До Дня волонтера, який відзначався в Україні 5 грудня, «Про Захід» вирішив розповісти про один із найуспішніших волонтерських проєктіввоєнного часу в Ужгороді – прихисток «Мама і маля», організований ще на початку війниініціативою «Сила Ужгорода». Про цей, як моднонині казати, «шелтер» не раз знімали сюжети як українські, так і численні закордонні ЗМІ – і всі казали, що ніде в Україні не бачили так добре і швидко організованого прихистку. Як учасникам «Сили Ужгорода» вдалося перетворити закинуту радянську будівлю на комфортний гуртожиток на 50 осіб – розпитуємо одну з ініціаторок цієї ідеї, ужгородку Валерію Габор-Русин.
– Валеріє, як з’явилася ідея прихистку «Мама і маля»?
З перших днів війни ми були волонтерами на залізничному вокзалі в Ужгороді, куди щодня прибували по 10 тисяч втікачів від війни. Ці люди по кілька діб жили у бомбосховищах, потім на вокзалах, чекаючи можливості виїхати. Потім їхалиевакуаційними потягами по 15-20 осіб в одному купе. Багато хто тікав із дітками, часто дуже маленькими. Коли вони виходили в Ужгороді з тими змученими малятами (багато було хворих, інші плакали, бо в них запарені сіднички «горіли»), ми не знали, що з ними роботи, бо на вокзалі не було умов для того, щоб переодягнути й помити дитину, відпочити мамі. Нашвидкуруч була облаштована на другому поверсі відокремлена від шумної частини вокзалу кімната відпочинку, де були диванчики, пеленальний стіл, запас «памперсів». Але цього було мало, аби нормально відпочити з такої важкої дороги. Тож ми терміново почали шукати приміщення для того, аби прихистити таких мам із маленькими дітьми. Шукали біля вокзалу, щоб одразу звідти мама могла поїхати у тепле місце, де можна помитися, поспати, відпочити, а потім думати, що робити далі.
– Як вдалося знайти потрібне приміщення?
Я працюю рієлтором вже 17 років, тож добре знаю в місті підходящі для такої мети приміщення. Я знала, що неподалік вокзалу, на вулиці Станційній, стоїть покинута 3-поверхова будівля – якесь колишнє державне майно, викуплене місцевим підприємцем. Споруда була у досить поганому стані, без підлоги і ремонту, але підприємець погодився нам віддати її у користування безкоштовно до кінця війни плюс на 6 місяців після офіційного завершення війни.
Ми мали обмаль часу, щоб зробити там ремонт (бо ж кожен день на вокзал прибували нові люди), тому вже за тиждень були готові перші 10 місць. Всезавдяки небайдужим учасникам «Сили Ужгорода», які допомагали меблями, люстрами, шторами, будівельними матеріалами, роботою, ідеями дизайнутощо. Особливо хочу відзначити дівчат, котрі зробили найбільше: Мар’яну Лабик, Анну Кулик-Куличенко, Марію Деревлянку. Також долучилися до допомоги закордонні меценати, за що ми їм дуже вдячні. Спільними зусиллями вдалося зробити безкоштовний прихисток із, мабуть, найкращими на сьогоднішній день умовами в Ужгороді.
– Спочатку був обжитий, наскільки я знаю, лише перший поверх будівлі?
Так, спочатку зробили перший поверх, але дуже швидко зрозуміли, що 10 місць – це крапля в морі, адже щодня на вокзал прибували нові мами з малятами, яких ніде було прихистити, особливо, коли потяг прибував уночі. Тому почали думати проте, щоб збільшити кількість місць, заручилися допомогою небайдужих – і вже в червні третій поверх прихистку (на 15 матусь і 20 дітей) був готовий. Другий поверх ми поки пропустили, бо він весь – одне величезне приміщення, яке колись було, мабуть, їдальнею.
– Як надовго у прихистку можуть залишатися мами з дітьми?
Спершу дуже швидко змінювалися пожильці. Багато кому потрібно було просто переночувати, щоб наступного дня їхати далі, за кордон. Інші лишалися на кілька днів, аби підлікувати дітей, прийти до тями, подумати, що робити далі. Тобто спершу жильці змінювалися часто, а вже потім, коли потік спав, почали залишатися на довше. Загалом ми заключаємо з нашими підопічними договір на тримісяці з надією на те, що за цей час жінки зможуть адаптуватися, обжитися, знайти собі роботу тажитло. Однак є різні обставини у жінок. Так, у нас проживають 4 онкохворі мами, котрі проходять важке і дороге лікування, а тому не можуть наразі займатися пошуком роботи або іншого житла. Тому до кожного випадку підходимо індивідуально.
– Мами з дітьми у прихистку проживаютьбезкоштовно?
Звичайно, але не лише проживання є безкоштовним. Наш «шелтер» – це такий собі «all inclusive» для тих, кому нема куди повертатися. Мамам привозять безкоштовно продукти, засоби гігієни, побутову хімію, одяг, іграшки, дитяче харчування тощо. Ми хотіли зробити так, аби мами ні про що не турбувалися, мали змогу тут відійти від стресу і приділяти увагу своїм діткам, які так багато пережили.
– Як ви обираєте, кого заселяти, адже бажаючих є багато, а місць – обмаль?
Пріоритет – мами з немовлятами, кількома малими дітьми, мами у складних життєвих умовах (наприклад, хворі). Так, доводилося і доводиться досі багатьом відмовляти, але ми завжди намагалися знайти для мам з дітьми альтернативне місце, на вулиці, повірте, не залишали нікого. Прихисток у нас і так вже заповнений під зав’язку, в одній кімнаті проживають по 2-3 мами з дітками.
– Як це працює? Чи не важко стільком жінкам зі стількома дітьми уживатися разом?
Важко, бо справді кожна з цих жінок має минуле, свої звички, уподобання, спосіб життя. Але біда всіх зрівняла, вони розуміють, що не мають іншого вибору, мусять об’єднатися, аби вижити. Крім того, у нас є чіткі правила проживання – вони мусять використовувати все спільно, готувати на всіх, підтримувати чистоту і порядок. Так, бувають і дрібні конфлікти, не без цього. Але ми, як куратори, намагаємося швидко все владнати і всіх помирити. Бо зараз не час сваритися через дрібниці.–
Ці жінки – переважно самі виховують дітей чи мають чоловіків?
Більшість із них або одиначки, або їхні чоловіки служать у війську. Одна з онкохворих жінок має чоловіка-цивільного в Харкові, він мусив там залишитися працювати, оскільки її ліки дуже дорого коштують. З чоловіками у нас у прихистку все дуже строго. Основне правило полягає в тому, що туди їх категорично не можна приводити.–
У вас проживають жінки з усієї України?
Спочатку було так, ми справді не звертали увагу на те, звідки мама з дитиною приїхали: з Києва чи Харкова, бо всюди було небезпечно. Але нині у нас проживають жінки, чий дім або зруйнований, або в окупації, або є висока небезпека обстрілів, як у Харкові, наприклад.
– Які підопічні вам запам’яталися за цей рік найбільше?
Ой, жила у нас мама з 4-місячною трійнею. Вони були з-під Києва, здається. Це було справді важко, щодня до прихистку приходили дві волонтерки, які допомагали мамі доглядати за дітьми. Ті ж волонтери допомогли їм дістатися Будапешта, а звідти літаком – до Швейцарії, де на сім’ю вже чекала приймаюча сторона.
– Вам багато хто допомагає з-за кордону?
Багато і наші, місцеві, допомагають і з-за кордону теж. Закордонні меценати дуже задоволені, коли приїздять і бачать, як ми все гарно організували. А нам приємно, бо ми справді старалися і стараємося щодня, аби підтримувати роботу прихистку. Насправді навіть важко сказати, як багато добрих людей і організацій щодня працюють, аби нашим підопічним було тепло і вони все мали. Наприклад, уявіть лишень, що меценати вже оплатили паливні брикети до кінця зими, тож ми спокійні, що наші мами з дітьми точно будуть у теплі.
– Зараз багато говорять про другу хвилю переселенців, котрі будуть тікати на захід країни від зими. Ви помічаєте збільшення їхньої кількості?
Ні, нема наразі другої хвилі. Ми теж думали, що вона буде через холоди і те, що людям важко буде у зруйнованих війною населених пунктах пережити зиму. Але нічого такого нема. Мабуть, ті, хто хотів виїхати, вже виїхали раніше, а ті, хто пережив лютий-березень вдома, мабуть, вже пристосувалися і залишаються там.
– І все ж під вашими повідомленнями у соцмережах люди активно запитують вас, як до вас можна записатися.
Записатися до нас не можна, ми не формуємо живої черги, бо не знаємо, коли у нас звільниться місце. Однак якщо у мами і справді важка ситуація, вона може написати нам на сторінку «Сили Ужгорода», а ми щось обов’язково придумаємо.
– У «Сили Ужгорода» наразі дуже багато напрямків роботи: гуманітарна допомога, прихисток «Мама і маля», допомога пораненим бійцям тощо. Ви працюєте волонтерами вже багато місяців поспіль. Звідки на це беруться сили, що є стимулом?
У мене особисто стимулом є мої троє дітей. Іноді, зізнаюся чесно, приходжу така стомлена, що хочеться це все покинути і далі займатися лише своєю постійною роботою і сім’єю. Але потім я обіймаю дітей і думаю: якщо не дай, Боже, я так буду тікати, може, мені Бог теж пошле добрих людей у поміч. Після цього сили якось знову з’являються. Нещодавно ми до волонтерства почали і наших мам з дітками залучати: вони ліпили вареники і пельмені, смажили млинці, які ми потім віднесли нашим поранених військовослужбовцям у шпиталі.
– А як ви та «Сила Ужгорода» святкували День волонтера?
Ніяк. Святкувати ми будемо перемогу.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
