Коли навесні 2022 року в Ужгороді обговорювали дерусифікацію назв вулиць, однією з пропозицій було переназвати вулицю І. Крилова в центрі міста на вулицю Іштвана Лаудона. В соцмережах тоді піднявся шквал критики: «Давайте всі вулиці Іштванами поназиваєм», «Язик мош поламати з вашими Лаудонами», «Все життя живу в Ужгороді , але про вашого Іштвана не чула й не знаю який він патріот нашого краю» тощо. Що ж, така реакція не красить мешканців нашого міста, можливо, саме через необізнаність ми й досі маємо вулицю Крилова замість вулиці Іштвана Лаудона. Натомість останній дійсно заслуговує на те, аби містяни про нього знали.
На аерофотографіях Ужгорода часів Другої світової війни серед модерного Малого Ґалаґова чітко видно невеличкий лісок – це ще насилу тримається перед урбанізацією сад родини Лаудонів. Нині від нього залишилося лише 10 дерев, їх можна побачити у дворику дитячої міської лікарні на розі вулиць Ф. Ракоці й Бращайків. Цей невеличкий дендропарк є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення, там зростає зокрема й магнолія Суланжа, що вважається найстарішою магнолією Ужгорода, висадженою ще Іштваном Лаудоном. Але достеменно ми цього не знаємо, адже в пресі кінця ХІХ-поч. ХХ століття, тобто за життя Іштвана Лаудона, ми не змогли знайти жодної згадки про дендрарій, закладений ним.
Нині в різних джерелах є багато версій появи парку, серед них і така, що Іштван Лаудон викупив із колегами-викладачами цю ділянку спеціально для того, щоб вирощувати екзоти. Офіційно роком закладення є 1886-ий, однак за нашими розвідками в той час будинок із садом ще не належав родині Лаудонів. Також не зовсім правильним є твердження, що колись дендропарк простягався аж до нинішньої площі О. Пушкіна, оскільки на картах ХІХ століття добре видно, що ділянка закінчувалася берегом Малого Ужа, який тоді огинав підковою весь Малий Ґалаґов.
В іншій публікації «Втраченого Ужгорода» ми вже згадували про те, що на місці красивого двоповерхового будинку родини Лаудонів на вулиці Собранецькій, 27 колись стояв інший будинок, який належав чічері Оросу Ласло та його дружині, баронесі Амалії Ревіцкі. Ласло Орос був дворянином із Чічера (нині це словацьке село Чічаровце неподалік Ужгорода), а його дружина Амалія походила з відомого дворянського роду, була племінницею канцлера барона Адама Ревіцкі. Як виглядав будинок цієї родини, невідомо, але в пресі залишилися згадки про великий сад позаду нього, де ріс велетенський трьохсотлітній горіх. В цьому будинку з весни 1861 року доживав віку дядько Амалії Ласло Бемер – єпископ Нодьвародської римо-католицької єпархії, котрий втратив і сан, і статки, підтримавши угорську революцію 1848 року (про це є згадка на меморіальній дошці на фасаді будівлі). Місцева преса згадувала, що після смерті всіх членів родини Амалія Ревіцкі продала будинок, переїхавши до своєї онучки в Перечин. Однак Лаудони придбали це обійстя не від Амалії Ревіцкі. Навіть більше – обійстя придбав не викладач Іштван Лаудон, а його майбутня дружина Шарлота Баркоці за пів року до того, як вони побралися. В документах, що зберігаються в архіві колишнього БТІ (нині – КП «АПБ м. Ужгорода»), зазначено, що Шарлота 25 травня 1894 року купила дім із двором і садом загальною площею 764 кв.м за 10 000 форинтів від Єви Ібрані. Тобто у 1886 році, як це зазначено навіть в офіційних джерелах, Іштван Лаудон просто не міг закласти на цій території свій дендропарк.
На жаль, дізнатися, де був дім родини Лаудонів, в якому виростав і виховувався дендролог Іштван Лаудон, не вдалося. Відомо, що він народився в Унґварі 20 серпня 1862 року, навчався тут у гімназії, потім 4 роки був студентом гуманітарного факультету Будапештського університету, а по його завершенні, з вересня 1886 року працював в унґварській гімназії. Батько Іштвана Лаудона Шандор теж був учителем – протягом 49 років працював у місцевій римо-католицькій початковій школі. Коли у 1900 році Шандор Лаудон після важкої й тривалої хвороби помер, газета «UNG» писала, що в місті всі називали вчителя «дорогий Шандор-бачі». Зі своєю дружиною Елеонорою Тарновскі Шандор Лаудон виховував трьох дітей: Іштвана (саме йому присвячена ця стаття), сина Дюлу (він працював суддею в Будапешті, а ще відзначився тим, що взяв у дружини єврейку Францишку Кюффлер й про їхнє весілля писали як про перший цивільний змішаний шлюб, укладений у словацькому містечку Спішска Нова Вес) та доньку Лауру, котра також була вчителькою, працювала у словацьких Велких Капушанах.
Вважається, що Іштван Лаудон у місцевій гімназії був учителем фізкультури, а ботанікою займався просто так, для душі. Однак щорічники гімназії вказують на те, що це був дуже різносторонній викладач, котрий, окрім гімнастики, викладав гімназистам різних класів стенографію, природознавство, латину, угорську та німецьку мови. Різносторонніми були й захоплення Іштвана Лаудона, адже він цікавився історією, культурою різних країн і народів, любив подорожувати. Навесні 1891-го, ще до свого одруження, він здійснив поїздом захопливу подорож Боснією та Герцеговиною, яку потім дуже цікаво описав у місцевій газеті «UNG».
А в кінці 1895 року Іштван Лаудон здійснив, без сумніву, одну з найзахопливіших подорожей у своєму житті. Того року Угорщина дала можливість вчителям шкіл податися у дослідницьку мандрівку Єгиптом. Хоча дорога в той час обіцяла бути дуже довгою та виснажливою, Іштван Лаудон єдиний з-поміж місцевих вчителів не побоявся взяти у ній участь. Коли він повернувся до Унґвара, всім містянам було так цікаво дізнатися, що ж він побачив у далекому Єгипті, що довелося влаштовувати велику публічну лекцію з представленням привезених із подорожі речей і сувенірів. Ця зустріч із великим успіхом пройшла у залі гімназії в квітні 1896 року, причому вхід на неї Іштван Лаудон зробив платним. Але не подумайте, що вчитель хотів заробити трохи на цій лекції – усі гроші, отримані за вхідні квитки, він спрямував на організацію спортивного змагання, в якому мала брати участь команда гімназії. Після цікавої лекції про свою подорож Іштван Лаудон подарував частину привезених із Єгипту речей музею гімназії. Перелік у пресі не публікували, однак зазначалося, що серед цих речей була рука мумії (нині цей артефакт зберігається у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького в ужгородському замку).
Цілком очевидно, що Єгипет дуже зацікавив Іштвана Лаудона, адже після того в місцевій пресі часто друкувалися його статті на єгипетську тематику, наприклад, про те, як у давньому Єгипті зображували богів. А його стаття про рослинний світ Єгипту була опублікована в ілюстрованому виданні 1899 року, в якому учасники подорожі до Єгипту розповідали про різні сфери життя в цій країні. Загалом можна сказати, що Іштван Лаудон був тодішнім тревел-блогером, котрий регулярно розповідав місцевій публіці про свої подорожі. В ті часи в Унґварі (особливо це стосувалося осінньо-зимового періоду) були популярними лекційні вечори, де вчителі, лікарі, місцева інтелігенція виступали з цікавими доповідями, лекціями та презентаціями. Іштван Лаудон був завсідником таких вечорів, причому розповідав не лише про свої подорожі, а й, наприклад, про їстівні й отруйні гриби, рослинний світ нашого регіону тощо.
У деяких джерелах можна знайти інформацію про те, що Іштван Лаудон побував навіть на Яві та Борнео, зібрав там велику колекцію метеликів і комах (нині вона зберігається частково в обласному краєзнавчому музеї, частково – в зоологічному музеї УжНУ). Однак насправді колекцію зібрав угорець Оскар Канітцер, котрий тривалий час листувався із Іштваном Лаудоном, перебуваючи на службі в голландській армії на Яві та Борнео. Місцева газета «UNG» навіть публікувала статті Канітцера, в яких він описував життя в екзотичній далечині, природу Яви, звичаї та одяг тамтешніх мешканців, архітектуру тощо. На прохання Лаудона Оскар Канітцер збирав на Борнео метеликів, комах, змій та іншу живність, відправивши усе це згодом до Унґвара. Таким чином у 1908 році до гімназії прибув цінний вантаж і юні гімназисти з величезною зацікавленістю роздивлялися двох гігантських змій, кількох отруйних і неотруйних змій, геконів, різнокольорових метеликів і комах, скорпіонів, літаючу жабу, паличника, цикаду тощо. Цю колекцію помістили під скло в природничому музеї гімназії. Нею дуже пишалися, адже далеко не кожен навчальний заклад Угорщини на початку ХХ століття міг похвалитися такими екзотичними експонатами.
Повертаючись до історії будинку й саду Іштвана Лаудона, ще раз підсумуємо, що він не міг закласти свій сад у 1886 році – ця дата, вочевидь, була прив’язана до року, коли Лаудон почав викладати в місцевій гімназії. Одружився Іштван Лаудон у листопаді 1894-го, його дружина Шаролта (Шарлота) була донькою заможного землевласника Іштвана Баркоці з Дюлогази (комітат Соболч). Можливо, спершу подружжя проживало разом у старому будинку Амалії Ревіцкі, придбаному Шарлотою до весілля. У шлюбі пара виховувала двох доньок – Елеонору (її називали Лорікою) та Корнелію (Нелліку). У 1910 році Лаудони знесли старий будинок на вулиці Собранецькій й почали будівництво великої житлової споруди на кілька квартир. Автором проєкту був Ерно Ковош. Ви й досі можете побачити цей будинок на вулиці Собранецькій, 27, ймовірно, зводячи його, подружжя Лаудонів мріяло, що колись їхні доньки зі своїми сім’ями житимуть тут же, біля батьків, а поки вони не виросли, здавало вільні квартири в оренду.
Позаду нового будинку був просторий двір, а ще далі простягався сад, в якому Іштван Лаудон і висаджував екзоти, привезені або замовлені поштою зі всього світу. В деяких джерелах нині пишуть, що цей сад був відкритий для відвідування й містяни могли приходити туди, як у громадський парк. Однак нам не вдалося знайти підтвердження цього та й на фото територія саду не виглядає класичним парком із вільним доступом.
У роки Першої світової війни Іштван Лаудон служив у війську, а після того, як наш край став територією Чехословаччини, повернувся до викладання в гімназії. Незабаром, однак, він був звільнений, причому преса про цей випадок делікатно мовчала, лише в одній замітці було сказано, що Лаудона звільнили «з політичних причин». Після того ще короткий час він працював у руській горожанській школі, вийшов на пенсію, а в липні 1924 року несподівано помер. Сталося це, до слова, не в Ужгороді, а під час сімейної поїздки до Севлюша (Виноградова). Похорон Іштвана Лаудона відбувся 24 липня 1924 року в присутності великої кількості людей, адже в Ужгороді його добре знали й дуже поважали.
Шарлота Лаудон надовго пережила свого чоловіка, стала свідком Другої світової війни й змін влади. В радянський період вона мусила буквально відвойовувати своє право на будинок із двором і садом, адже нова влада вважала її крупною поміщицею, котра придбала майно за нетрудові доходи. Тоді у володінні Шарлоти Лаудон був двоповерховий житловий будинок із 15 кімнатами, 8 кухнями, 1 ванною, 7 коридорами; двір площею 439 кв.м; фруктовий сад площею 1009 кв.м. Звісно, радянська влада не залишила би усе це одинокій вдові, тож Шарлота, аби вберегти майно, подарувала частини донці Корнелії, онучці Марії та Йосипу Фадяшу (не знаємо, ким він був для родини Лаудонів). Вочевидь після смерті Шарлоти її діти та онуки назавжди покинули Ужгород. Уже багато років велика сімейна крипта родини Лаудонів на Кальварії ніким доглядається.
Сад Іштвана Лаудона теж із кожним роком занепадав. Ще в чехословацький період на його краю почали зводити будівлю лікарні (нині дитяча клінічна лікарня), в радянський період територію саду розділили дорогою, а вже в часи незалежності ту частину, що межувала з двором Лаудонів забудували арт-галереєю, що мала представляти народні промисли Закарпаття. І все ж старий дендросад, хоч і в значно меншому розмірі, живе й тримається, нагадуючи про свого засновника. Як і стоїть від 1910 року будинок Лаудонів на вулиці Собранецькій, 27.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
