Цього тижня католики та реформати Ужгорода відзначають Різдво, тож «Втрачений Ужгород» вирішив розказати вам про колишні традиції святкування. Отже, як і коли у нас з’явилася традиція прикрашати ялинки, що було до неї, хто приносив дітям подарунки та як опівночі в церквах Ужгорода збиралися містяни – розкажемо далі.
Ви, мабуть, знаєте, що Різдво угорською мовою називається Корачонь (Karácsony) і що слово це має слов’янське коріння, адже корочуном, карачуном, крайчуном здавна називали зимовий сонцеворот, коли Сонце символічно перемагало злого духа темряви Корочуна. Саме на це свято перемоги світла над темрявою церква колись наклала свято Різдва, адже точної дати народження Ісуса Христа ніде вказано не було.
Корачонь для католиків, реформатів та лютеран нашого міста був дуже важливим святом, до якого готувалися заздалегідь. Та ХІХ-те і особливо ХХ століття наклали свої відбитки на давні традиції, здебільшого це стосувалося світського сприйняття свята. Зокрема саме у ХІХ столітті у нас з’явилася мода прикрашати ялинки і дарувати подарунки. Щодо ялинок, то місцеві угорськомовні газети кінця ХІХ століття розповідали, що на території сучасного Закарпаття ніхто не прикрашав дерев ані на Мікулаша, ані на Різдво, ані на Новий рік. Нібито цю моду завела в Будапешті у 1825 році одна австрійська баронеса, котра побачила прикрашену ялинку у Відні. А у вищих колах Відня цю новинку незадовго до того вперше показав німецький актор на прізвище Аншютц (Anschütz), котрий побачив ялинку, прикрашену яблучками, печивом, кольоровим папером та маленькими свічечками, у Страсбурзі. Так із Відня до Будапешта, а звідти – до нас потрапила нова мода прикрашати до Різдва ялинку. Вона досить швидко прижилася в містах, але газети ще й у середині ХХ століття писали, що у селах Підкарпатської Русі (особливо на Верховині) майже ніхто не прикрашає ялинок.
Певний час ялинка, як святковий атрибут, навіть критикувалася прибічниками старих традицій, адже вона витіснила інший гарний звичай – створення «Бетлегема». Нині на Закарпатті словом бетлегем позначають різдвяний вертеп та його учасників. Традиційно бетлегеми носять під час колядувань макет церкви чи ясел, а колись було заведено створювати макет Бетлегему (тобто міста Віфлеєм) вдома. Цим займалися, як правило молоді хлопці, котрі збиралися під час тижнів адвенту разом, пиляли, ліпили, фарбували макети будинків, церков і обов’язково ясел у центрі композиції. Іноді домашній Бетлегем займав половину кімнати. Щороку його вдосконалювали, додавали будівлі, майстерні (найчастіше млин чи кузню), фігурки людей, гарно підсвічували вікна тощо. На Різдво родина збиралася біля такого Бетлегема, що мав нагадувати про суть свята – народження Ісуса Христа. З часом ця традиція почала зникати, вечорами молодь уже не майструвала макет міста, натомість усі захопилися ідею прикрашання ялинки різними смаколиками. Противники цієї нової моди критикували її як чужу і таку, що не має жодного різдвяного сенсу. Однак ялинки у цій суперечці таки перемогли.
Ще одна відносно нова різдвяна традиція – подарунки. Чому їх дарують дітям на Різдво? Місцеві угорськомовні газети початку ХХ століття згадували, що унґварським дітлахам ще не так давно до того не дарували подарунків на Різдво. Діти чекали смачної вечері, походу на опівнічну месу, веселощів із друзями. Різдвяній вечері передувала важлива традиція: всі діти в родині вишиковувалися в рядок, підходили по черзі до батька, розказували йому, що доброго зробили за рік, і отримували від нього благословення. Коли батько вислухав, благословив і поцілував у голову кожного – цей і був подарунок для дитини.
Вже згодом дітей почали заохочувати до добрих справ подарунками. Малим казали, що це – подарунок від малого Йийзушка, тобто Ісусика. Ще пізніше діти почали писати Ісусикові листи, в яких розповідали про свої добрі справи протягом року. Батьки казали дітям, що Ісусик, народившись, спить у яслах, а коли йому приносять листа від дитини, просинається, читає того листа і відправляє дитині подарунок.
Пакунки з подарунками в кінці ХІХ-першій половині ХХ століття ставили під ялинку або на стіл біля ялинки. Відкривати їх можна було лише після святкової різдвяної вечері, тож діти, згоряючи від нетерплячки і не зводячи з пакунків очей, намагалися з’їсти усе якнайшвидше. Щодо вечері, то на неї збиралася разом уся родина. На різдвяному столі обов’язково була смажена риба, часто готували запечену індичку та багато солодощів. Їсти починали після молитви.
Через деякий час після вечері на вулицях міста з’являлися перші колядники. Спершу починали співати на куті вулиць, потім проходили вулицею, заходячи до будинків. Розходилися вони лише перед наближенням ночі, коли всі починали збиратися на нічну месу, що починалася традиційно опівночі. Про початок меси сповіщав людей дзвін – тоді з усіх вулиць до церков йшли люди. Після урочистої нічної меси містяни розходилися по домівках відпочивати. Але перед тим мали виконати ще одну важливу різдвяну традицію – допомогти нужденному (у різдвяну ніч під церквою збиралося особливо багато жебраків).
Благодійність була дійсно незмінною складовою свята Різдва. Кожне культурне товариство, школи, релігійні громади, Червоний Хрест та інші подібні товариства організовували перед Різдвом благодійні збори грошей для допомоги бідним. Одним із наймасштабніших в історії міста був збір посилок для солдат австро-угорської армії, що воювали на Ужку взимку 1914 року. Громада міста тоді об’єдналася для підготовки різдвяних пакунків і за кілька днів перетворила Василіянський монастир, який тоді частково служив шпиталем Червоного Хреста, на склад подарунків. Люди зносили до монастиря ковбаси, тістечка, паштети, яблука, шоколад, цукор, горіхи, цигарки, люльки, запальнички – все, що могло принести радість солдату. Дружини і доньки поважних містян кілька днів працювали, аби усе це розсортувати і запакувати. Подарунків назбиралося стільки, що ними запакували кілька вантажних вагонів. Усе це повезли на Ужок і під наглядом місцевих священників роздали солдатам.
Із благодійністю була пов’язана і перша публічна ялинка в місті. До 1925 року в Ужгороді не було так званої міської ялинки, яку встановлювали десь на площі. Цю традицію у 1925-му заснував Червоний Хрест. Першу публічну ялинку встановили на площі Корятовича, в наступні ж роки незмінним її місцем була нинішня Театральна площа. Обов’язковим атрибутом публічної ялинки була скринька для благодійних пожертв (Червоний Хрест збирав кошти для допомоги бідним містянам). Але не раз траплялося так, що ту скриньку або гроші з неї хтось цупив. Урочисте відкриття публічної ялинки, як і свята у навчальних закладах, організовували зазвичай 21-23 грудня.
А закінчимо ми нашу розповідь про різдвяні традиції добіркою повір’їв, вичитаних у міській газеті «Ung» за 1910 рік. Отже, тоді люди вірили, що:
– той, хто розіб’є у вечір Різдва пляшку чи стакан, не доживе до наступного Різдва;
– від Різдва до Нового року не можна плести або прясти, бо худоба шкутильгатиме;
– у різдвяний вечір господиня медом має намалювати хрест на чолі своїх дітей – аби до дівчат хлопці, а до хлопців – дівчата липли, як бджоли до меду;
– у різдвяний вечір можна дізнатися про своє майбутнє. Так, дівчата писали на трьох клаптиках паперу імена хлопців, папірці ховали у тісто, скручували з нього кульки, кидали їх у гарячу воду. В кульці, що спливла першою, мав бути папірець із іменем майбутнього чоловіка;
– під час різдвяної вечері яблуко треба розділити на кілька шматків, дати кожному за столом, а потім обмінятися шматочками, аби не загубитися під час подорожей;
– після різдвяної вечері треба залишити на столі якомога більше пирогів та тістечок – аби рік був плодотворний;
– хто після опівнічної різдвяної меси нап’ється води з путтоня (дерев’яного кадобу, в який збирали виноград), той зможе довго не відчувати спраги;
– якщо дитина народилася у різдвяний вечір, її життя буде щасливим.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Різдвяні листівки – з колекції сайту Hungaricana
