Військове містечко на вулиці Другетів, яке нині є «домівкою» для 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади та 15-го окремого гірсько-штурмовогобатальйону, має давню-давню історію. До його появи військо змінило в місті кілька дислокацій, починаючи з території замку, який влада забрала в графа Міклоша Берчені в покарання за його участь у антигабсбурзькому повстанні.
Той період був для нашого замку дуже непростим, адже військовослужбовці якось швидко перетворили його з пишного палацу на аскетичні казарми, ще й розграбували склеп родини Другетів (про це йдеться у книжці П.Сови «Минуле Ужгорода» 1937 року). Однак мало перебування війська у місті й позитивні наслідки, бо саме тоді жителі зрозуміли, що можуть на солдатах заробляти. Вони виконували для гарнізону різноманітну роботу: шили одяг та взуття, прали форми та постільну білизну, постачали їжу та інші товари. Коли військовослужбовці виходили у місто, вони неодмінно щось купувати на ринку або у крамницях, часто заходили і в корчми. А офіцери були тоді бажаними гостями в будинках усіхмісцевих родин, адже їх розглядати як вигідні партії для доньок.
Куди військо переїхало з замку у 1776 році, коли фортецю передали духовній семінарії, не зовсім зрозуміло. Можливо, гарнізон і взагалі передислокувався до іншого населеного пункту чи залишився тут із невеликою кількістю військовиків.Подальша згадка про казарми знаходиться вже з 1852 року й стосується першої з будівель нинішнього військового містечка на вулиці Другетів. Тоді ця вулиця називалася Доманинським шляхом, бо знаходилася вже за межею житлової забудови. Навколо простягалися поля й пасовиська – і саме це місце було обрано у середині ХІХ століття для зведення будівлі міської лікарні. Так-так, саме лікарні, тобто історія Ужгорода могла скластися так, що комплекс нинішньої обласної лікарні міг розташовуватися не на Капушанській, а саме на вулиці Другетів. Добротну триповерхову споруду вже почали зводити, аж тут втрутилося високе військове керівництво, яке запропонувало містові віддати будівлю для розміщення в ній гарнізону.
«Лікарня чи казарма – що містові потрібно більше?», – спитали жителів у жовтні 1853 року під час відкритих громадських слухань. Ви думаєте, мешканці обрали нову лікарню? А от і ні – вони проголосували за казарму, бо вважали, що збільшення кількості військовослужбовців дозволить їм краще заробляти. Гарнізон заїхав до новенької споруди на Доманинському шляху, тим самим поклавши початок історії військового містечка. Ви й нині можете впізнати з усіх будівель на вулиці Другетів ту, найпершу, – вона і є першою, якщорухатися з центру міста в напрямку Доманинців, відрізняється від решти стилем, до того ж зараз перебуває у дуже поганому стані. Воно не дивно, адже цьогоріч їй виповнилося вже 170 років.
Тривалий час ця казарма стояла на Доманинськомушляху одиноко: триповерхова споруда посеред поля і поодиноких житлових будинків неподалік. А тоді військове керівництво запропонувало збільшити гарнізон, якщо місто зведе додаткові казарми. Як уже згадувалося, розміщення війська було вигідним для міста, незважаючи на фінансові тягарі, які передбачалися. Тож місто погодилося й розробило плани з будівництва гігантського казарменого містечка. Аби здешевити роботи, для розміщення 9-ти сотень 66-го піхотного полку у 1884 році звели 5 довгих одноповерхових бараків у формі неповного прямокутника, посередині ж сформувався величезний плац. Ці казарми назвали іменем імператора Франца Йосифа, вони розташовувалися на місці нинішніх вулиць Добрянського, Острівної, Кармелюка.
З часом територія казарм розширялася у бік вулиць Шумної та Другетів, у 1880-х там звели додаткові казарми й допоміжні будівлі (частина їх зберегласядосі, ми можемо бачити їх на розі Шумної та Другетів). Величезне військове містечко таким чином складалося з казарм, житла для офіцерів, кантини (буфету), бібліотеки, тюрми, конюшень, складів та інших споруд. Бракувало піхотному полку хорошої будівлі для шпиталю, тож під його потреби у 1887 році вирішили передати першу казарму на Доманинській вулиці – ту, що колись якраз і задумувалася, як лікарня. Так та найперша триповерхова казарма стала військовим шпиталем на довгі роки (шпиталем вона була ще донедавна).
Для зведення баракових казарм ім. Франца Йосифа місто взяло велику позику, яку планувало віддавати з орендної плати, виплачуваної Міністерством національної оборони. Затверджений план передбачав, що військо користуватиметься казармами 50 років. Однак минуло всього 10, як військовослужбовці почали скаржитися на умови проживання та поганий стан казармених будівель. Міністерство національної оборони вислало до Унґвара своїх людей для перевірки, після чого почало вимагати кращих умов, погрожуючи переїхати до Мункача (Мукачева).
Місто, скільки могло, відтягувало вирішення цього проблемного питання, однак у 1898 році змушенебуло поставити у ньому крапку. Громадське обговорення у великій залі міської управи зібрало таку кількість люду, що всі ледь умістилися. Обговорення було бурхливим: одні казали, що треба відремонтувати старі казарми ім. Франца Йосипа;інші, що треба це місце продати якомусьпромисловому підприємству, а для армійців звести нові сучасні казарми десь інде; звучали й думки про те, що насправді військо приносить містові більше збитків, ніж прибутків, тож не варто знову брати на себе позики.
На зведення нових казарм у бюджеті Унґвара й справді не було коштів, тож влада спробувала звернутися за допомогою до керівництва комітату Унґ (тобто до районної влади, якщо можна так сказати). На засіданні ради комітату теж довго сперечалися, та все ж проголосували за виділення коштів на зведення нових казарм. Таким чином місто зняло з себе фінансовий тягар. І хоч орендну плату за користування казармами надходили комітату, місто теж певною мірою залишалося у виграші, бо його мешканці були й надалі задіяні в наданні послуг військовослужбовцям.
У вересні 1900 року державна казна продала комітату велику земельну ділянку біля військового шпиталю на Доманинській вулиці – саме там вирішили будувати нові казарми для 66-го піхотного полку. Ділянка ця, до слова, не пустувала, там діяла «школка» – розплідник плодових саджанців. Влітку 1901 року будівельні роботи, які довірили фірмі«Grünwald Testvérek és Schiffer» («Брати Ґрюнвальд і Шиффер»), стартували, а у вересні газета «UNG» писала: якщо прогулятися у напрямку Доманинців, нашому оку відкриються масштабні роботи, які ведуться на будівництві нових казарм. Більше ста робітників тоді працювали на об’єкті, вимальовуючи обриси цілком нового району міста. Містяни швидко зрозуміли перспективи, тож земля навколо майбутніх казарм здорожчала миттєво. На місці пасовищмісцеві мешканці почали зводити будинки для оренди (наприклад, для одружених офіцерів, котрі не хотіли проживати у казармах), корчми, магазинитощо.
Військове містечко зводили дуже швидко (хоча й з перервою на зиму 1901-1902 років), тож у березні 1902 року в деяких будівлях вже починали вставляти вікна з планами перейти до оздоблення фасадів після Великодня. Підрядник мав здати усі будівлі до 15 вересня, а впорався навіть раніше. Його у місцевих газетах трохи посварили (мовляв, будівлі ще не здали, а у підвалах уже стоїть вода), однак комісія будівництво прийняла – і в кінці вересня 1902-го 66-ий піхотний полк переїхав до нової домівки. Вже у листопаді того ж року на новенькому плацу складали присягу перші новоприбулі новобранці.
Якщо ви нині поглянете на будівлі військового містечка на вулиці Другетів й порівняєте їх зі старими листівками, то побачите, що і тоді, і нині вони не вирізнялися архітектурним різноманіттям, були строгими і великими «коробками». Вирізнявся з-поміж інших лише офіцерський павільйон (споруда на куті нинішніх вулиць Другетів та Сільвая, перед якою нині ведеться будівництво). Нині у цій занедбаній будівлі з перебудованою вхідною частиною (там добудували щось на зразок тамбура)досить важко впізнати розкішний павільйон, зведений для проживання офіцерів із родинами. Його від початку звели на окремій від решти казарм території. Перед будівлею розбили гарний квітник (навесні там зацвітали 400 тюльпанів), згодом позаду будівлі облаштували тенісний майданчик та майданчик для боулінга. Після успішних маневрів (навчань) офіцери влаштовували гуляння, на які запрошували командування та міську еліту. Тоді у парку біля офіцерського павільйону проводили танці, працював буфет, гості грали у теніс та веселилися.
Щодо власне казарм, то про них у тодішній пресі писали мало (все ж військовий об’єкт). Казарми жили собі звичайним армійським життям і могла би їхня кількість із часом стати ще більшою, адже у 1913 році Міністерство національної оборони Угорщини, незважаючи на підписаний договір оренди на 25 років, почало вимагати побудувати додаткові приміщення для війська. Ці питання, мабуть, зняла Перша світова війна, після якої військове містечко стало домівкою уже для чехословацького війська (там базувався 36-ий піхотний полк).
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
