тій же газеті у 1936 році др. В. Гомічков. Він писав, що в будинку його діда Адольфа Добрянського цей гімн співали так, «як його співав сам Духнович»: жваво, швидко, з темпераментом будителя. «Адже сказано: «Залиште глибокий сон», а не «Спи, маля моє прекрасне»», – писав автор, додаючи, що зараз (тобто у 1930-х) гімн співають сумно, протяжно і мляво, так, що хочеться потягнути виконавців за рукав і розбудити. Гомічков зауважував, що мелодію-марш вигадав сам Олександр Духнович – людина завжди весела й життєрадісна, котра любила розповідати анекдоти і смішити співбесідників. І єдиний, мовляв, хто це зрозумів, був диригент Петро Милославський, котрий зі своїм хором «Боян» виконував гімн Підкарпатської Русі правильно. Але були у той час і захисники гімну на музику Фенцика, котрі називали мелодію ніжною і м’якою, але разом із тим піднесеною.
Звісно, не усі у Підкарпатській Русі сприймали вірш Духновича за гімн. Хтось віддавав перевагу гімну «Пора, пора за Русь святую», що прийшов до нас із Галичини; вірники римо-католицької церкви св. Георгія в Ужгороді не раз мали проблеми через те, що у великі свята закінчували месу виконанням угорського гімну; у Хусті в греко-католицькій церкві співали вже «Боже великий єдиний, Русь-Україну храни»; а жупан Іван Желтвай у 1926 році представив свій варіант гімну Підкарпатської Русі «Боже, спаси руський народ», який вийшов друком у вигляді невеличкої брошурки, де була також розміщена партитура для чоловічого хору в супроводі фортепіано.
Відсутність офіційного гімну Підкарпатської Русі обговорювалася багато років. Іноді на заходах усе ж співали гімн на слова Олександра Духновича. Єдині, хто ставився до цього дуже серйозно, були військовики, котрі навідріз відмовлялися, аби військовий оркестр зіграв ще якийсь гімн, окрім державного і словацького. При цьому до дотримання знаків поваги під час виконання державного гімну поліція ставилася в ті роки дуже строго. Так, у Мукачеві у 1930 році судили двох чоловіків за те, що не зняли капелюхи під час виконання державного гімну на публічному заході. На суді винуватці – етнічний болгарин і угорець – зізналися, що не знають мелодії чехословацького гімну і не розуміють мови, тож просто не зорієнтувалися, що треба зняти капелюхи. Навіть у газетах за 1937 рік ще можна побачити роз’яснення щодо того, як люди мають поводитися на урочистостях. Причиною роз’яснення стали події, що трапилися під час відзначення 28 травня 1937 року дня народження президента Чехословаччини Едварда Бенеша. Нині для нас є цілком незрозумілою така традиція, важко собі навіть уявити, аби в сучасній Україні урочистостями відзначали день народження президента, однак у Чехословаччині тих часів таке практикували і вияв неповаги до прапора чи гімну під час цих заходів прирівнювався до серйозних правопорушень.
У Державному архіві Закарпатської області також зберігається згадка про цю подію – доповідь керівництва місцевої поліції про те, що коли під час урочистостей перед будівлею жупанату прозвучав гімн Чехословацької Республіки, мешканці навколишніх будинків, котрі спостерігали за подією з вікон, не виявили поваги. Мовляв, у будинку № 6 навпроти жупанату з вікна виглядала дружина адвоката, 53-річна Ілона Рейзман; там же, на другому поверсі, з вікон квартири художника Ерделі схилилися дві жінки. Під час виконання гімну вони не стали рівно, а продовжували впиратися у підвіконня. Поліція провела профілактичну роботу з порушницями, виявивши, що вони не знали, як мають поводитися під час виконання гімну. Після того в газетах і з’явилося роз’яснення, що під час виконання гімну усі повинні встати (це стосувалося також жінок і дітей), зняти капелюхи і зберігати «достойний мовчазний спокій». Також капелюхи потрібно було зняти під час підняття прапора та пронесення прапорів військових формувань.
У 1936 році в Мукачеві під час урочистостей, присвячених уродинам Т.Ґ. Масарика, одним із елементів програми була забута нині традиція передачі на знак подяки пам’ятної стрічки для прапора військового полку. Під час цього військовий оркестр мав би зіграти гімн Підкарпатської Русі, але вкотре не зробив цього. Це дуже обурило присутніх, до губернатора краю Костянтина Грабаря почали направляти численні скарги й прохання зробити нарешті рішучі кроки до офіційного затвердження крайового гімну. За подальшими повідомленнями у пресі, Костянтин Грабар із цього приводу звернувся до прем’єр-міністра Мілана Годжі, котрий пообіцяв винести питання на найближче засідання Ради міністрів. Саме після цього й було винесене офіційне розпорядження уряду про виконання гімну Підкарпатської Русі на всіх урочистостях у краї, а також за його межами, якщо на заході присутні офіційні делегації від Підкарпатської Русі. Копія розпорядження Міністерства внутрішніх справ нині зберігається у фондах Державного архіву Закарпатської області.
Після того виконання гімну на офіційних заходах вже не викликало такої кількості зауважень, хоча, як уже зазначалося вище, у пресі час від часу обговорювали повільність мелодії і можливі зміни щодо цього в подальшому – коли дійде черга до офіційного прийняття гімну автономним соймом. Наскільки нам відомо, до вирішення цього питання в часи Підкарпатської Русі так і не дійшли. Повернути ж гімн Духновича, як уже теж згадувалося, спробували аж у 2009 році. Закінчити ж цю статтю хочеться питанням до читачів: а як ви вважаєте, чи потрібен нам у сучасних умовах гімн області, чи ця традиція вже є пережитком минулого?
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
