Закарпатську журналістку Тетяну Когутич легко помітити в колі колег – на ній обов’язково буде намисто-коралі, традиційна хустка чи ще якийсь елемент народного українського вбрання. Тетяна відома своєю любов’ю до етноодягу, традицій, обрядів, знає значення орнаментів на вишивці та потаємний сенс колискових.
Вона живе в селі і при цьому працює власкором одного з найбільших інформаційних агентств України, для якого готує дуже цікаві аналітичні та пізнавальні статті.
Про стиль життя талановитої журналістки «Про Захід» розкаже нині.
–Таню, звідки ти знаєш так багато про українські звичаї та народний одяг?
– У моїй родині традицій особливо не дотримувалися, я насправді мало що про них знала. Тобто якийсь пафос, почуття до традицій були, але знання та розуміння, чому на Трійцю несуть русалля до хати, чому варять кутю на Різдво – ні. Згодом, вже коли працювала у газеті «Київські відомості», вела проєкт з трохи пафосною назвою «Свого не цурайтесь», газетний розворот в російськомовному виданні, для якого раз на тиждень я готувала розвідки про народні звичаї: вишивку, вірування, весілля, колискові.
Тоді після Помаранчевої революції якраз був сплеск зацікавлення цією темою, всі навколо говорили про національну ідентичність, генетичні коди. Мене ця тема теж дуже зацікавила, особливо коли я познайомилася з дослідниками, які розкрили очі на глибокий символізм і філософію наших традицій.
Ніколи не забуду, як Сергій Верговський – вчений, котрий свого часу “збирав” найвідоміший український скансен в Пирогові, розказував про облаштування традиційної хати. Ну а до дослідника вишивки Юрія Мельничука, зрештою, я пішла на курси з вишиття при музеї Івана Гончара.
Я, зізнатися, ніколи не любила вишивати, у школі на уроки праці здавала серветки з домашнього серванту, але курси Мельничука мене захопили. Власне, було цікавіше слухати його імпровізовані лекції про орнаменти, символізм вишивки, ніж практикувати, але своїх 35 швів я вивчила. Ну а далі затягнув вир народної культури – традиційні танці з Божичами, народний хор Либідь, ткацтво при музеї Гончара, фестивалі.
Навіть в обідню перерву з редакції бігала у музей ткати! Саме в музеї Гончара, де постійно проводили якісь зустрічі, майстер-класи та фестивалі, я познайомилася з багатьма цікавими людьми і захопилася вивченням народних звичаїв.
– На Закарпатті не відчуваєш браку таких етнозаходів?
– Не відчуваю, бо зараз не той ритм життя, який був до народження дітей, але так, тут у нас традиції – це більше фон, такий декор до фестивалів з бограчем, шашликом та вином. Всі кажуть, що треба відновлювати традиції, але ніхто їх насправді не відновлює. Та й власне, нам, нинішнім, це не під силу – ми живемо в посттрадиційному суспільстві, де тому способу життя та філософії немає місця – будьмо чесні! Хоча якби на Закарпатті був якийсь етнорух, який би справді оживляв традиції, я б туди долучилася. Не знаю, наскільки активно, бо, як працююча мама двох дітей, не дуже маю вільний час. Але це етносередовище – дуже благодатне для виставляння самому собі вічних орієнтирів (отих самих – хто я? що я? звідки? чому такий?), і його на Закарпатті не вистачає.
– Тому ти і заснувала при Закарпатському музеї народної архітектури та побуту студію вишивки «Косиця»?
– Це було мрією з часу, коли повернулася жити додому з Києва. Познайомилася з подружжям Коцанів. Василь Коцан ще не був тоді директором Закарпатського музею народної архітектури та побуту, але він і його дружина Тетяна підтримали мою ідею створення студії, в якій всі бажаючі могли би вивчати традиційну вишивку. Так при Ужгородському скансені ми відкрили у 2016-му перший курс «Косиці». Мені пощастило з майстринями, які прийшли на перший курс – зараз вони продовжують розвивати студію, вже випустили два курси оновленої «Косиці», жінки вишивають, сорочки беруть призи на конкурсах, про закарпатську вишивку знають в Україні. І це круто!
– Але твоя співпраця зі скансеном не обмежувалася «Косицею». Пам’ятаю, ти проводила і майстер-класи, навчала робити різдвяного дідуха.
– Так, було кілька майстер-класів, спроби зробити такий традиційний інтерактив у стилі музею Гончара. У мене є ідея створити таку собі етношколу для дітей і батьків, де можна було б вивчати і практикувати народні традиції – з ремеслами, піснями, танцями, одягом… Цьогоріч все це не сталося через карантин. Можливо, в майбутньому вдасться.
-А твої діти цікавляться народними звичаями?
– Не надто, мої сини зараз цікавляться комп’ютерними іграми. Але що таке дідух знають, ляльки зі мною «підмотують», коли робимо разом на шкільну виставку, колядують на Різдво і танцюють «гречаники» – але це зі мною, самі б цього не робили. Поки вони були малі, ми багато гралися у традиційні забавляночки, дуже довго співала їм колискові.
До речі, коли мені вперше етномузиколог відкрила очі на прихований сенс колискових, я була вражена. Як називається у психології процес програмування свого організму на позитив?
От саме так діє колискова – майже усі ті пісні про котка та Сон-Дрімоту завершуються словами: «ой, щоб спало, не плакало, ой, щоб росло, не боліло – ні голова, ні все тіло, ростоньки у костоньки, добрий розум в голівоньки». Співаючи, ти щоразу ніби проговорюєш дитині цю програму під спокійну гіпнотичну мелодію.
-Такий прихований зміст є, мабуть, у всіх аспектах народних звичаїв?
-Так, і коли починаєш його розуміти – це вражає. Народна культура замішана на символізмі: церква, побут, одяг, пісні, навіть випічка. Я люблю співати, але глибоку філософію, приховану в українських народних піснях, зрозуміла не одразу. Часто весь сюжет пісні захований у якихось двох рядках. Наприклад, «Пливе човен, води повен, береги минає, ніхто човником не править – хвиля підганяє» – це пісня про нерозділене кохання, а який символізм у човні, повному по вінця води, який сам пливе і ніхто ним не управляє і зупинити не може!
Або з цієї ж «опери» в народному канті «Птичка невеличка» є слова «та гордуєш ти мною, так як місяць горою, як туман долиною»: місяць над горою сходить, але не торкається, або туман по землі стелиться лише. Ну а що говорити про колядки, з якими дослідники знаходять паралелі в древніх міфах та епосах! Я коли їх співаю, завжди мурашки по спині біжать.
– Давай поговоримо трохи про журналістику. Нині мало хто пише таку грамотну і виважену аналітику, як це робиш ти в якості власкора інформаційного агентства «Укрінформ».
– Такий формат зараз справді небагатьом ЗМІ цікавий, бо молодій аудиторії потрібне відео і два абзаци, плюс соцмережі, як джерело інформації, додалися. Мої читачі – це, як правило, аудиторія віком 35+, тобто, ті, хто ще любить читати. Я сама така, я люблю читати, а не дивитися відео. Тому працюю в тому форматі, якого мене навчили свого часу в Інституті журналістики Київського міжнародного університету чи в «Київських відомостях» – розкладати по поличках.
Часто жартую, що мій диплом нікуди не годиться: я – спеціаліст друкованих ЗМІ, а де їх зараз знайти, оті друковані ЗМІ? Журналістика постійно змінюється, нам нині треба регулярно робити «апгрейди», щоб не випасти з професії.
– У 2017 році «Укрінформ» назвав тебе журналісткою року. При цьому я впевнена, що навіть не всі твої місцеві колеги знають, що ти успішно працюєш на всеукраїнське ЗМІ, проживаючи у селі біля Мукачева. Чому ти не залишилася в Києві?
– У мене завжди було розуміння того, що я не «братиму столицю», що повернуся додому. Чоловік спершу не хотів переїжджати, казав: «Хто ж із Києва на Закарпаття їде жити?», але, сарака, став закарпатцем, тепер на картоплю говорить не «картошка», а «крумплі». А якщо без жартів, то я завжди хотіла дім, дітей, собаку, сад і квітник – не розуміла й не уявляю, як у квартирі можна жити з дітьми. Тому з народженням першого сина ми переїхали сюди.
– У селі ти не вибиваєшся із загалу своїм стилем життя?
– Вибиваюся, але мене не надто цікавить, скажімо так, думка широкого загалу. Цікавить думка про себе тих людей, котрі мені важливі. Ну а те, що в селі говорять про мене, як про дивачку, м’яко кажучи, – ну, хай говорять, у селі завжди про щось говорять. Це своєрідне середовище, і я поза ним, це так. Я живу тут, але так, як комфортно мені.
Знаєш, у селах (і це я кажу не лише про Закарпаття) зазвичай керують клани – одна-дві корінні родини, представники яких тут живуть найдовше і мають велику чисельність. Моя родина тут живе лише з 60-х років, родичів тут нема, бабуся – з Сумщини, «мацкалька», як казали раніше, тому наша сім’я завжди виділялася.
– А не хочеться переїхати до Мукачева чи Ужгорода?
– Ні, я не страждаю від того, що живу в селі, навпаки, мені важливе повітря, земля, якісні продукти для дітей, ліс поруч, зрештою, простір! Коли тебе не затискують на шести сотках і сусіди не заглядають у вікна, умовно кажучи. А з нинішніми технологіями я маю в селі ті ж можливості для роботи, що і в місті. Єдине, чого не вистачає, це культурне середовище, особливо скучаю за театром. Ну і за кілька років доведеться думати про подальшу освіту для дітей.
– Мушу ще спитати про твій стиль, бо мені дуже імпонують твої намиста та інші елементи народного вбрання, які ти вдягаєш.
– Друзі часто називають мене сорокою, бо справді дуже люблю різні намиста, особливо викладати з них бунти (це коли кілька разочків дрібнішого намиста, кілька – з більших намистин, і зверху низка з монетами чи дукач). Намисто зараз в тренді, воно до всього пасує: і до джинсів, і до класичної сукні.
Люблю також вив’язувати хустки і намітку, це додає особливого шарму, вирівнює поставу. Як кажуть в народі: голова не коліно, повинна мати форму. Кожному своє подобається, а мені подобається народний одяг. Я маю повністю відтворений автентичний слобожанський стрій, мрію тепер зібрати закарпатський – долинян Мукачівщини, звідки предки.
Знаєш, я помітила, що в останні три роки у нас в селі до церкви на Великдень люди вдягають вишиванки, щоправда, не автентичні, а такі кітчеві, з бісеру. Тому я у своїх вишиванках і хустках вже навіть тут не виглядаю, як біла ворона.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
