Ужгородський залізничний вокзал, мабуть, за все своє існування не бачив ще такої кількості людей, як бачить нині – протягом цих 14-ти днів війни. Щодня до міста прибувають близько 12-15 потягів із усієї України, а в кожному з цих потягів приїздить приблизно 700-800 змучених людей, котрі іноді й по кілька діб діставалися відносно безпечного Закарпаття. На ужгородському вокзалі вимушених переселенців зустрічають, годують, направляють на поселення чи за кордон. Як усе це відбувається – розкажемо і покажемо у репортажі «Про Заходу».
На годиннику – 14:40, на перон ужгородського вокзалу прибуває потяг із Одеси. Його зустрічають волонтери у зелених або оранжевих жилетах, направляють потік розгублених пасажирів до центральної зали очікування. Там потік розділяється на тих, хто одразу біжить до автобусів, тих, хто сідає відпочити і поїсти, і тих, хто стає у довгу чергу за інформацією про безкоштовне поселення. Тепер це виглядає злагоджено, але в перші дні війни на ужгородському вокзалі творився просто хаос, розповідають волонтери. Одним із перших на цю локацію прибув із цікавості місцевий бізнесмен Богдан Попадич. Він побачив, як перші втікачі від війни, вийшовши з потягів на перон, розгублено стояли і не знали, що їм робити далі. Працівників вокзалу було явно недостатньо для того, щоб справитися з потоком людей, на розклеєні паперові оголошення про те, що у залі очікування чергують представники мерії, котрі надають інформацію, ніхто з прибулих не звертав уваги. «Ми тоді відвезли кількох людей до «Совиного гнізда», де розгорнувся пункт прийому гуманітарної допомоги, після чого повернулися назад, бо розуміли, що треба якось скеровувати тих людей, які будуть до нас прибувати, – розповідає нині Богдан. – Ми швидко організували волонтерський пункт, почали допомагати, незабаром інші волонтери налагодили безкоштовне харчування, знайшлися волонтери, котрі почали курувати питання з транспортом. Тепер усе це працює, як злагоджений механізм. Не без труднощів і проблем, але працює».
Богдан Попадич каже, що працювати волонтером на ужгородському вокзалі доволі важко, але більше зі психологічного, ніж із фізичного аспекту. З кожного потяга виходять люди, яким довелося пережити страшне, які тривалий час не спали, які не мають куди йти, які встигли забрати зі своїх домівок лише мінімум найважливіших речей. Чимало хто з них досі боїться, прагне одного – втекти якомога далі. Такі й хвилини не хочуть перепочити на вокзалі, біжать далі, на кордон, готові останні гроші віддати на таксі, аби чимшвидше покинути країну і відчути себе в безпеці. Місцеві таксисти у перші дні війни таких бачили здалеку. І знаєте, яку суму вони просили у біженців за те, аби довести їх від вокзалу до КПП «Ужгород»? Аж 500 гривень (у службах таксі вартість проїзду на ту ж відстань дорівнює до 100 грн). Звісно, перелякані переселенці готові були віддати таку суму, не розуміючи про яку відстань йдеться. Волонтер Богдан Попадич не раз рятував людей від таких недобросовісних таксистів, згодом же міська та обласна влади організували автобуси, які почали безкоштовно розвозити прибулих до «Совиного гнізда», ПП «Ужгород», ПП «Малі Селменці», Чопа тощо.
Ужгородський вокзал після прибуття кожного потягу ще довгий час гуде, як вулик. Між втомленими людьми ходять волонтери-психологи, кажуть, в цих умовах вимушені переселенці дуже охоче діляться своїми історіями та переживаннями, хочуть виплеснути назовні весь накопичений негатив. Великий плакат «Безкоштовна їжа» вказує на місце, де волонтери організували тимчасову їдальню. Місцеві дівчата і хлопці працюють тут цілодобово, змінюючись щокілька годин. Готову їжу та деякі продукти привозять їм із кількох ресторанів – «Lab Pub», «Mrs. Greenwich», «Мажор» тощо. На місці волонтери готують лише бутерброди. Меню щодня змінюється, новоприбулим переселенцям тут роздають борщ, бульйон, гороховий або квасолевий супи, картопляне пюре, плов, макарони з м’ясом або капустою, салати, бутерброди та ще багато іншого. Для багатьох вимушених переселенців ці страви є першою гарячою їжею за кілька днів.
Волонтерка Марина Федорова розповідає, що організація харчування на вокзалі була дуже потрібним кроком, адже більшість прибулих у перші дні не їхали до пункту у «Совиному гнізді» чи до волонтерської їдальні у «Дельфіні», а одразу рушали у бік кордону. Цих людей треба було після дороги погодувати, адже на кордоні їх чекали великі черги, а потім – подальша довга дорога. «Особисто я спочатку розносила гарячу їжу на кордоні, потім перейшла сюди, – розповідає Марина. – З нашої зміни ніхто у мирний час не працював кухарем чи офіціантом, зате тут є перукарі, манікюрниці, викладачки, працівниці культури. Зараз ось це – наша робота. Сюди щодня приходить дуже багато нових волонтерів, ми записуємо їхні контактні дані, але залучаємо потрошку, бо нема часу їх вчити, простіше працювати з тими людьми, які вже відбули кілька змін». Згадує Марина і день, коли на вокзал прибули близько тисячі іноземних студентів. Чимало з них були мусульманами, тож отримавши порцію їжі і побачивши, що в ній є свинина, викидали все у смітник. Волонтери, зрозумівши, що сталося, почали попереджати студентів про склад порції, однак чимало харчів того дня було витрачено дарма. На щастя, в інші дні такого не буває, волонтерську кухню вимушені переселенці хвалять, кажуть, що їжа там дуже смачна. Для волонтерів же найкращою вдячністю за їхню роботу є те, що вони бачать, з яким апетитом їдять на вокзалі втомлені люди.
Отже, переселенці поїли гарячого або взяли печиво, чай чи воду у ще одному пункті харчування на вокзалі, підзарядили телефони, дізналися про можливість поселення, знайшли свій автобус до кордону або «Совиного гнізда», видихнули. Є й такі, хто планував їхати за кордон, але в Ужгороді, почувши, що тут спокійно і навіть нема комендантської години, вирішують залишатися в місті. До волонтерів перед вокзалом час від часу підходять люди і питають, чи не знають вони, де тут можна поселитися. В Ужгороді з поселенням вимушених переселенців наразі є справді велика проблема. Місць стає все менше, а люди все прибувають і прибувають.
Речниця «Укрзалізниці» Наталія Турчак, яка теж нині проживає в Ужгороді, розповідає, що до міста щодня прибуває 8 графікових поїздів, до яких у певні дні додаються ще й евакуаційні. Саме залізниці вдалося розвантажити автомобільні пункти пропусків, де люди по кілька діб стояли у величезних чергах. «Нам дуже допомогла Угорщина, яка збільшила кількість вагонів за маршрутом «Чоп-Загонь», – розповідає Наталія. – Також велику справу зробив чеський перевізник, який привозив до Чопа гуманітарну допомогу, а назад забирав наших біженців. Цей потяг вже не курсує, натомість із Чопа можна виїхати до Кошіце». Щодо ужгородського вокзалу, то речниця «Укрзалізниці» повідомила, що за приблизними підрахунками за 14 днів війни через наш вокзал пройшли більше 300 тисяч вимушених переселенців.
До слова, керівник вокзалу у перший же день війни пішов служити до тероборони, тож нині усім тут керує жінка – Світлана Лукач. Вона каже, що уся її команда, усі 75 працівників вокзалу, нині демонструють чітку та злагоджену роботу з пасажирами: зустрічають, допомагають, направляють, заспокоюють. «Мої дівчата приходять додому і плачуть, бо за день стільки зламаних доль проходить через них, – розповідає пані Світлана. – Мене ж вразила одна історія ще з перших днів війни. Якийсь чоловік приїхав з-за кордону, підійшов до каси і питає: «Як мені на Шепетівку доїхати?». Я йому кажу: «А ви знаєте, що там нині?». Каже: «Знаю, тому і їду, бо не хочу, щоб мою землю топтали». І сльози на очах у нього. Отак і плакали: і я, і він. Разом і з тим ці складні умови формують велику витримку, від стресу всередині формується міцний стрижень. Днями якраз чоловікові казала, що відчуваю себе, мов капітан корабля, який веде його під час шторму. Я знаю, що маю свій корабель вивести і команду свою не розгубити».
Залізничники з волонтерами працюють злагоджено, вдячні за допомогу і всіляко сприяють їхній роботі. Наприклад, одне з приміщень приміського вокзалу нині є пунктом прийому та переміщення гуманітарних вантажів. Волонтери (серед них – уже згадуваний вище Богдан Попадич) вирішили використати пасажирські поїзди, які з Ужгорода повертаються у ці дні майже порожніми. Вони цілодобово приймають гуманітарну допомогу, цільові вантажі, приватні пакунки, а коли приїздить потрібний потяг (вони нині їздять з великими затримками, тому їх непросто «піймати»), вантажать усе до нього, передаючи провідникам інструкції щодо того, на якій станції мають забрати коробки і які саме. «Залізницею передавати вантажі швидше, зручніше і безпечніше, бо автомобільний транспорт зараз їде довго, мусить перетнути безліч блокпостів, – розповідає Богдан Попадич. – Ви можете передати як допомогу комусь, так і коробку з харчами для своїх рідних у Києві, Харкові чи інших містах України. Волонтерам можна принести речі до пункту збору, він працює у приміщенні буфету приміського вокзалу (вхід – з перону). Якщо цікавлять деталі, дзвоніть за номером телефону 0500767065».
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
