Багатьом нинішнім мешканцям Ужгорода буде дивно дізнатися, що колись вулиці нашого міста патрулювали не лише поліцейські, а й жандарми. Служби ці мали багато спільного, але разом із тим – і багато відмінностей. Нині у «Втраченому Ужгороді» ми розкажемо, коли в місті почала діяти жандармерія, які завдання вона виконувала. А також покажемо будівлю, в якій багато років знаходилися відділок і казарми жандармів.
А почнемо з того, що офіційно інститут жандармерії з’явився на території Угорщини в 1881 році, хоча законопроєкт про організацію служби громадської безпеки був поданий до парламенту роком раніше. Ініціатором виступило Міністерство внутрішніх справ, яке пропонувало розділити країну на шість жандармських округів. Тодішній комітат Унґ увійшов до ІV-го округу зі штаб-квартирою в Кошші (Кошице). Округ поділявся на три осередки («крила»), центром другого осередку був тодішній Унґвар (Ужгород), під «крилом» якого знаходилися території комітатів Унґ, Береґ, Земплін і Саболч. У комітаті Унґ жандармерія офіційно почала роботу з 1 січня 1883 року.
Тоді до жандармерії набирали сильних фізично й стійких морально чоловіків віком 20-40 років; неодружених або бездітних вдівців; зростом не нижче 163 см; з умінням читати, писати, рахувати; зі знанням додатково мови регіону, в яку направлений служити тощо. Починати службу потрібно було в найнижчому жандармському чині, заключивши перший контракт на 3 роки.
Початок роботи жандармерії в місті чекали з цікавістю. Газети в ті часи писали дуже хороші відгуки про роботу служби в інших містах, мовляв, рівень злочинності там різко зменшився, вулиці стали безпечнішими й спокійнішими. Багатьох у той час не задовольняла робота поліції, однак варто зазначити, що поліцію в ті часи утримувало місто, тож лише від міської влади залежала кількість поліцейських та якість їхньої роботи. В Унґварі, до прикладу, в поліції працювали 18 службовців (йдеться не про весь штат, а про безпосередніх виконавців), з них двоє чергували в пожежній службі, один охороняв будівлю міської управи, ще один пильнував тюремних в’язнів, а інші, розділившись, працювали вдень і вночі як в охороні громадського порядку, так і в слідчих справах. Зрозуміло, що 4-5 поліцейських (бо вони мусили змінювати одне одного й колись відпочивати) було дуже мало на все місто, вони дійсно не завжди могли якісно виконувати свою роботу. Тому навіть поліція була рада підмозі у вигляді жандармерії.
Варто зазначити, що жандармів на весь Ужгород теж виділили небагато: одного керівника, двох старшин та п’ятьох «патрульних». Історія (а точніше, міська газета «UNG») навіть зберегла для нас імена перших міських жандармів: Шандор Деметер, Ференц Чісер, Дюло Ердеї, Шамуел Косаш, Карой Шрамм. Керував ними Карой Дьорфі. Першим пристанищем жандармерії в місті була будівля старої ратуші – на її місці нині розташований будинок на пл. Жупанатській, 13. Звідти жандарми переїжджали багато разів: на вулицю Пивоварну, потім до будинку Якоба Поллака на вулиці Чур (нині – вул. Добрянського), згодом на вулицю Телекі (нині – Духновича), а звідти – на пл. Кошута (нині – пл. Петефі). Багато років у місті говорили про те, що жандармерія потребує стаціонарної будівлі з комфортними казармами для службовців. І так само багато років Міністерство внутрішніх справ оглядало в місті підходящі ділянки, так і не виділивши кошти на подальше будівництво.
У травні 1911 року жандармське командування надрукувало в газеті «UNG» оголошення про пошук чергової локації. Вимоги були такими: 13-14 кімнат, 3 кухні, 3 продуктові комори, 4 комори для дров, підвал, хороша вода в криниці, двір, сад. За оренду такої будівлі жандармерія готова була платити 4000 крон на рік, але знайти щось підходяще і вільне в невеличкому Унґварі було дуже важко. Аж тут у жовтні 1911 року газета «UNG» пише: «Керівництво жандармерії повідомило, що наступного року служба переселиться до повністю нового приміщення, яке для неї будує Ендре Корлат на площі Другетів». У Державному архіві Закарпатської області зберігається підтвердження цієї інформації – проєкт будівлі, яку для юриста Ендре Корлата почали зводити наприкінці 1911 року місцеві підрядники «Гамош і Суханек». На плані забудови видно, що до початку робіт на вузькій і довгій ділянці Ендре Корлата стояли дві невеликі споруди. Їх вирішено було знести, а на їхньому місці збудувати красиву двоповерхову житлову споруду головним фасадом на тодішню площу Другетів і довгу двоповерхову будівлю в дворі. Перша, вочевидь, мала стати житлом для сімейних керівників жандармерії, а друга – приймальнею та казармою для патрульних жандармів.
Чи впізнаєте ви в проєкті з архіву будівлю, яка збереглася в Ужгороді до наших днів? Навряд, адже вигляд її дуже змінився, демонструючи слідами штукатурки, що стає з фасадом, якщо збити з нього весь декор. Нам важко пояснити вам, де знаходиться ця будівля, адже стоїть вона в куточку з дуже заплутаною нумерацією. Там сходяться вулиця Підгірна, вулиця Другетів і площа Ґренджі-Донського. Будинок має номер 57 і, вочевидь, відноситься до вулиці Підгірної, однак там же починається з дальшої нумерації вулиця Другетів, тому точно сказати важко.
А тепер, коли ми розібралися з будівлею, її датуванням та будівельниками, давайте перейдемо до власника, тобто дізнаємося, хто такий був той юрист Ендре Корлат (Korláth Endre). Цей пан походив з давньої немешської (тобто аристократичної) угорської родини, народився у 1881 році в селі Ботфалва біля Унґвара. Навчався на юриста в Будапешті, після чого, з 1907 року, працював в Унґварі спершу за спеціальністю, а з 1913-го – міським радником. Викладав у місцевій торговельній школі, у 1917-му був обраний головним юристом комітату Унґ, а в «чехословацькі» часи працював юристом і займався політикою, зокрема був обраний сенатором. У 1939-му став головним жупаном комітатів Унґ і Береґ, потім був обраний депутатом до угорського парламенту. Помер у 1946 році в Будапешті.
Попри те, що Ендре Корлат був протягом свого життя дуже тісно пов’язаний з Ужгородом, у місті він майже не проживав – більшу частину часу проводив у своєму маєтку в селі Єнке (Єнковце). Цей маєток у пресі називали палацом Корлата – і в словацькому селі Єнковце донині стоїть відповідна, хоч і невеличка, будівля, однак не вдалося знайти підтвердження тому, що саме там проживала родина Ендре Корлата. Сам він був людиною заможною, входив до тридцятки найбільших платників податків комітату Унґ, що давало йому автоматичне право бути депутатом комітату (таких депутатів називали вірілістами). Але разом із тим Корлат постійно потрапляв у скандальні історії: то його засудили в Брно до штрафу й 15 діб арешту за те, що у 1922 році співав у римо-католицькій церкві Ужгорода угорський гімн; то реформатська церква Ужгорода (до наглядової ради якої він входив) подала на нього до суду за те, що взяв у кредит дуже велику суму коштів і не міг повернути. Але навіть фінансові проблеми не примусили Ендре Корлата продати будинок, який він багато років здавав в оренду жандармам.
То чим же займалися жандарми в місті? Почнемо з того, що угорською жандарм зветься «csendőr» (чендор) – «захисник тиші». В широкому розумінні «захисники тиші» мали слідкувати за порядком у населеному пункті. Але повноваження в них були дуже широкими, зокрема з 1900 року вони мали також виконувати роль рятувальників, тобто надавати людям допомогу (в тому числі й першу домедичну) після аварій або нещасних випадків, а також рятувати людей і майно під час пожеж і повеней. Цікаво, що у жандармів спершу була дуже примітна уніформа, яка одразу привертала увагу. Особливістю її був капелюх з яскравими півнячим пір’ям – аби жандарма було видно здалеку. Це мало діяти профілактично на порушників правопорядку, та разом із тим часто шкодило роботі жандармів, тож згодом визріла потреба реформувати службу, ввівши у штат детективів, котрі таємно працювали на вулицях у цивільному одязі. У 1912 році форму жандармів змінили, зокрема капелюх став простішим, вирізнявся лише червоною стрічкою.
У міжвоєнній Чехословаччині жандармерія теж діяла, навіть була найчисельнішим підрозділом державних органів безпеки. На Підкарпатській Русі, де ситуація з дотриманням законів і повагою до правоохоронних органів була дійсно проблемною, жандармське командування (чеською воно звалося «Zemské četnické velitelství v Uzhorode») відігравало важливу роль. Частково воно дублювала роботу поліції, однак роботи вистачало всім. Як виглядали «четніки» на вулицях Ужгорода, можна побачити в Закарпатському обласному краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького. В одній із експозицій зберігається форма жандарма – темно-синій кітель із великими золотистими ґудзиками та головний убір із так само золотистим декором.
До слова, у той період вік жандарма зменшився, до служби приймали вже лише неодружених або бездітних вдівців 21-35 років, які закінчили народну школу, відбули військову повинність, знали чеську мову та були політично благонадійними. Цікаво, що тоді, як і до Першої світової війни, регіональний штаб жандармерії у Підкарпатській Русі мав номер «4».
На початку 1920-х років жандарми продовжували орендувати будівлю Ендре Корлата на Другетовій площі. Та через те, що кількість їх зросла, старі казарми стали затісними. Мабуть, саме з цієї причини однією з перших будівель майбутнього адміністративного району Малий Ґалаґов стала ошатна споруда Земського жандармського командування. У 1927 році було оголошено про намір її зведення, а вже в 1929 році будівництво завершили й жандарми переїхали до нової домівки – будівлі, в якій нині працює медичний факультет УжНУ.
А що ж сталося з опустілими казармами в споруді Ендре Корлата? Саме в той період у місцевій пресі часто траплялися оголошення про те, що в будинку колишньої жандармерії на Другетовій площі, 25 здаються квартири й кімнати – тобто власник зробив там класичний прибутковий дім, здаючи його приміщення в оренду. Про зміну власника знайти інформації не вдалося, тож, імовірно, обійстя залишалося у власності Ендре Корлата до кінця Другової світової війни. Оскільки помер він у 1946 році в Будапешті, можна припустити, що майно своє в Ужгороді Корлат залишив. В іншій публікації «Втраченого Ужгорода», розповідаючи про родину Сноха, що проживала в одній із квартир цього будинку, ми згадували, що в перші повоєнні роки всіх мешканців звідти виселили, оскільки обійстя перетворили на міліцейський пункт із помешканнями для проживання працівників служби. Тож правоохоронний «характер» цей куточок Ужгорода мав загалом багато років.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»