Продовжуючи міні-серію публікацій про мерів Ужгорода дорадянських часів, розкажемо нині історію дев’ятого мера Іштвана Берзевіци, котрий зайняв цю посаду після смерті Мігая Фінцицького. Іштвану Берзевіци випала, мабуть, найважча каденція, адже він керував містом у дуже важкі роки Першої світової війни й одразу після неї – у переломні роки розвалу Австро-Угорщини та становлення на її руїнах нових держав.
Нині вже ніхто з великої родини Берзевіци не проживає в Ужгороді, однак тут досі є згадка про неї. Якщо ви зайдете на подвір’я римо-католицької церкви св. Юрія, то на задній стіні побачите пам’ятну дошку, датовану 1843 роком. Надпис на ній повідомляє, що встановлена дошка у пам’ять про померлого у 1811 році Амбруша Берзевіци, керівника кавалерійської сотні, від його дітей – Каетана, Марії, Беатрікс, Бернарда та Розалії. Ймовірно, Амбруш Берзевіци був похований у крипті церкви, однак підтвердити здогадку не можемо, бо до крипти нині доступу немає.
Ця родина не була прямо пов’язана з героєм нашого нинішнього матеріалу Іштваном Берзевіци – вони були далекими родичами. Загалом же рід Берзевіци має дуже давнє коріння, що сягає ХІІІ століття, а з 1559 року має немешство, тобто належність до дворянства. Здавна осідком цього роду були села на землях сучасної Словаччини: Берзевіце (угорською – Berzevice, словацькою – Brezovica) та Кокошломніц (угор. –Kakaslomnic, слов. – Veľká Lomnica) – тому представники цього роду в подальшому додавали до своїх прізвищ «berzeviczei és kakaslomniczi».
Однак родинним гніздом майбутнього мера Іштвана Берзевіци було інше село в сучасній Словаччині – Баяни (угорська стара назва – Bajánháza, словацька – Bajany). Саме там на початку ХІХ століття оселився у будинку батьків своєї дружини Ґізелли Табоді військовий офіцер Арпад Берзевіци, звівши згодом сімейний маєток, який досі зберігся у Баянах. Сім’я Берзевіци володіла у Боянзгазі великими земельними наділами, розводила коней. Саме там 5 серпня 1859 року народився Іштван Берзевіци – майбутній мер Унґвара. Батько Іштвана помер доволі молодим, маючи всього 45 років, тож хлопцеві довелося рано подорослішати, покинути навчання у Відні і взяти до рук велике батькове господарство. Він розумно ним розпоряджався, продовжив розводити коней, яких просто обожнював, почав займатися бджільництвом, продавав мед. Як один із найбагатших землевласників комітату Унґ, автоматично увійшов до списку вірілістів – депутатів у раді комітату (щось на зразок нинішніх районних депутатів).
Власне, з Унґваром молодого Іштвана Березевіци мало що пов’язувало, він проживав у своєму маєтку, успішно розвивав своє господарство, буваючи в місті переважно на засіданнях комітатської ради. Місцеві газети згадували його нечасто, наприклад, у 1882 році надрукували його статтю про вже третій за півроку паводок у Боянгазі. Ситуація в селі тоді була дуже важкою, річка Унґ знищила всі посіви, нанесла велику шкоду будинкам селян. Можливо, аби мати стабільніший дохід, Іштван Берзевіци вирішив таки покинути свій маєток, переїхати до міста і почати державну службу. У грудні 1895 року його обрали керівником унґварської міської поліції. У ті часи поліція підпорядковувалася міській управі, працювала в її будівлі, а повноваження мала дуже широкі, іноді займаючись такими справами, до яких поліції сучасній аж ніяк нема діла. Наприклад, капітан поліції Іштван Берзевіци переймався сказом у домашніх тварин, видавав у газетах оголошення про те, аби господарі собак тримали їх прив’язаними, інакше тварині, яка опиниться на вулиці, загрожує негайна смерть. Так само слідкувала поліція за тим, аби містом не розповсюдилася чума свиней, щоб містяни в цей період не купалися в річці та каналі, щоб померлих від хвороби свиней не викидали до річок і не закопували. Разом із тим, звісно, поліція слідкувала за порядком у місті, за рухом транспорту, боролася зі злочинністю, основним осередком якої в тодішньому Унґварі були корчми та базари.
На той час, коли Іштван Берзевіци переїхав до міста, він уже мав сім’ю. Його дружиною у 1883 році стала Ілона Бошік – дівчина з інтелігентної дворянської родини. У них народилися шестеро дітей, але, забігаючи трохи наперед, скажемо, що сини в цій сім’ї мали трагічну долю: найстарший Ласло помер після тривалої хвороби у віці 11 років, третя дитина Іштван помер немовлям, а четверта дитина Ґейза застрелився у Ніредьгазі від нерозділеного кохання, маючи всього 21 рік.
Де саме в Унґварі оселилася сім’я Іштвана Берзевіци у 1895 році – достеменно з’ясувати не вдалося. Знаємо лише, що спершу вони проживали десь на вулиці Радванській (нині – вул. Мукачівська), а потім оселилися в одному з будинків навпроти римо-католицької церкви. Там, у дворі, капітан поліції тримав і кілька своїх улюблених коней. До речі, через одного з них Берзевіци ледь не позбувся життя. Одного дня, як розповідали тогочасні газети, він виїхав покататися у місто на своєму мерині. Кінь ще не звик до шуму міста, ніяк не хотів підніматися до Комітатського дому (жупанату). Берзевіци скерував мерина на вулицю Домбойо (Підгірну), аж там тварина послизнулася на асфальті і впала на дорогу, придавивши своєю вагою господаря. Іштван Берзевіци тоді сильно забився, але на конях містом їздити не перестав. У нащадків навіть збереглося фото, яке зображує Іштвана Берзевіци у дворі його міського будинку верхи на гарному коні.
Був активним Іштван Берзевіци і в громадському житті міста: входив до Культурного товариства ім. Дьондьоші, підтримував міський хор, займався благодійністю (зокрема організовував у зимовий період роздачу безкоштовного гарячого чаю бідним). Саме йому 1906-го міська рада довірила вручити диплом почесного громадянина міністру торгівлі Ференцу Кошуту. Сина відомого революціонера Лойоша Кошута обрали почесним громадянином Унґвара ще у 1905 році, але можливості передати йому диплом раніше не випадало. Того ж року делегація від депутатів якраз їхала до міністра вирішувати важливі справи, тож капітану поліції довірили поміж справами вручити і диплом. Сталося, однак, так, що вручив міністрові диплом випадково, в поспіху, інший член делегації, а капітан поліції навіть не зміг сказати вітальну промову, яку довго готував. До слова, Іштван Берзевіци був визнаним оратором. Вже найперша його промова під час присяги керівника поліції викликала в міських депутатів шквал овацій. Товариство ім. Дьондьоші під час своїх заходів постійно доручало виголошувати промови саме йому, врешті за роки діяльності в нього накопичилося стільки тих промов і виступів з різних нагод, що у 1916 році видавництво «Székely és Illés» видало їх окремим виданням, яке мало назву «Tanulmányok és karcolatok» («Дослідження та нариси»).
На початку 1916-го Іштван Берзевіци був відзначений високою нагородою – орденом Франца Йосифа. Коли того ж року несподівано помер діючий мер міста Мігай Фінцицький, депутати саме кандитатуру капітана поліції визнали найкращою і найсимпатичнішою для цієї посади. Вони скликали на 12 лютого 1916 року своїх колег до ресторану «Корона» на нараду. У запрошенні значилося: «Ми всі знаємо особу Іштвана Берзевіци, його інтелектуальні здібності, чітке бачення вирішення і малих, і великих проблем, повне володіння знаннями про всі аспекти життя міста, йог любов до праці та ораторські здібності. Він уже 20 років очолює поліцію Унґвара, а нещодавно був удостоєний від короля честі отримати лицарський хрест ордену Франца Йосифа. Тому саме його маємо обрати за мера». До «Корони» прийшли 70 депутатів, які цілком підтримали цю ідею. Тому ще до офіційного голосування для всіх у місті було зрозуміло, що наступним, дев’ятим, мером Унґвара стане Іштван Берзевіци.
Так і сталося: на святковому засіданні 31 березня 1916 року заступник ішпана оголосив, що на посаду мера є лише одна кандидатура, вона є узгодженою з депутатами, тож він без голосування оголошує новим мером Іштвана Берзевіци. Новий мер, як писали газети, перед тим важко хворів, але це вже було мало помітно на його обличчі. Промову свою виголосив із притаманним йому талантом. Але до роботи одразу не став, поїхав на лікування до Будапешта, після чого протягом квітня 1916 року відновлював сили у своєму маєтку в Боянгазі.
Перед мером у 1916 році постала непроста задача. Оскільки країна воювала, не могло бути й мови про початок якихось масштабних будівельних чи інфраструктурних робіт. Потреби тоді були значно простішими – треба було допомогти людям із їжею. Нестача продуктів, вугілля, таких потрібних у побуті речей, як свічки, сірники, гас тощо, стали дуже помітними на третьому році війни. Мерові доводилося їздити Угорщиною і домовлятися про поставки найнеобхіднішого. То з Будапешта, то з Мішкольца він із місцевими підприємцями привозив то шість вагонів вугілля, то вагон цибулі, то 4 вагони солі. Великою радістю було домовитися про щомісячний приїзд вагону цукру і неймовірним зусиллями дістати 70 пар ґумових підошов для працівників міської поліції та пожежників.
Перша світова війна забрала чимало жертв, у тому числі й жителів міста. Міська управа створила комітет, який допомагав родинам, що втратили когось на війні. Там же вели уточнюючі списки загиблих, тих, хто пропав безвісти чи потрапив у полон, адже у міністерств та Червоного хреста часто відомості не сходилися. Загиблих у ті роки було так багато, що вже закінчувалися місця для захоронень на двох цвинтарях: в кінці вулиці Берчені та госпітальному біля залізничного вокзалу. 1 листопада 1916 року мер Берзевіци організував жителів міста на ходу. Двома колонами городяни зі свічками та квітами пройшлися з центру міста до двох цвинтарів, аби вшанувати пам’ять загиблих на війні військовослужбовців.
Кінець 1918 року, як відомо, ознаменувався розпадом Австро-Угорщини. 31 жовтня до керівництва комітату Унґ надійшла телеграма, в якій повідомлялося, що владу в Угорщині перейняла Угорська національна рада, яку підтримала державна поліція та будапештський гарнізон. Рада закликала всі міста приєднатися до єдиного законного уряду – Угорської національної ради. На це ішпан Іштван Чуга дипломатично відповів, що виконуватиме всі розпорядження щодо охорони громадського порядку, в іншому же чекає законного волевиявлення нації. Мер Унґвара Іштван Берзевіци 1 листопада на це повідомлення відповів більш конкретно, повідомивши раді, що міські службовці готові виконувати всі положення, що стосуються порядку, миру, безпеки людей та майна для забезпечення життя вільної та незалежної Угорщини. Додавши, що чекає відповідних положень Національної ради або уряду, сформованого з неї. Настрої в місті панували проугорські, почувши новину про створення Угорської національної ради, ввечері 31 жовтня 1918-го на вулиці вийшли городяни, влаштували імпровізовану ходу. Військовослужбовці, яких ще донедавна називали героями, були деморалізовані, у кільком місцях між ними та молоддю виникали сутички, які провокували молоді хлопці, що пробували зривати з військовослужбовців шапки.
2 листопада Угорська національна рада створила Унґварську національну раду, головою якої став мер Іштван Берзевіци. Кінець року був дуже насичений політичними подіями, створювалися різні ради, партії, об’єднання. Але, як ми знаємо, історія повернула в інший бік, і вже 12 січня 1919 року чехословацькі військові (точніше, об’єднане італійсько-чесько-словацьке формування чисельністю близько 1000 осіб) під командуванням полковника Чаффі увійшли на територію комітату. Іштван Берзевіци був у складі делегації, яка виїхала назустріч полковнику Чаффі, аби обговорити з ним обставини. У Собранце вони домовилися, що угорські солдати мають негайно покинути казарми, міська стража залишається, про прикордонників домовляться пізніше, а новоприбулі солдати мають діяти і втручатися в громадське життя лише в разі великих заворушень чи випадків мародерства. Вже після обіду 12 січня 1919-го вулицею Собранецькою крокували італійські та чехословацькі солдати, полковник Чаффі проїхав на автомобілі просто до комітатського дому (жупанату), де на нього вже чекав Іштван Берзевіци з іншими чиновниками, і де відбулася процедура передачі міста Чехословаччині.
У місцевій газеті «Új Közlöny» залишилися згадки про те, які бурхливі емоції вирували у стінах магістрату після того. До десятиріччя тих подій, у 1929 році, газета розповіла, як 22 лютого 1919 року, у суботу, до ратуші прийшов жупан Ласло Мойш і перед працівниками, що зібралися у великій залі, почав говорити словацькою мовою. У залі зчинився гамір, жупану кричали, аби говорив угорською, тож він вийшов із зали до кабінету мера. Новопризначений капітан поліції наказав присутнім поліцейським здати зброю, тим часом надворі будівлю магістрату оточили військовослужбовці. Через півгодини, коли чиновники оцінили ситуацію і трохи заспокоїлися, жупан вийшов до них знову. Сказав спершу словацькою, а потім і угорською, що вже не буде пропонувати їм скласти присягу на вірність, натомість 10 присутніх чиновників будуть інтерновані, інших вивезуть за демаркаційну лінію. За своїх підлеглих заступився мер Іштван Берзевіци, попросив жупана зменшити покарання, адже присутні, мовляв, не мали на меті образити чехословацьку владу чи її представників. Однак рішення жупан не змінив, лише сказав, що присутні після виселення зможуть йому надіслати письмові зобов’язання про хорошу поведінку, які він розгляне і аж тоді може дозволити їм повернутися до міста. Одразу після цього 11-х присутніх (у тому числі й мера Берзевіци) під конвоєм відвели до готелю «Корона», а інших (крім жінок та хворих) відвезли за демаркаційну лінію, яка тоді проходила одразу за Ужгородом. Ніч вони провели у Дравцях, та вже наступного дня їм дозволили повернутися до міста. Щодо закритих у «Короні», то наступного дня, у неділю, до жупана прийшли переговорники з числа місцевої інтелігенції, котрі таки вмовили його відпустити затриманих.
Важко було, мабуть, Іштвану Берзевіци в цей непростий перехідний період керувати містом. Однак він справно виконував обов’язки мера аж до початку квітня 1920 року. Передача усіх справ місті завершилася 10 квітня підписанням протоколів – ними Берзевіци передав усі справи урядовому комісару Івану Желтваю. Після цього колишній мер зібрав міських чиновників, подякував їм за роботу, зі сльозами на очах запевнивши їх у своїй любові та підтримці, а також сказавши, що покидає посаду з чистою совістю та високо піднятою головою. Після цього до кімнати увійшов Іван Желтвай, якому Ішван Берзевіци представив чиновників, запевнивши, що усі вони – порядні і готові працювати далі. Іван Желтвай у свою чергу зізнався, що його з Ужгородом пов’язують теплі дитячі спогади, тож він зробить усе задля процвітання столиці нової Підкарпатської Русі. Так завершилася непроста 4-річна каденція мера Іштвана Берзевіци.
Після того він залишив політику, переселився у рідне село, був головою Ощадної каси Капушан, головою Асоціації бджолярів, продавав мед і спокійно доживав віку у будинку, який звів ще його батько і який нині є найстарішою будівлею словацького села Баяни. Там же проживала наймолодша донька колишнього мера Борбала зі своїм чоловіком, місцевим реформатським священником Шандором Уйлокі. У цьому маєтку 22 квітня 1938 року закінчилося життя колишнього мера Унґвара Іштвана Берзевіци.
Поховали його на старому кладовищі в селі. Маєток його, до слова, досі належить нащадкам, один із яких – Ференц Уйлокі – із великою шаною до свого прадіда і допоміг нам у написанні цієї статті.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
