Цьогорічний червень минув у сусідній Угорщині під знаком 30-ліття свободи. Саме таку назву отримало загальне відзначення подій, які трапилися в Угорщині рівно 30 років тому, у 1991-му. Тоді радянські війська, які не покидали території Угорщини ще від закінчення Другої світової війни (тобто протягом 46 років), виконуючи умови двостороннього міжнародного договору, організовано виїхали, забравши з собою озброєння та боєприпаси. Організовував цю складну операцію командувач Південної групи військ, генерал-лейтенант Віктор Шилов. Саме він на чорній «Волзі» останнім переїхав через міст між Загонем і Чопом, а через кілька років після тих подій повернувся на Закарпаття, яке обрав для свого нового дому. Нині Віктору Шилову – вже 81 рік і з нагоди 30-ліття виведення радянських військ з Угорщини він поспілкувався в ужгородському Угорському домі з журналістами, розказавши їм про те, як це відбувалося.
Незадовго до цієї прес-конференції Віктор Шилов зустрічався і з угорськими журналістами, котрі приїхали до Ужгорода спеціально для того, аби поспілкуватися з генералом. Та розмова моглавідбутися і в Будапешті, адже Міністерство оборони запрошувало генерала Шилова взяти участь в офіційних урочистостях. Однак здоров’я пана Віктора не дозволило йому поїхати до угорської столиці (і справді сталося так, що одразу після цього спілкування генерал потрапив до лікарні), де він, до слова, не бував з того самого дня, як виїхав звідти командувачем Південної групи військ СРСР. Цього разу замість генерала Шилова до Будапешта поїхала його парадна форма – такий подарунок він зробив музею, в якому до 30-річчя виведення військ відкрили спеціальну експозицію.
Радянській армії Віктор Шилов віддав загалом 33 роки свого життя, за цей час переїздив із родиною цілих 23 рази. Він походив зі звичайної селянської родини, яка мусила покинути свій дім у Славуті на Хмельниччині у роки Другої світової війни. Військовослужбовцем став під впливом батькових розповідей про війну та героїчні вчинки солдат. Навчався у Далекосхідному вищомузагальновійськовому командному училищі, потім – у військовій академії ім. Фрунзе в Москві, академії генерального штабу, служив на Уралі, в Монголії, Афганістані, Чехословаччині і ще в дуже багатьох місцях, аж поки його не відправили до Угорщини, призначивши згодом командувачем всієї Південної групи військ.
Точна кількість військовослужбовців, які тоді проходили службу в Угорщині, достеменно невідома і досі. Генерал Шилов теж її не називає, а угорські джерела повідомляють про приблизно 65 тисяч осіб. Штаб цієї групи військ знаходився у Будапешті, на території великого військового містечка. Віктор Шилов проживав за його межами, у приватному будинку в тихому районі Будапешта. Каже, що сусіди постійно шпигували за ним, фотографували кожного, хто приходив у той дім. Охороняли генерала литовські спецпризначенці, оскільки час був дуже непевний, а антирадянські та антикомуністичні настрої (особливо серед молоді) посилювалися на всій території Угорщини. Ходили чутки про те, що радянські військовослужбовці зберігають на своїх базах ядерну зброю, що нині категорично заперечує генерал Шилов. Він каже, що ніякої ядерної зброї у них не було, мовляв, угорці не раз приходили на бази з перевірками, які доводили, що це правда.
«У 1990-1991 роках я працював у штабі по 12 годин на день, адже треба було вирішити дуже багато організаційних питань щодо виведення військовослужбовців, – розповідає нині Віктор Шилов. – Робота була дуже відповідальна, в кінці кожного дня звітував про ситуацію особисто Михайлу Горбачову. Одного разу Горбачов разом із дружиною прибув спецпотягом до Будапешта. Раїса Максимівна з ходу сказала: «Товаришу генерале, я би хотіла завтра з вами походити по магазинах». Я спершу аж остовпів, кажу: «Раїсо Максимівно, вибачте, але в плані робіт, затверджених вашим чоловіком, походів по магазинах немає. Я не маю права ходити по магазинах навіть зі своєю дружиною» (військовослужбовці та члени їхніх родин справді мали закуповуватися лише у своїх спеціалізованих магазинах). «Справді? А всі інші командувачі за кордоном мене супроводжують», –сказала Раїса Горбачова. Я запропонував надати для цього генерала для супроводу, батальйон охорони і перекладачів, але вона лише відповіла, що подумає.А, відлітаючи, Михайло Горбачов навіть руки мені не подав. Не будемо обговорювати вже неживих, але всі командувачі знали, що Радянським Союзом командувала саме Раїса Максимівна».
За словами Віктора Шилова, перед тим, як виїхати, всі військові містечка та бази привели до ладу, відремонтували (нині, як відомо, майже усі ці об’єкти стоять закинуті). Угорці ці приготування до від’їзду сприймали по-різному. Генерал каже, що старше покоління і люди середнього віку навіть плакали, проводжаючи ешелони з військовою технікою та солдатами, адже така велика кількість військовослужбовців була непоганою опорою для економіки, принаймні у сфері продуктових закупівель. Натомість молодь проводжала радянських армійців плакатими з надписами «Росіяни – швидше додому». «Обговорювати я реакцію людей не буду, у кожного була, є і буде своя думка з цього приводу», – коментує це Віктор Шилов.
До 20 червня 1991 року він мав вивезти з Угорщини велику кількість людей (військовослужбовців та членів їхніх сімей), озброєння та боєприпаси. Ешелони з усіх цим потягнулися через територію Угорщини до кордону в Чопі. Там колісні пари вагонів змінювали на ширші, після чого озброєння і людей везли далі – в усі куточки Радянського Союзу. Віктор Шилов мав завдання вивезти 100% контингенту, що і було виконано станом на 16 червня 1991 року. Останніми з ресторанів Будапешта «виловлювали» артистів ансамблю пісні і танцю, які приїхали виступати перед радянськими солдатами. Їх теж посадили до автобуса і відправили у бік кордону.
Сам генерал Шилов мав покинути своє службове помешкання і штаб о 10.00 19 червня. Але його попередили про запланований на той час пікет, тож він вирішив виїхати на годину раніше. На кордон прибув близько 15.00. Там попрощався з представником угорського командування, прикордонниками та митниками, сів до службової «Волги» і покинув Угорщину. З того часу Віктор Шилов жодного разу не був на території цієї країни.
У 1992 році його чекало нове випробування – командування миротворчим контингентом у Придністров’ї. Там генерал отримав важке поранення у ногу, цілий рік пролежав у лікарнях, знемагаючи від сильного болю, який спричиняв апарат Ілізарова. З лікарні вийшов на милицях, а оскільки служити більше не міг, звільнився з армії. Тоді генерал міг обрати будь-яке місто для проживання, але приїхав на Закарпаття. Каже, що колись почув таку пораду: «Хочеш бути щасливим – живи в Україні. Хочеш бути здоровим – живи на Закарпатті». Він і приїхав із дружиною та дітьми до нашого краю, оселившись в Оноківцях. Згадує, що почав будувати будинок у чистому полі, нині ж навколо – вже облаштоване містечко. Поруч із будинком звів генерал і невеличкий готель, тож можна сказати, що в Оноківцях туристів приймає не просто готельєр, а останній із радянських командувачів військовими групами, генерал, що виводив радянських солдат з Угорщини.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
