Втрачений Ужгород Закарпатські новини Останні новини

Втрачений Ужгород: фотограф Пийтер Баша (Фото)

Про ужгородських фотографів «Втрачений Ужгород» пише не вперше, але цього разу ми розкажемо не просто про фотографа, а про цинкографа – фахівця, котрий умів робити друкарські кліше. Саме завдяки цьому фотографії нашого Пийтера Баші часто публікувалися у газетах та журналах, а його ательє мало велику популярність у місті. Пийтер Баша був людиною дуже незвичною, можна сказати, авантюрною. Цікавим і доволі рідкісним було навіть його прізвище, яке означало османський почесний титул вищих чиновників.

Пийтер Баша народився 2 травня 1884 (за іншими даними – 1881) року в угорському містечку Кіш Голмо (Kis Halma). Ми нічого не знаємо про його батьків, дитинство і юність. Не знаємо, де він навчався та як став фотографом. І перша згадка у газетах про нього була негативною. У листопаді 1907 року газета «Pesti Hírlap» розповіла історію про фотографа Пийтера Башу, котрий кілька років тому у місті Сентеш вступив у незаконний шлюб з Юстиною Горват. У них народилася дитина і від важкої матеріальної скрути Пийтер наважився на банківські махінації. Його піймали і засудили на 5 років тюрми. Баша ж попросив відтермінування, аби одружитися зі своєю коханою. Весілля відбулося в румунському місті Нодьварод (Орадя), чоловік і дружина лише півгодини змогли побути разом, після чого Пийтера відправили таки до в’язниці. Те, що ця історія стосується саме нашого Пийтера Баші, підтверджують дані перепису населення Ужгорода 1921 року. Там значиться, що дружину фотографа справді звали Юстиною, народилася вона в місті Сентеш, а спільна дитина подружжя – дівчинка Ютка – побачила світ у 1906-му, тобто за рік до ув’язнення батька.

Скільки часу Пийтер Баша провів у в’язниці – невідомо, але точно не п’ять років, як про це писала «Pesti Hírlap». Вже у 1909-му фотограф із сім’єю приїздить до маленького Унґвара, де й відкриває своє фотоательє. У 1911 році у подружжя народився син Йожеф, у 1913-му – Шандор. Та невдовзі почалася Перша світова війна, тож Пийтер Баша змушений був піти у військо, покинувши і дружину з малими дітьми, і свою вже добре налагоджену справу. У 1915-му місцеві газети повідомляли, що за відсутності Баші фотомайстернею на вулиці Берчені, 56 керуватиме фотограф Мігай Сековський. У рекламі він повідомляв також, що надає 10% знижки на виготовлення фото військовослужбовцям та членам їхніх сімей.  

Пийтер Баша у роки Першої світової війни

На війні Пийтер Баша був недовго, вже у 1917-му повернувся і продовжив роботу фотографом. У той час його ательє працювало на вулиці Ракоці, 7 (нині – вул. Волошина, 15), там же, на другому поверсі, проживала сім’я фотографа. Вікна їхньої орендованої квартири виходили у двір нинішнього музичного училища – тодішнього Будинку Ґізелли. Це ми знаємо з іншої газетної публікації – про те, як подружжя Баша допомогло впіймати злодіїв. Колись на задньому подвір’ї Будинку Ґізелли монахині тримали домашню птицю. Однієї ночі у 1917 році до цього курника з боку вулиці Телекі (сучасної Духновича) залізли злодії, котрі почали ловити курей і там таки душити їх. З вікна сусіднього будинку це побачило подружжя Баша. Юстина побігла за поліцією (тоді поліція працювала зовсім неподалік, у будівлі старої ратуші, у якій, на початку Капітульної, нині діє Ужгородський торговельно-економічний коледж КНТЕУ). Пийтер Баша тим часом продовжував слідкувати за діями злодіїв, та не стримався і крикнув їм, сполохавши. Злодії кинулися тікати, однак за ними по вулиці Ракоці вже бігли, мовляв, поліцейські.   

У будинку з правого боку фото проживав і працював Пийтер Баша

Щодо ательє, то воно працювало на першому поверсі будівлі, мало красиву вітрину, задля комфорту відвідувачів постійно обігрівалося і добре освітлювалося, тож фотографії там можна було робити навіть увечері. Пийтер Баша був плодовитим фотографом, багато знімкував на замовлення, для газет і для себе, регулярно даруючи світлини Комітатському музею (роками він вважався найбільшим донором музею). Деякий час, на початку 1920-х Баша з колегами працював у новій будівлі, зведеній спеціально для фотоательє біля готелю «Берчені». Про це ательє, обладнане в «американському стилі», з роздягальнею, буфетом та залом для очікування, газети писали, як про найсучасніше у місті. Ще б пак: термінові портретні фотографії для документів там виготовляли всього за 5 хвилин! Однак чомусь Пийтер Баша там надовго не втримався, вже у 1923-му, судячи з повідомлень у газетах, знову працював на старому місці – на вулиці Ракоці, 7. Була у нього рекламна вітрина і в будівлі «Корони» –  з цим пов’язана ще одна цікава історія. Однієї ночі у 1922 році невідомі розбили цю вітрину і витягли з неї 10 великих рекламних робіт Пийтера Баші. Більшість із рам грубо вирвали, але дві, із зображеннями дружини і доньки жупана (тоді жупаном Ужанщини був Іван Желтвай), вийняли дуже обережно. Поліція підозрювала, що злодії забрали ці фотографії з метою подальшого шахрайства. І дійсно, вже незабаром за повернення світлин невідомі просили у Пийтера Баші гроші. Чим закінчилася ця історія, на жаль, невідомо.

Пийтер з дружиною Юстиною та дітьми

А от завдяки іншій статті, опублікованій 1923 року в газеті «Ruszinszkói Magyar Hírlap», можемо більше дізнатися про важку роботу фотографа і цинкографа у ті роки. Це нині фотографування є звичною і доступною для кожного справою, а от у 1920-х професія фотографа вимагала глибоких знань, обережності і фізичних навантажень. Отже, у 1923-му місцевий репортер захотів дізнатися, як потрапляє у газети і журнали фотографія. Для цього він пішов у майстерню Пийтера Баші на вулиці Ракоці. «Ми заходимо у маленьке тісне приміщення лабораторії, наповнене всілякими баночками, які нагадують лікарські. Баша Пийтер радісно нас вітає. В його руках – напилок, яким він підпилює цинкову пластину. Я й не думав, що у фотосправі потрібні напилок, дриль, молоток, пила та плоскогубці. Цинкограф працює у своїй лабораторії сам, як відлюдник. «Я дуже люблю цю роботу, але багато хто навіть не підозрює, як потрапляє фотографія у газету. От, наприклад, малюнок. Досить великий. Треба його зробити у десять разів меншим, щоб він помістився до газети. Я розтягую малюнок на дошці, ставлю камеру і фотографую. Далі звичним способом обробляю, вимиваю і сушу скляну пластину зі  зображенням, щоб вийшов негатив кліше. Це була робота фотографа, а тепер починається робота цинкографа. З листа цинку я з допомогою інструментів вирізаю табличку необхідного мені розміру. У цей час я, можна сказати, є слюсарем. Коли цинкова табличка є готовою, стаю лаборантом. Чисто промитий цинк я заливаю світлочутливою речовиною (він тут же виливає таємничу рідину, яка повільно огортає блискучу поверхню цинкової пластинки). Далі ставлю усе це до центрифуги, яку сам зробив, і обертаю над металевою пластиною, нагрітою спиртовим пальником. Світлочутлива речовина висихає на пластині. На цьому закінчується перший етап роботи цинкографа і знову повертається фотограф», – розповів Баша.

Пийтер Баша

Він взяв копіювальну раму, поклав у неї скляний негатив і замість світлочутливого паперу приклав до нього цинкову пластину. «Через вісім хвилин малюнок скопіюється з негативу на цинк». Так і сталося. Через вісім хвилин він показує вийняту пластину. Звісно, я нічого на ній не побачив. Вона була такою ж, як і до того. Майстер Баша витяг валик із чорною фарбою і прокатав цинкову пластину. Ще й досі нічого. Лише пластина стала коричнево-брудною. «Тепер я покладу її в чисту холодну воду і почнеться проявлення», – сказав він. У воді він ніжно і ретельно протирав пластину ватою. І диво див! Холодна вода змиває фарбу, яка залишається лише там, де був скопійований малюнок. Кілька хвилин – і коричневий малюнок вже на цинковій пластині. «А тепер я приступаю до асфальтування», – хитро каже майстер і дістає коробку з асфальтом. Посипає асфальтом висохлу цинкову пластину. Порошок знову залишається лише на чорних обрисах малюнку. «Тепер залишається лише обпалити». Одразу ж і почав. Задню частину пластини тримав над спиртовим пальником, аж поки асфальт не почав плавитися (краще, ніж на вулиці Казінці) і прикипів до пластини. «Тепер пластина готова до витравлювання. Тильну сторону пластини я покриваю кислостійким матеріалом, потім кладу її в кислоту, сідаю поруч, беру літр винця і сиджу, попиваючи і покурюючи люльку, слідкуючи, щоб кислота розмила незамальовані частини цинкової пластини на необхідну глибину.

Таким чином лише зображення, покрите асфальтом, залишається рельєфним. Правда, приємне заняття?». «З вином, думаю, так». «Коли ж кліше буде готове, друкар ставить його у спеціальну машину і через годину може отримати 300 копій». Коли я все роздивився, запитав: «Маєте достатньо роботи, пане Баша?». «Є завжди трохи. Якби в мене були гроші, розширив би свою майстерню»». Як бачимо з цієї статті, Пийтер Баша був людиною доброзичливою, з хорошим почуттям гумору, вмілими руками і великим багажем знань.

Однак у ті роки техніка стрімко розвивалася, і старенькому ательє Пийтера Баші все важче ставало конкурувати з молодими фотографами. Баша активно рекламувався, у багатьох газетах, журналах, календарях і довідниках були розміщені запрошення зробити в його ательє портретні фотографії для документів, якісні світлини олійних, пастельних та акварельних полотен. Приймав він замовлення на зйомку на домашніх святах, весіллях, балах: «Почався сезон балів, тож фотограф Баша повідомляє, що готовий у приміщеннях, де проводяться бали, провести мистецьку фотозйомку. Ужгородські красуні дуже зрадіють можливості зберегти таку згадку про подію».              

Про те, що трапилося далі, можна дізнатися зі статті, що вийшла 1934 року в газеті «Munkácsi Közlöny». «Усі знають в Ужгороді Пийтера Башу, котрий довгий час був одним із найкращих місцевих фотографів. Він не визнавав стрімких змін у техніці і працював, як звик, навіть коли світло юпітерів давно витіснило з інших фотоательє денне світло. Звісно, з такою конкуренцією ательє Баші не мало багатьох відвідувачів. З тих кількох моментальних фото, які він робив, вижити було неможливо», – писала газета. Далі ж розповідалося, що коли Пийтер Баша визнав, що не може більше заробити фотографією на щоденний хліб, раптом виявив, що має лікарські здібності. Він, мовляв, зрозумів, що знає причини багатьох хвороб і знає, як їх можна подолати лікарськими травами та іншими способами. Він почав лікувати людей і досить швидко став популярним. У літній період переселявся до Деренівки, де працювали знамениті купелі, і там приймав хворих, лікуючи їх водою. По неділях до нього у Деренівку приїздило чимало пацієнтів, аж поки про лікаря-аматора не почула поліція, яка поклала край його практиці. Тоді Пийтер Баша поспішно покинув Ужгород і досить довгий час про нього ніхто нічого не чув. Аж тут у 1934-му одразу дві словацькі газети написали про скандал, який зчинився навколо Пийтера Баші у містечку Требішов. Тамтешні лікарі заявили на Башу до поліції, звинувативши у шарлатанстві. Баша, мовляв, винайняв у Требішові місцеву купальню і маленький готель і почав приймати хворих. Лікарі скаржилися, що Баша призначав ванни проти геть усіх хвороб. Навіть недужих із нирковими захворюваннями він відправляв у гарячі ванни, заявляючи, що гаряча вода розм’якшить нирки. У результаті кількох хворих госпіталізували зі загостреннями і ускладненнями, що й дало поштовх лікарям скаржитися до поліції.

На жаль, підтвердити чи спростувати цю історію нащадки Пийтера Баші не змогли. Вони небагато знають про його життя, особливо у період до Другої світової війни. Після війни він жив в угорському Сеґеді і, мабуть, таки щось тямив у лікарських травах, бо зумів прожити довге життя й помер, маючи 93 роки. Фотосправу продовжив син Йожеф, котрий залишився жити в Ужгороді.

Він ще й у радянські роки працював тут фотографом, та десь у 1970-х теж покинув місто, виїхавши до Угорщини.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід» 

Фото – з родинного архіву нащадків Пийтера Баші            

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

35 − 26 =