Є в Ужгороді одна цікавинка, про яку мало хто знає і пам’ятає. Знаходиться вона у дворику колишньої ужгородської гімназії – нинішнього хімічного факультету УжНУ. Якщо ви колись заходили у цей затишний і дуже зелений дворик, то неодмінно бачили посередині одноповерхову будівлю, яку колись, ще у 1895 році, звели як спортивну залу для учнів гімназії. Цю будівлю ніколи з того часу кардинально не перебудовували, тож зовні вона виглядає майже так само, як і 126 років тому.
Споруда колишньої спортивної зали гімназії не просто красива, не просто добре збережена – вона є також своєрідним підручником з історії Ужгорода, бо вже багато років зберігає пам’ять про тих, хто навчався у гімназії, а пізніше й в університеті. Де зберігає? А просто на своєму цегляному фасаді.
Уся будівля спортивної зали з усіх її сторін, кожна цеглинка, до якої сягала рука гімназиста, – обписані іменами та прізвищами (причому подекуди у кілька шарів). Читати ті надписи, зроблені простим графітним олівцем або вишкрябані – це як переноситися машиною часу у ті роки, коли гімназисти на перервах або після закінчення навчання тихцем залишали тут свої автографи. Цікаво, хто першим започаткував цю традицію? Я протягом години уважно роздивлялася усі надписи і знайшла найстаріший: нерозбірливі прізвища з іменами і рік – 1904-ий. З того часу значно краще зберігся напис, який у 1908 році залишив учень 3 класу гімназії Йожеф Шульц. Аби перевірити, чи дійсно у 1908 році в гімназії навчався такий учень, я переглянула щорічник гімназії. І справді у щорічнику за 1907-1908 рік серед учнів ІІІ. А класу значиться римо-католик Йожеф Шульц. Судячи з оцінок вчився він на «задовільно», а найкращу оцінку (у гімназії нею була «1») мав… з фізкультури, тобто у спортивній залі гімназії він бував часто.
Інший учень, Дюла Сокул (Szokul Gyula) записував своє ім’я на цеглинці спортзали щороку, починаючи з 1913-го. Зупинився на 3-му класі, хоча, судячи зі щорічників гімназії, навчався там щонайменше до 1917 року. Тоді деякі однокласники Дюли вже були забрані з гімназійних лав до війська, але він у списку учнів V.A ще значився.
З австро-угорських часів на стінах спортзали гімназії залишилося небагато надписів. Можливо, вони просто не збереглися, може, «ховаються» за нерозбірливими підписами без дат, були зашкрябані наступним поколінням гімназистів або просто в ті часи учні побоювалися залишати свої імена на стіні, аби не отримати за це прочухана від своїх професорів. Значно більше збереглося надписів із 1920-1930-х років.
Ось, наприклад, цікава цеглинка з автографом Емільяна Микити. Цікава хоча би тим, що написана «руською» мовою, яка стала основною у гімназії після того, як Ужгород став столицею чехословацької Підкарпатської Русі.
А це – автограф 1927 року нащадка відомої місцевої родини аптекарів Лам – Шандора Лама. І трохи нижче – «привітання» із заручинами Мирона Грабаря (сина тоді ще мера міста Костянтина Грабаря) та Маци Бращайко (йшлося, мабуть, про доньку когось із відомих братів Бращайків – Михайла або Юлія). Насправді ця пара не була заручена і до шлюбу потім не ставала, мабуть, просто мала романтичні стосунки під час навчання у гімназії.
Романтичних надписів на цеглинках, до слова, не бракує. Приклад «Петя+Маша» був відомий уже тоді, тож його часто залишали на згадку закохані гімназисти.
Цікаво, що діти та онуки колишніх учнів нашої гімназії нині пригадують, що колись їм розповідали про таку традицію. Кажуть, що підписати цеглинку своїм ім’ям було багаторічною традицією випускників гімназії – бо тоді вже їхні професори не могли їх покарати за те, що псують своїми автографами будівлю. Але на ділі бачимо, що надписи на стіні тодішньої спортзали залишали протягом усього навчального року і не лише випускники – тож ця легенда відповідає дійсності лише частково.
Ми не знаємо, чи могли у той час у гімназії покарати учня за таке розписування стін. Правила у навчальному закладі справді були дуже суворими, наприклад, одного разу з нього хотіли виключити 3-х хлопців лише за те, що вони вночі заспівали дівчині під вікном серенаду. Можливо, професори гімназії, користуючись центральним входом до гімназії, рідко бували на подвір’ї і просто не бачили тих надписів (їх справді важко помітити на відстані).
Та повернімося до надписів на цеглинках фасаду будівлі. Хочеться відмітити ще один тип підписів – коли біля імені та прізвища гімназисти домальовували чи вишкрябували ще й хрестик. Пояснень цьому може бути кілька: або гімназист був релігійним, або просив Божої допомоги перед іспитами (чи дякував таким чином за успішно складені екзамени), або хотів показати, що є християнином, а не євреєм (такий висновок напрошується з того, що більшість таких підписів датуються початком 1940-х років). Про політичні реалії 1940-х свідчить також угорський надпис «Хай живе Гітлер» на одній із цеглинок будівлі колишнього ректорату поруч. Невідомий прихильник Гітлера навіть символ Третього рейху, орла зі свастикою, намагався зобразити. Уявіть лишень, що цей надпис був тут, на стіні університетської будівлі, всі роки Радянського Союзу. І лише свастику хтось намагався таки стерти.
Студенти Ужгородського університету в радянські роки продовжили традицію гімназистів. Мабуть, у ті часи до спортивної зали приходили на заняття студенти різних факультетів, бо є на стінах автографи з ІТФ, медичного, філологічного та інших підрозділів університету. А в одному куточку видніється кілька надписів 1970 року з привітом від академіків. Цікаво, це був такий жарт чи справді поважні гості університету вирішили так зберегти пам’ять про відвідини Ужгорода?
Залишали в ті часи на стінах спортзали і цілі послання на кшталт цього: «Середа, 13.V.59. Прийшов в зал, він закритий. Не видно Зуб В. нас (нерозбірливо, можливо, «забув» чи «надув»). В.М. Я.В. Б.И».
Оглянувши будівлю колишньої спортзали гімназії, я отримала величезне задоволення. Стільки відомих прізвищ, стільки історій за ними, стільки гумору і дитячих пустощів, така неймовірна пам’ять, збережена десятиліттями, а подекуди й століттям! Я сподіваюся, ми збережемо цей куточок старого Ужгорода ще на довгі-довгі роки, аби нащадки учнів гімназії могли й надалі приходити сюди і шукати на стінах імена своїх предків.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
